СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 26.06.96
(Витяг)
У червні 1995 р. В.С. пред'явила позов до В.А. про визнання
його таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
Позивачка зазначала, що в лютому 1990 р. її сім'ї з п'яти чоловік
було виділено чотирикімнатну квартиру в м. Володимирі-Волинському.
У серпні 1994 р. їх шлюб з відповідачем було розірвано в судовому
порядку, після чого він забрав свої особисті речі й виїхав на
постійне місце проживання в м. Полтаву. Позивачка просила
задовольнити позов з підстав, передбачених ст. 107 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
.
Заперечуючи проти позову, В.А. пред'явив зустрічний позов до
В.С. і Володимир-Волинського міськвиконкому про зміну умов
договору найму жилого приміщення. Він зазначав, що прописаний і
проживає у спірній квартирі з колишньою дружиною та неповнолітньою
дочкою. Після розірвання шлюбу між ним і позивачкою склалися
неприязні стосунки, вона почала перешкоджати йому користуватися
квартирою і не бажає вирішити це питання в добровільному порядку.
В.А. просив змінити умови договору найму, виділивши в його
користування кімнату жилою площею 16,2 кв. м, а в користування
позивачки й дочки - кімнати площею 11,2, 9,7 і 7,8 кв. м і
залишивши підсобні приміщення в загальному користуванні. Крім
того, він пояснив у судовому засіданні, що виїжджав у м. Полтаву
не на постійне місце проживання, а у зв'язку з трудовим договором
і ніколи не втрачав інтересу до квартири. В.А. просив задовольнити
позов, оскільки, на його думку, є можливість виділити йому окрему
кімнату.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням
Волинського обласного суду від 21 травня 1996 р. у позові В.С.
було відмовлено, а зустрічний позов В.А. задоволено. Суд змінив
договір найму жилого приміщення, виділивши в користування В.А.
кімнату площею 16,2 кв. м, і зобов'язав Володимир-Волинський
міськвиконком укласти з ним окремий договір найму.
Кімнати площею 11,2, 9,7 і 7,8 кв. м та лоджію було виділено
В.С. та її неповнолітній дочці, а підсобні приміщення: коридор,
кухню, ванну, туалет, кладову - залишено у спільному користуванні.
З В.С. на користь В.А. стягнуто 10 млн. крб., сплачених ним за
надання юридичної допомоги.
У касаційній скарзі В.С. просила скасувати рішення,
посилаючись на те, що воно суперечить зібраним у справі доказам і
що суд дав однобічну оцінку поясненням свідків та деяким письмовим
доказам. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду
України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких
підстав.
Відповідно до ст. 107 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
у разі вибуття наймача
та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного
пункту або в інше жиле приміщення в цьому ж населеному пункті
договір найму приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо
з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму не
розривається, а член сім'ї, який вибув на постійне місце
проживання в інше місце, втрачає право користування цим
приміщенням з дня вибуття.
Пленум Верховного Суду України в п. 11 постанови від 12
квітня 1985 р. N 2 ( v0002700-85 ) (v0002700-85)
"Про деякі питання, що виникли
в практиці застосування судами Житлового кодексу України"
роз'яснив, що на підтвердження вибуття суд може брати до уваги
будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого
постійного місця проживання (повідомлення про це в листах,
розписка, переадресовування кореспонденції, утворення сім'ї в
іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в
інший населений пункт і постійна прописка там, укладення трудового
договору на невизначений строк тощо).
Виходячи з цих роз'яснень суд дійшов обгрунтованого висновку,
що В.С. не подала переконливих доказів про добровільний виїзд
відповідача зі спірної квартири на постійне проживання в м.
Полтаву. Відповідно до ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
суд навів у рішенні
докази, що підтверджують тимчасову відсутність В.С. у спірній
квартирі, зумовлену характером його роботи, неприязними стосунками
з позивачкою та хворобою. Спірна квартира була постійним місцем
його проживання, він з неї не виписувався, за місцем роботи в м.
Полтаві постійним житлом забезпечений не був.
Не можна погодитися з доводами касаційної скарги і про те, що
суд не дав оцінки поясненням свідків Н.М., Л.Г., Д.Г., К.В., М.Г.,
Р.О. та актам, складеним працівниками ЖЕК N 1. Суд навів у рішенні
(з посиланням на відповідні докази) мотиви критичної оцінки
показань ряду свідків і документів, у тому числі зазначених у
касаційній скарзі.
Задовольняючи зустрічний позов, суд виходив з того, що це
відповідає вимогам ст. 63 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
і не погіршує житлових
умов позивачки.
Разом з тим як у судовому засіданні, так і в касаційній
скарзі позивачка зазначала: у них з відповідачем склалися
неприязні стосунки, він зловживає спиртними напоями, систематично
порушує правила співжиття, що робить неможливим проживання з ним в
одній квартирі й дає їй право порушити питання про обмін
останньої. Всупереч вимогам ст. 40 ЦПК ( 1501-06 ) (1501-06)
суд не дав
належної оцінки цим доводам позивачки і, постановляючи рішення про
укладення окремого договору найму, не врахував, що це не вирішить
житлового конфлікту й перешкоджатиме порушенню питання про обмін
квартири.
Виділяючи відповідачу кімнату розміром 16,2 кв. м, суд не
мотивував у рішенні (як того вимагає ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
), чому
він дійшов саме такого висновку, хоча в квартирі є інші кімнати,
розмір яких не менший від встановленого для надання одній особі.
За таких обставин рішення суду в частині укладення окремого
договору найму залишатися в силі не може. Тому судова колегія в
цивільних справах Верховного Суду України скасувала рішення в
зазначеній частині й направила справу в цій частині на новий
розгляд.
"Рішення Верховного Суду України", 1997 р.