Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Пшонки М.П.,

суддів: Гончара В.П., Євграфової Є.П.,

Кузнєцова В.О., Мартинюка В.І., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 28 вересня 2010 року,

У серпні 2009 року позивач, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що 11 березня 2009 року уклав з відповідачем договір позики, відповідно до умов якого передав останньому 20 тис. доларів США зі строком повернення 12 травня 2009 року.

Оскільки відповідач борг не повернув, ОСОБА_3 просив стягнути з нього 173 147 грн. 87 коп. боргу з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування грошима та трьох процентів річних від простроченої суми.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 28 вересня 2010 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 173 147 грн. 87 коп. боргу з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування грошима та трьох процентів річних від простроченої суми та вирішено питання про розподіл судових витрат.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_4 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги, суд, керуючись положеннями ст. 526 ЦК України, виходив із того, що відповідач не виконав своїх зобов’язань за договором.

Апеляційний суд, залишаючи вказане рішення без змін, зазначав, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, які склались між сторонами, встановивши, що ОСОБА_4 11 березня 2009 року зобов’язувався повернути ОСОБА_3 20 тис. доларів США до 12 травня 2009 року, що підтверджується розпискою, зміст якої відповідачем спростований не був.

Проте з такими висновками погодитись не можна з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 11 березня 2009 року між сторонами укладено усний договір позики, згідно з яким відповідач взяв у борг в позивача кошти на загальну суму 20 тис. доларів США, що на час укладення договору еквівалентно 160 тис. грн., в свою чергу відповідач зобов’язувався повернути зазначені кошти в строк до 12 травня 2009 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частинами 2, 3 ст. 1047 ЦК України встановлено, що договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

На підтвердження укладеного договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Разом з тим, за розпискою від 11 березня 2009 року, оригінал якої наявний в матеріалах справи, ОСОБА_4 лише зобов’язувався до 12 травня 2009 року віддати позивачу 20 тис. доларів США.

Відповідно до ч. 2 ст. 59, ч. 1 ст. 60, ч. 3 ст. 10 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Суд у порушення вимог ч. 4 ст. 10, ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 137 ЦПК України не сприяв всебічному й повному з’ясуванню обставин справи, прийнявши зазначену вище розписку як належний доказ укладення між сторонами договору позики в розумінні ст. 1046 ЦК України; не з‘ясував які саме правовідносини виникли між сторонами та який закон підлягає застосуванню в даному випадку.

З‘ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 28 вересня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.