розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім’єю без шлюбу, визнання нерухомого майна об’єктом права спільної сумісної власності та визнання недійсним договору дарування нерухомого майна за апеляційною скаргою відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 жовтня 2011 року, -

ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, зазначаючи, що в період з жовтня 2003 року по вересень 2010 року він проживав однією сім’єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 За цей період вони за спільні кошти придбали: у 2004 році - нежитлове приміщення холу загальною площею 22,7 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у 2006 році – житловий будинок з надвірними спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, у 2008 році – квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3.

17 березня 2010 року ОСОБА_3 без відома позивача подарувала своїй матері ОСОБА_5 вищевказане нежитлове приміщення холу, яке в силу вимог ст.74 СК України є спільною сумісною власністю.

У зв’язку з цим ОСОБА_1 просив встановити факт його проживання однією сім’єю з ОСОБА_3 у період з жовтня 2003 року по вересень 2010 року; визнати у зв’язку з цим об’єктами права спільної сумісної власності вищевказане нерухоме майно та визнати недійсним укладений 17 березня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 нотаріально посвідчений договір дарування приміщення холу загальною площею 22,7 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В ході судового розгляду за заявою позивача ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 жовтня 2011 року залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 в частині вимог про визнання об’єктами права спільної сумісної власності житлового будинку з надвірними спорудами, які знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3.

рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 жовтня 2011 року в решті позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім’єю у період з жовтня 2003 року по вересень 2010 року. Визнано об’єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 приміщення холу загальною площею 22,7 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Визнано недійсним укладений 17 березня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 нотаріально посвідчений договір дарування даного приміщення. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 51 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а в дохід держави – 54 грн. 54 коп. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в дохід держави по 4 грн. 25 коп. судового збору.

ОСОБА_3 та ОСОБА_5 подано апеляційну скаргу на вищевказане рішення суду, у якій, покликаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, апелянти вимагали скасувати дане рішення суду та ухвалити нове про відмову у позові.

В ході апеляційного розгляду даної справи відповідач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримали з наведених у ній підстав, тоді як позивач ОСОБА_1 та його представники просили рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу відповідачів відхилити з огляду на безпідставність викладених у ній доводів.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, а також доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга частково підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення таким вимогам закону відповідає лише частково.

Зокрема, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про доведеність факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім’єю без шлюбу в період з жовтня 2003 року по вересень 2010 року.

Так, судом першої інстанції було встановлено, що в період з жовтня 2003 року по вересень 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 дійсно проживали разом, були поєднані спільним побутом, веденням домашнього господарства і між ними дійсно склалися усталені відносини, притаманні подружжю.

Зазначені обставини підтверджуються сукупністю належних, допустимих та достатніх доказів, досліджених та проаналізованих судом першої інстанції, зокрема: показаннями свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7, які в свою чергу повністю узгоджуються з наявними у матеріалах дослідчих перевірок за 2010 – 20111 роки письмовими поясненнями самої ОСОБА_3, у яких вона послідовно стверджує ту обставину, що ОСОБА_1 впродовж 2003 – 2010 років являвся її співмешканцем, а також з іншими письмовими доказами, наданими позивачем, відеозаписами спільних святкувань та фотокартками.

В той же час, як вбачається зі свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с.43) та актового запису про розірвання шлюбу, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували, кожен зокрема, в інших зареєстрованих шлюбах по 5 березня 2004 року включно.

Згідно роз’яснень, які містяться у п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , при застосуванні ст.74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі.

Однак, суд першої інстанції дану обставину не прийняв до уваги і тому припустився помилки, констатувавши як юридично значимий факт те, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 проживали однією сім’єю без шлюбу ще з жовтня 2003 року, а тому колегія суддів вважає за необхідне рішення суду в цій частині змінити, встановивши факт проживання ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, однією сім’єю без шлюбу саме з березня 2004 року по вересень 2010 року.

Вирішуючи спір в частині позовних вимог про визнання нерухомого майна об’єктом права спільної сумісної власності та визнання недійсним договору дарування такого майна суд першої інстанції вважав, що приміщення холу, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є об’єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1, оскільки придбане ними під час проживання однією сім’єю без шлюбу, а тому обов’язковою мала бути письмова, нотаріально посвідчена згода позивача на безоплатне відчуження відповідачем ОСОБА_3 даного приміщення

Встановлено, що 24 листопада 2004 року ОСОБА_3 купила у ОСОБА_8 нежитлове приміщення холу загальною площею 22,7 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за ціною 9704 грн., про що свідчить укладений між зазначеними особами нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (а.с.13).

17 березня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений і зареєстрований у Державному реєстрі правочинів за № 1227 договір дарування вищевказаного нежитлового приміщення (а.с.34-35). При цьому, як вбачається за змісту п.5 даного договору, ОСОБА_3 стверджувала про відсутність прав будь-яких третіх осіб на це приміщення станом на момент укладення договору.

Відповідно до вимог ст.74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі,

майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього

Згідно з п.5 ч.1 ст. 256 ЦПК України, факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлений у судовому порядку.

За змістом наведених вище норм, правові наслідки встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без шлюбу, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов’язується виключно з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені.

Згідно з вимогами ч.1 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України (435-15) та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

А тому, встановлення фактів проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без шлюбу, та належності таким особам на праві спільної сумісної власності майна, набутого в період перебування у фактичних шлюбних відносинах, судовим рішенням, ухваленим вже після укладення правочинів щодо такого майна, не впливає на суть правовідносин, які склалися у зв’язку з укладенням цих правочинів.

Саме до цього зводиться правова позиція, висловлена у постановах Верховного Суду України від 19 вересня 2011 року у справі №6-33цс/11 та від 7 листопада 2011 року № 6-44цс/11, ухвалених за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, які згідно зі статтею 360-7 ЦПК України є обов’язковими для судів, які зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із такими рішеннями Верховного Суду України.

Однак, суд першої інстанції взагалі не звернув уваги на те, що спірне нежитлове приміщення було 17 березня 2010 року відчужене ОСОБА_3, як одноосібним на той час його законним власником, задовго до ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 6 жовтня 2011 року, яким встановлено факт проживання однією сім’єю без шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1, але яке ще не набрало законної сили, а отже дане рішення не впливає на суть правовідносин, як склалися у зв’язку з укладенням вищевказаного договору дарування.

У зв’язку з цим суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про те, що згадане нежитлове приміщення на час укладення оспорюваного договору дарування вже являлося спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і тому для укладення такого правочину була необхідна письмова, нотаріально посвідчена згода ОСОБА_1, а отже - безпідставно визнав вищевказаний договір дарування недійсним

І оскільки спірне приміщення відчужене 17 березня 2010 року за договором дарування, то відповідно до вимог п.1 ч.1 ст 346 ЦК України (435-15) з того часу право власності на нього припинилося у ОСОБА_3 і виникло у ОСОБА_5, а тому дане майно не може бути визнано на даний час об’єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1

З огляду на вищевикладене колегія суддів вважає, що при вирішенні даного майнового спору судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, і тому відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України рішення суду у даній справі в частині задоволення позовних вимог про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання недійсним договору дарування такого майна підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні таких позовних вимог.

Частково змінюючи та частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, відмовляючи при цьому у задоволенні позовних вимог про визнання нерухомого майна об’єктом права спільної сумісної власності та визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, колегія суддів у відповідності до вимог ст. 88 ЦПК України змінює також розподіл судових витрат і стягує з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 8 грн. 50 коп. судового збору та 37 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи за задоволену позовну вимогу немайнового характеру, а всього - 45 грн. 50 коп. судових витрат.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

Апеляційну скаргу відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 жовтня 2011 року у даній справі в частині задоволення позовних вимог про визнання нерухомого майна об’єктом права спільної сумісної власності та визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, стягнення судових витрат з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь держави скасувати.

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання нерухомого майна об’єктом права спільної сумісної власності та визнання недійсним договору дарування нерухомого майна.

рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 жовтня 2011 року у даній справі в частині встановлення факту проживання однією сім’єю без шлюбу та стягнення судових витрат на користь ОСОБА_1 змінити.

Встановити факт проживання ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, однією сім’єю без шлюбу з березня 2004 року по вересень 2010 року.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 45 (сорок п’ять) грн. 50 коп. судових витрат.

рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили .