( Додатково див. ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (rs24943662) )

колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Демковича Ю.Й.

суддів - Козака І. О., Хоми М. В.,

при секретарі - Тарнавська Т.В.

з з участю апелянтів, позивача та їх представників,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Тернополя

апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3

на рішення Зборівського районного суду від 29 вересня 2011 року

по справі за позовом ОСОБА_4

про визнання права власності на нерухоме майно,

У скаргах апелянти просять скасувати оспорюване рішення і постановити нове, яким відмовити позивачці у задоволенні її вимог, мотивуючи тим, що судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права.

Порушення матеріального права вбачають в тому, що суд не врахував усіх фактичних обставин справи, а тому допустився хибного висновку, що будинок № 66, житловою площею 36,5 м кв, з підвалом, тамбуром, надвірними будівлями по АДРЕСА_1 та незавершений будівництвом будинок загальною площею 242,92 м кв за тією ж адресою є спільною сумісною власністю подружжя.

Зазначають, що будинок придбаний у 2005 році за кошти, виручені від продажу двокімнатної квартири по АДРЕСА_2, яка належала апелянтам на праві спільної часткової власності, а решта коштів від реалізації даної квартири були витрачені на будівництво нового будинку, а тому, в силу ст. 175 СК України, вважають, що саме вони є співвласниками спірного майна.

Окрім цього, вказують, що суд безпідставно визнав за позивачкою право власності на частину незавершеного будівництвом житлового будинку, оскільки цивільним законодавством право власності на новостворене майно може визнаватися лише після створення майна, а тому - позивачка вправі лише претендувати на будівельні матеріали.

Вказують, що судом не взято до уваги того факту, що на будівництво нового будинку були використані будівельні матеріали, успадковані відповідачем після смерті його батька й те, що після розірвання шлюбу у 2010 році відповідач продовжив будівництво та оздоблення будинку, збільшивши тим самим його вартість за рахунок особистих коштів.

Щодо процесуальних порушень, то зазначають, що судом не залучено до участі у справі в якості сторін або ж третіх осіб ОСОБА_2 та ОСОБА_3 й безпідставно відхилено клопотання останніх про допуск їх до участі у справі; не взято до розгляду в одному провадженні зустрічний позов відповідача про поділ спільного майна подружжя та не дано належної оцінки доказам у справі.

Рішенням Зборівського районного суду від 29.09.11 вимоги позивача задоволено в повному обсязі.

У судовому засіданні апелянти та представник відповідача підтримали скарги, прославшись на мотиви, викладені в них.

Позивачка та її представник заперечили щодо задоволення скарг.

ОСОБА_4 зазначила, що будинок у с. Озерна був придбаний у 2005 році за спільні кошти, надбані з відповідачем, а кошти від продажу вищевказаної квартири були витрачені апелянтами на покриття боргів, які утворилися у них внаслідок витрат на навчання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у вищих учбових закладах; на відшкодування збитків відповідачем, які він спричинив вчиненням ДТП та витрат понесених на сімейно побутові питання.

Окрім цього, вказує, що вона тривалий час, залишивши неповнолітню дитину від шлюбу із відповідачем, перебувала на заробітках за межами України й кошти, отримані нею, спрямовувалися на будівництво спірного будинку.

Щодо отримання відповідачем у спадок будівельних матеріалів, їй нічого не відомо.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши доповідача, пояснення учасників процесу, колегія суддів вважає, що скарги слід відхилити, виходячи із наступних мотивів.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що будинок придбаний, а новий будинок збудований подружжям ОСОБА_3 під час шлюбу за спільні кошти, а тому він є спільною сумісною власністю, а докази про придбання будинку за кошти апелянтів відсутні. Також, судом констатовано, що договір про придбання та створення спільної власності між апелянтами не укладався, а тому в них не виникло права спільної власності.

Із таким висновком колегія суддів погоджується.

Встановлено, що сторони перебували у шлюбі з 15.02.01 по 25.03.10. Від шлюбу в них народилася дочка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Під час шлюбу 24.05.05 за договором купівлі-продажу сторонами придбано будинок № 66, житловою площею 36,5 м кв, з підвалом, тамбуром, надвірними будівлями по АДРЕСА_1, за ціною 20000,00 грн.

Окрім цього, сторонами за вказаною адресою споруджено незавершений будівництвом будинок загальною площею 242,92 м кв.

Згідно із ч. 1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У відповідності до ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Тому суд першої інстанції зробив вірний висновок, що спірне майно є спільним майном подружжя, нажитим під час шлюбу й частки сторін у цьому майні є рівними - по 1/2.

У силу ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право, в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Оскільки правовстановлюючі документи про права власності щодо будинку на позивачку не оформлялися, тому остання вправі звернутися до суду про визнання за собою права власності щодо спірного майна, оскільки дане право за нею публічно не визнане й суд правомірно визнав це право.

Колегія суддів не приймає до уваги доводів апелянтів щодо придбання будинку за кошти, отримані від реалізації квартири, оскільки у матеріалах справи відсутні будь-які докази з приводу цього.

Встановлено, що 19.05.05 ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу відчужили квартиру по АДРЕСА_2, яка належала останнім на праві спільної часткової власності за ціною 130040,00 грн.

Апелянтами не наведено жодних доказів, що у 2005 році будинок придбувався лише за кошти відповідача або ж інших осіб і, як ствердила в судовому засіданні позивачка, на його придбання були затрачені спільні кошти подружжя ОСОБА_3, на що вона давала відповідну згоду при нотаріальному посвідченні договору купівлі-продажу.

Дана обставина, в силу ст.ст. 57- 59 ЦПК України, позбавляє суд права зробити висновок, що на придбання будинку були затрачені особисті кошти ОСОБА_1

Із договору купівлі-продажу від 24.05.05 вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не були стороною угоди.

Також, з огляду на вищенаведене, не заслуговують на увагу доводи апелянтів, що решта коштів від реалізації квартири були витрачені на будівництво нового спірного будинку.

Так, на момент укладення договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були повнолітніми, а тому, до майна, яке набувалося (створювалося) апелянтами за спільні кошти або ж спільну працю, не може застосовуватися статус спільного майна в розумінні ст. 175 СК України.

У даному випадку слід керуватися норми цивільного законодавства, а саме ч. 4 ст. 368 ЦК України, яка зазначає, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Договір про будівництво нового будинку між сторонами спору та ОСОБА_2 й ОСОБА_3 не укладався.

Також, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не надано належних доказів про те, що кошти, виручені від продажу квартири й належали їм на праві особистої власності, були витрачені на спорудження нового будинку.

За умовами договору купівлі-продажу квартири по АДРЕСА_2 від 19.05.05 ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали кошти від покупця під час підписання договору.

Належних доказів, що саме ці кошти були ними потрачені на будівництво нового будинку в матеріалах справи відсутні. Вказаних обставин стороною спору не доведено, як цього вимагає ст. 60 ЦПК України.

Тому, судом першої інстанції вірно зроблено висновок про відсутність прав у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спірне майно.

Щодо доводів апелянтів про безпідставність визнання за позивачкою права на частину незавершеного будівництвом житлового будинку, то вони також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Так, дійсно ст. 331 ЦК України не передбачає визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва.

Частиною 3 даної статті ЦК (435-15) передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

Тобто, право власності щодо об'єкта незавершеного будівництва є окремим інститутом й воно відповідно існує та підлягає реєстрації не в судовому порядку, а органами держави які здійснюють реєстрацію прав на нерухоме майно у випадку відсутності спору.

Оскільки внаслідок невизнаного права позивачка обмежена в можливості оформити право власності на спірний незавершений будівництвом жилий будинок, тому суд першої інстанції правомірно захистив це право, визнавши його за останньою.

Не заслуговують на увагу доводи відповідача, що судом не взято до уваги того факту, що на будівництво нового будинку були використані будівельні матеріали, успадковані ним після смерті його батька, оскільки жодних належних доказів у підтвердження факту спадкування ним не подано.

Колегія суддів критично оцінює твердження відповідача, що після розірвання шлюбу в 2010 році він продовжив будівництво та оздоблення будинку, тим самим збільшивши його вартість за рахунок особистих коштів, так як відсутні докази щодо зазначених обставин.

Стосовно процесуальних порушень, то вони також не можуть слугувати підставою для скасування рішення.

У силу ч. 1 ст. 123 ЦПК України, відповідач має право пред'явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті.

Позивач звернулася з вимогами до відповідача 20.06.11.

Справа призначена до розгляду на 05.07.11.

09.09.11 відповідач звернувся до позивача із зустрічними вимогами.

Ухвалою суду від 15.09.11 відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті зустрічного позову. Вказана ухвала відповідачем не оскаржувалася.

Того ж числа з позовом до сторін спору звернулися ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Ухвалою суду від 15.09.11 відмовлено вказаним особам у прийнятті їх позову. Вказана ухвала також не оскаржувалася.

Згідно із ст. 125 ЦПК України, положення статей 123 і 124 цього Кодексу застосовуються до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, у якій відкрито провадження.

Колегія суддів приходить до висновку, що судом правомірно, без порушень процесуального законодавства не прийнято до розгляду позови апелянтів.

Колегія суддів критично оцінює твердження апелянтів про відсутність коштів у сім’ї ОСОБА_3 для придбання у 2005 році будинку й не бере їх до уваги.

Тому, рішення є законним, оскільки докази оцінені судом належним чином і в повному обсязі, й підстав для його скасування, з мотивів, наведених у скарзі, апеляційна інстанція не вбачає.

Керуючись ст. ст. 218, 303, 304, 307, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

Апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2011 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у касаційному порядку протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги.