ОСОБА_1 12.05.2010 р. звернулася до суду із зазначеним позовом до КС "Йван". Мотивувала тим, що у 2000 р. уклала кредитний договір із відповідачем, отримала 11000,00 грн. і передала на забезпечення кредиту в заставу будинок АДРЕСА_1. 30.11.2001 р. позивачці в шахрайський спосіб відповідач нав’язав новий кредитний договір, за яким вона нібито отримала 6800,00 грн., хоча фактично ці кошти не одержувала, а навпаки – внесла їх цього дня до каси. Так само 17.12.2002 р. їй нав’язали інший кредит у розмірі 11500,00 грн. і знову гроші не видали, тоді як вона сама внесла того ж дня до каси 10525,24 грн. Вона була вимушена підписати й договір застави від 17.12.2002 р., яким забезпечила кредитний договір заставою згаданого будинку. Посилаючись на шахрайські дії з боку відповідача, на відсутність факту отримання грошей за договором і уточнивши вимоги, просила визнати недійсними укладені з відповідачем кредитний договір від 17.12.2002 р. № 345 і договір застави від 17.12.2002 р.

рішенням Хустського районного суду від 19.04.2011 р. у позові відмовлено.

Позивачка ставить в апеляції питання про скасування рішення суду із направленням справи на новий судовий розгляд. Вважає, що рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд не врахував надані нею докази, прийшов до невірних висновків, а строк позовної давності до вимог про застосування наслідків нікчемних правочинів, якими є оспорені договори, встановлений у 10 років.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників: позивачки – ОСОБА_2, який апеляцію підтримав, відповідача – ОСОБА_3, який апеляцію не визнав обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.

У справі встановлено, що:

17.12.2002 р. ОСОБА_1 уклала із Кредитною спілкою "Іван" кредитний договір № 345, за яким на строк із 17.12.2002 р. по 17.12.2004 р. отримала кредит у розмірі 11500,00 грн. із сплатою за користування коштами 54% річних (а.с. 5);

на забезпечення виконання зобов’язань за договором ОСОБА_1 цього ж дня уклала із кредитором договір, за яким передала в заставу житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 6);

19.05.2005 р. приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу ОСОБА_4 вчинила виконавчий напис про звернення стягнення на заставлений за договором від 17.12.2002 р. будинок, за рахунок якого належало погасити борг за кредитним договором від 17.12.2002 р. у розмірі 21111,35 грн., з яких 11500,00 грн. складала сума основного боргу (а.с. 19);

рішенням Хустського районного суду від 30.06.2006 р. у справі за позовом КС "Йван" до ОСОБА_1 про стягнення боргу, яке набрало законної сили і за яким 09.08.2006 р. видано виконавчий лист, встановлено, що 17.12.2002 р. ОСОБА_1 уклала із КС "Йван" вищезгаданий кредитний договір та отримала 11500,00 грн. (а.с. 15, 20), цей факт встановлено і заочним рішенням Хустського районного суду від 23.07.2008 р. у справі за позовом КС "Йван" до ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_1 про усунення перешкод у вилученні предмета застави (а.с. 16);

ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 10.08.2006 р., яка набрала законної сили, встановлено, що у березні 2003 р. КС "Іван" змінила найменування на КС "Йван" (а.с. 12).

Поясненнями відповідача, претензійним листуванням із позивачкою, фінансово-розрахунковими та обліковими документами щодо руху коштів за зобов’язаннями (а.с. 8-10, 21-30, 33-35) стверджується, що потреба в укладенні за згодою сторін кредитного договору від 17.12.2002 р. виникла унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за попередніми кредитними договорами. Послідовно спочатку 30.11.2001 р. новим зобов’язанням був замінений борг у розмірі 6800,00 грн., що існував з 2000 року, нове зобов’язання позичальниця знову не виконувала, тому договором від 17.12.2002 р. був замінений новоутворений борг у розмірі 10525,34 грн. Незважаючи на наявність прибуткових касових ордерів від 30.11.2001 р. про внесення до каси 6800,00 грн. і від 17.12.2002 р. – про внесення 10525,34 грн. (а.с. 45), ці кошти ОСОБА_1 фактично кредитору не повертала і за поясненням відповідача такі операції були необхідні для фіксації в бухгалтерському обліку фактів припинення попередніх договорів та укладення на їх заміну нових. Понад те, протягом 2002-2004 рр. позивачка обслуговувала ці кредити, сплачуючи частково проценти, чим визнала наявність боргу. Тож доводи позивачки та її представника про, буцімто, відсутність боргу, примус при укладенні договорів та, навпаки, про безпідставне внесення коштів кредитній спілці та виникнення у останньої боргу перед позивачкою – суперечливі, необґрунтовані та не відповідають обставинам справи.

Спірні правовідносини регулюються нормами ЦК Української РСР (1540-06) (1963 р.) щодо зобов’язань і угод. Відповідно до ст.ст. 4, 6, 79, 151 ЦК УРСР, зобов’язання виникають з угод, що передбачені або не суперечать закону, а також з дій осіб, що породжують відповідні права та обов’язки, особа може вчинити дії, що свідчать про визнання нею боргу. За правилами ст. 220 ч. 1 ЦК УРСР, зобов’язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами, немає перешкод для новації одного позикового зобов’язання в інше (ст. 374 ЦК УРСР).

У договорі від 17.12.2002 р. відсутнє посилання на новацію боргу, між тим, саме така мала місце фактично щодо боргу унаслідок неповернення позивачкою коштів, отриманих у 2000 році.

Зазначені факти правильно, в т.ч., з урахуванням положень ст. 61 ч. 3 ЦПК України, встановлені судом першої інстанції. Позивачка на обґрунтування своїх вимог послалася на норми ЦК України (435-15) (2003 р.), що не регулюють спірні правовідносини. Більш ніж через сім років після укладення договорів вона пред’явила вимогу про визнання їх недійсними, посилаючись одночасно на як на укладення договорів під впливом обману, так і під примусом. Такі підстави для визнання договорів недійсними встановлені ст. 57 ЦК УРСР, проте, одночасне їх поєднання для визнання договорів недійсними не ґрунтується на законі. Так, наявність обману або примусу означає укладення договору позичальником за обставин, коли його волевиявлення не було вільним і не відповідало його внутрішній волі. Однак, ці різні вади волі: обман, коли сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування, і фізичний чи психічний тиск – є взаємовиключними. У першому випадку особа вчиняє правочин добровільно, маючи на меті відповідний результат, проте внаслідок, зокрема, умисних дій сторони – хибно оцінюючи дійсні обставини, при цьому, обман щодо мотивів правочину не має істотного значення, в другому – правочин фактично відображає волю не учасника правочину, який насправді не бажає його вчинення, а іншої особи, яка здійснює відповідний тиск, насильство, в останньому випадку особа усвідомлює негативні для себе наслідки правочину і про обман її щодо змісту, природи правочину, наслідків – не йдеться.

Суд розглядає цивільну справу в межах заявлених позовних вимог, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ст. 11 ч 1, ст. 303 ч. 1 ЦПК України). Визнання договорів нікчемними та застосування відповідних наслідків не було предметом позову, тому відповідні доводи апеляційної скарги до уваги не беруться.

Відповідно до ст.ст. 57- 60, 212- 215 ЦПК України, рішення суду є законним, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом, про задоволення позову рішення може бути прийняте лише за умови обґрунтованості та доведеності позовних вимог. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність позову, відсутність підстав для визнання договорів недійсними, дав вірну оцінку наявним у справі доказам, врахував і факт відмови в порушенні кримінальної справи щодо службових осіб КС "Йван" за заявою ОСОБА_1 (а.с. 13-14). Позивачка не спростувала заперечень відповідача. Попри це, суд застосував до спірних правовідносин норми ЦК України (435-15) (2003 р.) і відмовив у позові на підставі ст. 267 ч. 4 цього Кодексу (435-15) внаслідок пропуску позивачкою строку позовної давності, на застосуванні якого наполягав відповідач. Суд помилково застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права, оскільки в позові слід відмовити на підставі норм ЦК УРСР (1540-06) внаслідок його необґрунтованості та недоведеності.

Відтак, на підставі ст. 309 ч. 1 п. 4 ЦПК України апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення – змінити, виключивши з його мотивувальної частини вказівку на пропуск строку позовної давності як на підставу відповідно до ст. 267 ч. 4 ЦК України для відмови у позові, у решті рішення на підставі ст. 308 ЦПК України слід залишити без змін. Ні підстав, ні повноважень для повернення справи на новий судовий розгляд, як про це просить позивачка, апеляційний суд не має.

Керуючись ст. 307 ч. 1 п.п. 1, 3, ст. 309 ч. 1 п. 4, ст.ст. 308, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів –

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Хустського районного суду від 19 квітня 2011 р. змінити, виключивши з його мотивувальної частини вказівку на пропуск строку позовної давності як на підставу відповідно до ст. 267 ч. 4 ЦК України для відмови у позові ОСОБА_1 до Кредитної спілки "Йван" про визнання договорів недійсними, у решті рішення суду – залишити без змін.