розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Івано-Франківської міської ради, треті особи на стороні відповідача без самостійних вимог – Івано-Франківський міський виконавчий комітет, Управління житлово-комунального господарства Івано-Франківського міського виконавчого комітету, комунальне підприємство "Івано-Франківськміськенерго", про стягнення заробітної плати та компенсації за невикористані дні щорічних відпусток,

за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду від 22 лютого 2011 року,-

ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до Івано-Франківської міської ради, треті особи на стороні відповідача без самостійних вимог – Івано-Франківський міськвиконком, Управління житлово-комунального господарства Івано-Франківського міськвиконкому, комунальне підприємство "Івано-Франківськміськенерго", про стягнення заробітної плати та компенсації за невикористані дні щорічних відпусток. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 16.09.2004р. розпорядженням № 53/1-с міського голови міста Івано-Франківська був прийнятий на роботу виконуючим обов’язки директора

Справа № 22-ц-1277/2011р. Головуючий у 1 інстанції Островський Л.Є.

Категорія 53 Суддя-доповідач Соколовський В.М.

КП "Івано-Франківськміськенерго". 09 червня 2009 року після подання ним заяви про звільнення його було звільнено розпорядженням міського голови м. Івано-Франківська від 09.06.2009 року за № 31/1-с. За час роботи йому не виплачувалась заробітна плата та грошова компенсація за невикористані дні відпустки і на день звільнення з ним не було проведено розрахунку, чим порушено вимоги ст. 43 Конституції України та норми трудового законодавства. Внаслідок порушення його прав на оплату праці, просив суд стягнути з відповідача – Івано-Франківської міської ради 21699 грн. 96 коп. невиплаченої заробітної плати та компенсації за невикористані дні відпустки, виходячи з аудиторської довідки.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 22 лютого 2011 року в задоволенні зазначеного позову відмовлено за безпідставністю заявлених вимог.

На дане рішення представник ОСОБА_4 – ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, вказуючи, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм матеріального права та неповного з’ясування обставин справи.

Зокрема, зазначає, що судом не застосовано законодавство, яке підлягає застосуванню у даних правовідносинах щодо права на оплату праці та на мінімальну заробітну плату, як державну соціальну гарантію. А саме: не застосовано ст. 43 Конституції України, норми Кодексу законів про працю (322-08) та Закону України "Про оплату праці" (108/95-ВР) . Також судом не застосовано норми Господарського кодексу (436-15) в частині того, що власник підприємства несе зобов’язання щодо створеного ним підприємства, які законодавство визначає як організаційно-розпорядчі повноваження власника, які, в подальшому, при створенні КП "Івано-Франківськміськенерго" Івано-Франківською міською радою, як власником, не виконувались.

Також представник апелянта вважає, що судом було проігноровано вимоги Постанови Кабінету Міністрів України від 19.05.1999 р. № 859 "Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності та об’єднань державних підприємств" (859-99-п) в тій частині, що стосується обов’язку власника комунального підприємства забезпечити керівнику комунального підприємства оплату праці.

Окрім того, рахує, що судом невірно визначено правовий статус позивача та відповідача у даних правовідносинах та невірно застосовано до спірних правовідносин положення статуту підприємства у частині встановлення підприємством самостійно форми та системи оплати праці та розміру заробітної плати.

Враховуючи вище зазначене, представник апелянта просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_4 задовольнити повністю.

В судовому засіданні представник ОСОБА_4 – ОСОБА_2 вимоги апеляційної скарги підтримала з наведених у ній мотивів та просила її задовольнити.

Представник Івано-Франківської міської ради Когут М.Г. скаргу не визнав, вважає її безпідставною, рішення – законним і обґрунтованим, тому просив відмовити у задоволенні скарги.

Вислухавши доповідача, пояснення представника апелянта на підтримку скарги, заперечення проти скарги представника міської ради, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, рішенням сесії Івано-Франківської міської ради від 17.12.2002 року було утворено засноване на комунальній власності територіальної громади міста Івано-Франківська комунальне підприємство "Івано-Франківськміськенерго" (а.с.52).

Відповідно до Статуту підприємства (а.с.4-7), засновником КП "Івано-Франківськміськенерго" є Івано-Франківська міська рада. Створено підприємство для задоволення юридичних і фізичних осіб в наданні якісних послуг з енергозабезпечення. Поточне керівництво підприємством здійснюється директором на принципах єдиноначальності. Директор підприємства призначається міським головою. Підприємство самостійно встановлює форму та систему оплати праці, розмір заробітної плати, а також інші види доходів працівників.

Розпорядженням міського голови міста Івано-Франківська від 16.09.2004 року № 53 ОСОБА_4 було прийнято на роботу виконуючим обов’язки директора комунального підприємства "Івано-Франківськміськенерго" з 16 вересня 2004 року до укладення контракту (а.с.8). Сторони в судовому засіданні апеляційної інстанції підтвердили, що контракту із ОСОБА_4 укладено не було. А розпорядженням міського голови від 09 червня 2009 року № 31/1-с ОСОБА_4 було звільнено з посади виконуючого обов’язки директора КП "Івано-Франківськміськенерго" за власним бажанням із зобов’язанням комунального підприємства провести з ним повний розрахунок, згідно чинного законодавства (а.с.9).

Про те судом першої інстанції було встановлено та підтверджено в апеляційній інстанції, чого не заперечили і сторони у справі, що печатку на комунальному підприємстві, яке являлося, згідно Статуту, юридичною особою, не було виготовлено, адміністративне приміщення було відсутнє, кошторис і штатний розпис не було затверджено, працівники, окрім ОСОБА_4, на роботу не приймалися, звіти у державні, недержавні та інші соціальни фонди не подавалися і будь-яка господарська діяльність підприємством не проводилася, табелі виходу на роботу на підприємстві відсутні, а в.о. директора підприємства ОСОБА_4 займався тільки перепискою із міською радою (а.с.73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, відповідно до ст.ст. 1, 4, 5 Закону України "Про оплату праці", дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову за недоведеністю заявлених вимог, оскільки, вірно встановив, що позивачем не було представлено про те, що у відповідача є наявний обов’язок щодо повного розрахунку з позивачем внаслідок звільнення, не представлено доказів про здійснення даним підприємством господарської діяльності, нарахування у зв’язку з цим йому заробітної плати, доказів того, що на підприємстві була встановлена форма та система оплати праці. Тому суд першої інстанції вірно вважав, що, оскільки, позивач був призначений директором даного підприємства, то сам був зобов’язаний створити передумови для виплати зарплати, а сам по собі розрахунок заборгованості, здійснений позивачем, та вказівка в розпорядженні про звільнення щодо необхідності проведення з ним розрахунку, в даному випадку не є підставою для задоволення позову.

Стаття 10 ЦПК України визначає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Отже, колегія суддів, на підставі вище зазначеного, приходить до висновку, що твердження апелянта про неврахування судом всіх обставин по справі та неправильне застосування норм матеріального права є голослівними та необґрунтованими, оскільки, матеріалами справи встановлено, що позивач взагалі не виконував своїх функцій та обов’язків на займаній посаді, тому підстав для оплати праці, яку взагалі не виконував, не мав.

В зв’язку з вище наведеним, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини справи та представлені сторонами докази, дав їм вірну юридичну оцінку, відповідно до діючого трудового законодавства, тому постановлене рішення є законним і обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги не спростовують цього, що не дає підстав для скасування чи зміни рішення.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313- 315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 22 лютого 2011 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.