розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ПП НВП "Лідер безпеки" про стягнення матеріальної і моральної шкоди,

У серпні 2009 року ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_3, ПП НВП "Лідер безпеки" про стягнення матеріальної і моральної шкоди.

В позові зазначав, що 27.07.2009 року на перехресті вул.. Перемоги та просп. Маяковського в м. Запоріжжі сталося ДТП з участю водіїв ОСОБА_5 який керував автомобілем AUDI A 8 L 4.2 Quattro, знятий з реєстраційного обліку в органах ДАІ, і ОСОБА_3, який керував автомобілем GEELY MR 7151A, реєстраційний номер НОМЕР_1, внаслідок чого зазначені автомобілі отримали механічні ушкодження. Згідно висновку органів ДАІ відповідач ОСОБА_3 визнаний винним в скоєнні ДТП.

Згодом уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставині просив суд стягнути у відшкодування матеріальних збитків суму 190 731 грн., у відшкодування моральної шкоди суму 10 000 грн., судові витрати у вигляді судового збору 2200 грн., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у суді в сумі 30 грн.

рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2010 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 у відшкодування матеріальної шкоди суму 189 731 грн., у відшкодування моральної шкоди суму 2000 грн., судові витрати за проведення експертного дослідження 1000 грн., судовий збір 2200 грн., витрати ІТЗ 30 грн., на загальну суму 194 961 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції зміні з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не в повній мірі врахував ці вимоги.

Так, відповідно до ч.1 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. При цьому, збитками є:

- втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Статя 1192 ЦК України (435-15) надає потерпілому право вибору способу відшкодування шкоди.

Коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Отже реальна вартість пошкодженого майна позивача була меншою ніж та, яку суд стягнув з відповідача.

Так, ухвалюючи рішення про стягнення грошової суми за пошкодження автомашини, яке відбулося внаслідок ДТП, суд першої інстанції виходив з того, що позивачеві має бути відшкодована вартість його витрат, які були ним зроблені для відновлення пошкодженої автомашини в повному обсязі, незважаючи на те, що такі витрати перевищують ринкову вартість автомашини.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що вартість відновлюваного ремонту автомашини позивача становить більше 300 000 гр. а отже перевищує ринкову вартість автомашини, яка становить 209 266,28 коп., яка і є розміром матеріального збитку, завданого позивачеві.

З цієї суми слід виключити розмір отриманого позивачем відшкодування від страхової компанії "Українська екологічна страхова компанія", 24 990 гр. . Таким чином, розмір стягнення на користь позивача має становити 184 276 г. 28 коп., а рішення суду першої інстанції підлягає зміні з відповідним зменшенням розміру стягнення.

Одночасно підлягає зменшенню розмір стягнення судових витрат по сплаті судового збору, розмір яких не може перевищувати суму у 1700 гр, встановлену п. "а" ч. 1 Декрету КМ України "Про державне мито" (7-93) .

Решта судового рішення підлягає залишенню без змін з таких підстав.

Апелянт в обґрунтування своїх заперечень проти рішення суду посилається на те, що позивач не вправі вимагати відшкодування, оскільки не є власником пошкодженого транспортного засобу.

Таке заперечення не узгоджується з положеннями закону та фактичними обставинами справи.

Відповідно до змісту постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" N 6, 27.03.1992 (v0006700-92) , положення щодо захисту права власності поширюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором, така особа також вправі вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну.

Право позивача на відшкодування базується на положеннях ст. ст. 395, 396, 386 ЦК.

Відповідно до частини третьої статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Згідно статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (435-15) .

Пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння.

За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Таким чином особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, вправі вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну.

Таке право володіння було узгоджено з власником, не заперечувалося страховою компанією, яка частково сплатила позивачеві відшкодування вартості пошкодженого майна, незважаючи на те, що він не був його титульним власником.

Інший довід апеляційної скарги щодо безпідставності покладення на відповідача відповідальності за завдану шкоду і необхідності стягнення її з приватного підприємства "НВП Лідер безпеки", також є непереконливими з таких підстав.

За зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (статті 614 та 1166 ЦК України) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже, позивач не повинен доказувати наявність вини відповідача у заподіянні шкоди. Навпаки, на відповідача покладено тягар доказування того, що в його діях (діях його працівників) відсутня вина у заподіянні шкоди.

Відповідно до ст. 1188 шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1. шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою.

Апелянт в обґрунтування своїх заперечень посилається на те, що він перебував у трудових відносинах з приватним підприємством "Лідер безпеки", а автомашина, на якій він завдав шкоди хоча і була його власною, але на час вчинення ДТП перебувала у володінні цього приватного підприємства на підставі договору оренди.

З матеріалів справи вбачається, що автомашина, якою курував відповідач ОСОБА_3 під час скоєння ним ДТП є його власністю і на час вчинення ним ДТП не вибувала з його володіння. Під час скоєння ДТП він особисто керував своєю власною автомашиною.

Посиланням апелянта на те, що на час ДТП він виконував трудові обов’язки а отже не є собою, відповідальною за завдану шкоду, суд першої інстанції надав відповідну правову оцінку.

Так, суд першої інстанції з урахуванням фактичних обставин справи дійшов переконливого висновку про те, що автомашина не вибувала з володіння її власника незважаючи на укладення ним договору оренди з приватним підприємством. Зокрема, суд врахував відсутність акту прийняття-передачі цієї автомашини а також інші обставини та докази, надані сторонами на час ухвалення рішення.

За ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (1618-15) .

Аналогічним чином питання обов'язків доказування і подання доказів регулює ст. 60 ЦПК, за якою кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з матеріалів справи, і це було враховано при ухваленні рішення судом першої інстанції, за договором оренди транспортного засобу, укладеним між ОСОБА_3 та ПП "НВП Лідер безпеки", передача в оренду та повернення транспортного засобу здійснюється за актами прийому-передачі, які підписуються сторонами. В актах прийняття-передачі сторони фіксують стан транспортного засобу та зазначають інші відомості про транспортний засіб.

Таких актів на час розгляду справи надано не було, за листом ПП "НВП Лідер безпеки" (а.с. 139) такий акт взагалі не складався.

Судова колегія критично ставиться до наданого апелянтом в апеляційну інстанцію акту приймання-передачі нібито укладеного 21 січня 2009 року, оскільки за матеріалами справи обидва відповідачі зазначали про відсутність такого акту, доказів про те, що з боку орендаря такий акт підписано уповноваженою особою не надано, адже за змістом договору оренди такий має бути підписано стороною у договорі, яку представляє керівник. Підпис керівника у наданому акті відсутній.

Так само судова колегія враховує відсутність подорожнього листа та будь-яких відміток у журналі їх реєстрації щодо того, яке завдання роботодавця виконувалося, за яким маршрутом та на яких умовах нібито орендована машина була передана ОСОБА_3. Складення відповідачем приватним підприємством "НВП Лідер безпеки" акту про нещасний випадок з зазначенням того, що під час ДТП ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах та виконував трудове завдання, не спростовує висновків суду з таких підстав. Зазначений акт складено через тривалий час після скоєння ДТП, він містить узагальнене, не конкретизоване зазначення про те, яке трудове завдання виконувалося ОСОБА_3, до того ж відомості про обставини виконання завдання зазначені в акті лише з пояснювальної записки самого ОСОБА_3.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи відповідач ОСОБА_3 не лише фактично користувався автомашиною, яка не вибувала з його володіння, а й застрахував власну цивільно-правову відповідальність у страховій компанії "Українська екологічна страхова компанія", інших відомостей щодо внесення змін до вказаного договору або укладення іншого договору про страхування відповідальності інших осіб, які керуватимуть цією автомашиною після передня її в оренду, відповідачами не надано.

Також в апеляційній скарзі зазначено, що при відшкодуванні вартості автомобілю, позивач зобов’язаний повернути особі, яка сплатила відшкодування, зазначений автомобіль.

Така вимога не ґрунтується на законі.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" N 6, 27.03.1992 (v0006700-92) , постановлюючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватись за призначенням, але має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Як вбачається з матеріалів справи і не заперечується апелянтом, позивач за власний кошт відремонтував пошкоджений транспортний засіб і використовує його за призначенням. За таких умов передання відремонтованого транспортного засобу відповідачеві законом не передбачено.

Зменшення розміру відшкодування на підставі ст. 1193 ч.4 ЦК (435-15) є правом а не обов’язком суду, до того ж судом частково задоволено позов щодо відшкодування моральної шкоди.

Факт завдання моральної шкоди особі, яка з вини відповідача потрапила у ДТП, є незаперечним та не підлягає доведенню додатковими доказами. Розмір відшкодування судом визначено з урахуванням фактичних обставин справи.

З огляду на викладене судове рішення підлягає зміні в частині визначення розміру відшкодування. В частині покладення на відповідача ОСОБА_3 відповідальності за завдану шкоду рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його скасування судова колегія не вбачає.

Керуючись ст.ст. 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2010 року у цій справі змінити.

Зменшити розмір стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 грошової суми на відшкодування матеріальної шкоди до 184 276 гр. 28 коп., а також зменшити розмір грошової суми, на відшкодування витрат по сплаті судового збору до 1700 гр.

В іншій частині судове рішення залишити без змін.

рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.