розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5 яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, третя особа відділ опіки та піклування Приморської районної адміністрації про визнання договору дарування недійсним, виключення майна із спадкового майна та визнання права власності, за апеляційною скаргою ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду м.Одеси від 13 серпня 2009 року,-

У листопаді 2006р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, третя особа відділ опіки та піклування Приморської районної адміністрації та просив на підставі ст. 235 ЦК України визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 - недійсним, виключити із спадкового майна квартиру, що залишилась після смерті його сина ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, та визнати за ним право власності на вищевказану квартиру.

В обґрунтовування вимог позивач посилався на те, що 10.03.1999 року між ним та його сином ОСОБА_7 був укладений договір довічного утримання, який нотаріально був оформлений, як договір дарування квартири АДРЕСА_1.

Згідно спільної домовленості, син за життя не приймав в дар його квартиру, не вселявся до нього, ні в якій формі ніколи не претендував на квартиру, при цьому, матеріально допомагав позивачеві. Всі умови договору довічного утримання між сторонами виконувались до смерті ОСОБА_7, а після його смерті, спірна квартира увійшла в загальну масу спадкового майна, тому, щоб виключити її із спадкової маси, позивач звернувся до суду з позовом.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі та пояснив, що на 1999 рік він був хворим пенсіонером та потребував матеріальної допомоги, як особисто, так і в ремонті спірної квартири, тому був укладений удаваний правочин.

Головуючий в 1 інстанції – Терьохін С.Є. Справа № 22ц-18988/2010р Суддя - доповідач- Кварталова А.М. Категорія: ЦП-21

Після розлучення з відповідачкою ОСОБА_2, матір'ю ОСОБА_7, він жив окремо в спірній квартирі, яка залишилась йому в спадок від батьків. ОСОБА_7 погодився допомагати батькові грошима, харчами та ліками, а також допомогти відремонтувати квартиру, після укладання договору довічного утримання, так як у позивача від першого шлюбу була донька.

За пропозицією ОСОБА_2 договір довічного утримання нотаріально посвідчити повинна була її знайома, - приватний нотаріус Моторна Н.І., яка не змогла укласти такий договір, посилаючись на ст. 36 Закону України "Про нотаріат". Тому, за пропозицією ОСОБА_2, був укладений удаваний правочин, - договір дарування квартири АДРЕСА_1. Після укладання правочину, між сторонами фактично виконувались умови договору довічного утримання, ОСОБА_7 допомагав позивачу матеріально, відремонтував одну з житлових кімнат.

Відповідачка ОСОБА_2 позов визнала та підтвердила докази позивача повністю.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та третя особа - відділ опіки та піклування Приморської райадміністрації Одеської міськради в судове засідання не з'явились, були сповіщені про слухання справи.

рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 13 серпня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_1 – задоволені частково.

Суд визнав недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 10.03.1999р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_7

Виключив зі спадкового майна після смерті ОСОБА_7 померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, квартиру АДРЕСА_1

Визнав за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1.

В апеляційній скарзі апелянт ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 просить рішення суду скасувати і постановити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, що висновки суду не відповідають обставинам справи.

При цьому посилалась на те, що 10 березня 1999р. між сторонами був укладений договір дарування, який виконаний сторонами, посвідчений нотаріусом та зареєстрований в органах МБТІ. З 1999р по 2006 р.р. позивач не пред’являв претензій до сина, ОСОБА_7 був студентом, прибутку ніякого не мав, на утриманні мав малолітню дитину, а тому забезпечити утримання свого батька не міг.

В судовому засіданні представники апелянта ОСОБА_10, ОСОБА_11, органи опіки та піклування Приморської районної адміністрації підтримали скаргу і просили її задовольнити.

Позивач ОСОБА_1, представник ОСОБА_2 – ОСОБА_12, заперечували проти скарги і просили її відхилити.

Відповідач ОСОБА_5 була повідомлена належним чином про час та місце розгляду справи за останнім місцем проживання, про що у справі є докази, до суду не прибула, про причини неявки не повідомила. Зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 305 ЦПК України, така неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, яка доповіла колегії суддів зміст оскаржуваного рішення, мотиви і доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог і доводів апеляційної скарги, вислухавши пояснення учасників процесу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду скасувати, постановити нове рішення з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги позивача про визнання договору дарування недійсним, та виключення майна із спадкового майна й визнання права власності за ОСОБА_1 на вищевказану квартиру на підставі ч.1ст. 215, ст.ст. 235, 717, 722, 744, 755, 757 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 договір дарування від 10 березня 1999р. квартири АДРЕСА_1 є удаваною угодою, яка приховувала договір довічного утримання, а тому він підлягає визнанню недійсним, спірна квартира підлягає виключенню із спадкового майна з визнанням права власності на зазначену квартиру за позивачем ОСОБА_1 Суд виходив з того, що на спірні правовідносини поширюється дія нового ЦК України (435-15) 2003р.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду з наступних підстав.

Судом встановлено, що 10.03.1999 року ОСОБА_1 подарував сину ОСОБА_7 належну йому квартиру під АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Моторною Н.І.(а.с.32). Договір укладено з дотриманням вимог закону – в письмовій формі, нотаріально посвідчено і зареєстровано в Бюро технічної інвентаризації 17 березня 1999р.(а.с.6 ). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер (а.с.3). За захистом порушеного права ОСОБА_1 звернувся до суду 22 листопада 2006р.(а.с.1).

Відповідно до актової записи ОСОБА_7 має сина ОСОБА_4(а.с.26) та ОСОБА_6(а.с.44).

Згідно свідоцтва про право власності від 18 січня 1999р. - ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_2 належить на праві власності в рівних частках квартира АДРЕСА_4 (а.с.284).

Колегія суддів перевірила матеріали справи, вислухала сторони і дійшла до висновку, що доводи позивача щодо визнання оспорюваної угоди недійсною необхідно відхилити за таких підстав.

Відповідно до п.4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України (435-15) 2003р., що набрав чинність з 01 січня 2004р., цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що між сторонами виникли правовідносини, які мають бути врегульовані за нормами ЦК України (435-15) в редакції Закону від 1963 року, оскільки договір дарування був укладений 10 березня 1999р., а тому на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР (1540-06) 1963р., а не ЦК України (435-15) 2003р.

Згідно до вимог ч. 1 ст. 58 ЦК України( в редакції Закону від 1963 р.), якій кореспондує ст. 234 ЦК України, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.(ч. 2 ст. 58 ЦК України в редакції Закону від 1963 року, ст. 235 ЦК України), яка регулює спірні правовідносини.

Відповідні роз’яснення містяться і в п.п. 24, 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) .

За змістом частини другої статті 58 ЦК УРСР (1963 року) угода є удаваною, якщо укладаючи її сторони свідомо приховували укладення іншої угоди.

Удавана угода своєю формою прикриває реальну угоду, яку мали на меті укласти сторони.

Згідно зі ст. 243 ЦК УРСР(1963р.), який діяв на час укладення договору, за договором дарування одна сторона передає безкоштовно іншій стороні майно у власність. Тобто договір дарування являється безоплатним.

За змістом зазначеної норми дарувальник добровільно позбавляє себе права власності на майно, не маючи на меті отримання жодних вигод матеріального чи морального характеру з боку обдарованого.

Наполягаючи на визнання угоди договору дарування недійсною, позивач посилався на те, що він є пенсіонером, хворіє, потребує допомоги, у нього не було наміру дарувати квартиру, яка є для нього єдиним місцем проживання, а мав намір отримати від сина належну допомогу, та що після підписання угоди залишався проживати у квартирі, сплачував самостійно за комунальні послуги, а син в квартирі не проживав, а проживав в АДРЕСА_4, підтримував його та допомагав йому до самої смерті.

Визнаючи, що між сторонами мав місце договір довічного утримання, суд першої інстанції не навів доводів, чи була між сторонами на час укладення договірних відносин досягнута домовленість щодо істотних умов договору довічного утримання, зокрема про надання матеріальної допомоги на утримання позивача.

У договорі довічного утримання можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також всі види догляду, якими набувач має забезпечувати відчужувача.

При підписанні договору дарування всі вимоги щодо договору були сторонами дотримані - договір нотаріально був посвідчений та зареєстрований в МБТІ.

За таких обставин висновок суду, що між сторонами по справі був укладений договір дарування з метою приховання іншого правочину - договору довічного утримання, не ґрунтується на доданих до справи доказах та встановлених обставинах.

Зокрема, відсутні докази, які б свідчили про те, що укладаючи договір дарування, сторони мали на меті приховати договір довічного утримання. Посилання позивача на те, що відповідач після укладення договору дарування надавав йому допомогу не свідчать про приховання договору довічного утримання, скоріш є підтримка сина батькові.

У судовому засіданні позивач вказував, що прагнув укласти договір довічного утримання, але помилково вчинив дарування.

Разом з тим, помилка в правовій природі договору не свідчить про його удаваність.

Не є безспірним доказом удаваності договору дарування також вік та потреба у сторонній допомозі позивачу.

Крім того, судом встановлено, що договір дарування був укладений в 1999 році, позивач звернувся до суду з позовом лише у 2006 року.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку щодо задоволення позову позивача про визнання договору дарування недійсним.

Позивач з дня укладання договору дарування 10 березня 1999р. і до 22 листопада 2006р. часу звернення до суду, а за своє життя його син ОСОБА_7 до ІНФОРМАЦІЯ_2, зазначений договір дарування не оспорювали. Договір дарування 10 березня 1999р. ОСОБА_1 укладав особисто, і нотаріус під час укладання договору роз’яснював суть укладеного договору дарування. Після укладання договору дарування право власності ОСОБА_7 зареєстровано в КП "ОМБТІ та РОН" 17 березня 1999 року (а.с.6 зворот).

Цих обставин, факту укладення і підписання цього договору сторони не заперечували і в суді апеляційної інстанції.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що позивачем не доведено, що договір дарування, укладений 10 березня 1999р. є удаваною угодою, яка приховувала договір довічного утримання. За договором дарування майно переходить у власність обдарованого без будь - яких умов. Якщо позивач бажав укласти договір довічного утримання він не мав ніяких перешкод здійснити укладання цього договору у державній нотаріальній конторі.

Виходячи з вимог закону та фактичних обставин підстав для визнання угоди недійсною відсутні, тому позивачу в цих вимогах необхідно відмовити.

Інші вимоги позивача про виключення майна із спадкового майна та визнання права власності не підлягають задоволенню, оскільки в основних вимогах йому відмовлено.

Відповідно до ст.76 ЦК(1963р.) перебіг встановленого ст.71 цього Кодексу строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня коли особа дізналась або мала дізнатися про порушення свого права. Позивач з дня укладання договору дарування 10 березня 1999р. до 22 листопада 2006р., протягом семи років, зазначений договір не оспорював.

Оскільки, судом першої інстанції зроблено висновки, які не відповідають обставинам справи, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті, тому, відповідно до п. п.3,4 ст. 309 ЦПК України, вказані порушення є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову позивачу у позові.

Керуючись ст.ст.209,303, 307 ч.1п.2, 308, 309 ч.1п.п.3,4, 316,317,319 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,-

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, що діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 – задовольнити.

рішення Приморського районного суду м.Одеси від 13 серпня 2009 року скасувати.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, третя особа відділ опіки та піклування Приморської районної адміністрації про визнання договору дарування недійсним, виключення майна із спадкового майна та визнання права власності - відмовити.

рішення набирає законної сили негайно з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.