розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2006 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, -

15 червня 2006 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, посилаючись на те, що 16 липня 2003 року він надав у борг відповідачу грошові кошти у сумі 10 000 доларів США та останній зобов’язався повернути борг 31 січня 2004 року і на підтвердження отримання грошових коштів видав йому розписку. Відповідач суму боргу не повернув. Сума боргу на час звернення до суду за курсом НБУ складає 50 500 грн. Законом передбачена відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення позики у розмірі 3% річних з простроченої суми відповідно до вимог ст. 214 ЦК УРСР, яка діяла на час укладання договору позики, та що складає суму у розмірі 3282,50 грн. за період з 01 лютого 2004 року по 01 квітня 2006 року. Позивач просив стягнути з відповідача на його користь суму боргу у розмірі 50500 грн., 3% річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 3282,50 грн. та стягнути з відповідача судові витрати по справі.

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2006 року ухвалено: стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову суму за договором позики у розмірі 50500 грн., три відсотки річних від простроченої суми у розмірі 3282,50 грн. та судові витрати у розмірі 538 грн. судового збору і 30 грн. інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи, а разом стягнути 54350,50 грн.

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2010 року залишена заява ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить заочне рішення суду скасувати, справу призначити до розгляду в загальному порядку, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, на неповно з’ясованих обставинах справи.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах та межах позовних вимог, дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони 16 листопада 2003 року уклали договір позики, за яким позивач надав у борг відповідачу грошові кошти у сумі 10 000 доларів США, що складає 50500 грн. за курсом НБУ строком користування до 31 січня 2004 року, який було оформлено у вигляді розписки. Тобто з 16.11.2003 року між сторонами виникли правовідносини з приводу укладення договору позики, які регулюються ст. 374 ЦК України, 1963 року та ст. 1046 ЦК України. Відповідач суму боргу не повернув. Статтею 625 ЦК України передбачена відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення позики у розмірі 3% річних з простроченої суми, та що складає суму у розмірі 3282,50 грн. розраховану станом на 01 квітня 2006 року.

Судом першої інстанції досліджено обставини справи повно, зібраним доказам дана належна оцінка.

Судом першої інстанції встановлено, що договірні відносини виникли 16 листопада 2003 року. Тому у відповідності до діючого на той час законодавства, а саме: статті 374 ЦК УРСР, - за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей. Відповідно до вимог ст. 375 ЦК УРСР передбачено письмова форма договору позики. Письмова форма договору позики може бути оформлена у вигляді особистої розписки позичальника про отримання боргу, що не заперечується Законом.

Судова колегія встановила, що відповідач особисто написав розписку 16.11.2003 року згідно якої він отримав у позивача у борг 10 000 доларів США, які зобов’язався повернути 31 січня 2004 року (а.с.5) і ці обставини визнані відповідачем у судовому засіданні. Відповідач відповідно до вимог ст. 376 ЦК УРСР не довів свого заперечення щодо договору позики за його безгрошовістю. Крім того, в матеріалах справи немає жодних доказів того, що письмова розписка є наслідком карних дій, вчинених позивачем. Свої зобов’язання щодо повернення боргу зазначені у вказаній розписці, відповідач не виконав.

Суд першої інстанції правильно застосував норми ЦК України (435-15) в редакції 2004 року, тому, що зобов'язання за договором позики повинні бути виконані 31 січня 2004 року та у відповідності до п.4 ч.2 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (435-15) 2004 року, згідно до якого, - щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно до ст. 1050 ЦК України, - позичальник зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу, якщо ним несвоєчасно повернуто суму позики. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч.2 ст. 625 ЦК).

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Доводи в апеляційній скарзі про те, що суд зобов’язав відповідача вчинити дії, які відповідно до законодавства України він не зобов’язаний вчиняти з огляду на те, що борг зазначено у доларах США, а стягнуто суму боргу в національній валюті України – гривні, судова колегія вважає неспроможними бо вони суперечать вимогам закону. Декрет Кабінету Міністрів України N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) визначає режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитних установ України в регулюванні валютних операцій, права і обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. Пунктом 2 статті 2 вказаного Декрету встановлено, що резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом (15-93) та іншими актами валютного законодавства.

Згідно до вимог статей 192, 193 ЦК України судом першої інстанції правильно розраховано еквівалентність заборгованої суми до курсу Національного Банку України і стягнута сума боргу зазначена у грошовій одиниці України – гривні.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду постановлено у відповідності з вимогами закону та не має підстав для його скасування, і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.