розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення 696600 грн. за договором позики за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду від 20 серпня 2010 року, -

У лютому 2010 року ОСОБА_1 звернувся в суд з указаним позовом, мотивуючи позовні вимоги тим, що 8 квітня 2009 року він з ОСОБА_3 уклав договір позики згідно якого передав відповідачу 600000 грн. Відповідач одержав вказану суму грошей і зобов’язувався їх повернути до 17 червня 2009 року. Проте у добровільному порядку борг не повертає . Тому, відповідно ч.2 ст. 625 ЦК України просив стягнути з ОСОБА_3 600000 грн. боргу за договором позики, індекс інфляції знецінених коштів за період з червня 2009 року по січень 2010 року у сумі 27600 грн., 3% річних за період з 15 червня 2009 року по 26 січня 2010 рік у розмірі 9000 грн., упущену вигоду в розмірі 60000 грн., які складають загальну суму 696600 грн.

Під час розгляду справи ОСОБА_3 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики від 8 квітня 2009 року укладеного між сторонами, посилаючись на те, що зазначений договір ним підписаний проти його волі, під впливом тяжких обставин та внаслідок

Справа №22-ц-4755/2010 Головуючий у 1інст. ОСОБА_5

Категорія 19 Суддя-доповідач ОСОБА_6

застосування з боку відповідача психічного тиску і погроз. Позивач зазначав, що ОСОБА_1 не передавав йому 600000 грн., а зазначені кошти ПП Фірма "МІО" директором якої він є, заборгувало ТОВ "Аструм Інвестиційний Менеджмент" директорм якого є ОСОБА_1 від господарської діяльності станом на 1 квітня 2009 року. З метою повернення спірних коштів директор ТОВ "Аструм Інвестиційний Менеджмент" ОСОБА_1 неодноразово викликав в офіс, який знаходиться у м. Києві по вул Хмельницького, 17/52, і в якому з двома керівниками служби безпеки ТОВ утримували його понад чотири години і вимагали підписати оспорюваний ним договір позики 600000 грн. У подальшому позивач уточнив позовні вимоги і просив визнати недійсним укладений 8 квітня 2009 року між сторонами договір позики за його безгрошевістю і внаслідок застосування психічного тиску на підставі ст.ст. 231, 1051 ЦК України.

рішенням Богородчанського районного суду від 20 серпня 2010 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_3 про визнання договору позики від 8 квітня 2009 року.

Цим же рішенням договір позики 600000 грн. укладений 8 квітня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визнано недійсним.

Додатковим рішенням цього ж суду від 31 серпня 2010 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 3000 грн. витрат понесених на правову допомогу адвоката.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування оскаржуваного рішення, задовольнити його позов і відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову, вказуючи на те, що при вирішенні даного спору суд допустив порушення норм процесуального і матеріального права, тому ухвалив помилкове рішення. На думку апелянта, при вирішенні зустрічного позову ОСОБА_3 суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки ОСОБА_3 не зазначав про удаваність договору позики між сторонами і помилково у підтвердження його вимог послався на показання свідків.

У судовому засіданні представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просить задовольнити цю скаргу.

ОСОБА_3 та його представник апеляційну скаргу не визнали і вважають доводи цієї скарги безпідставними.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи і перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає - застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 і задовольняючи позов ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не довів факт передачі ним грошової суми ОСОБА_3 та її прийняття останнім, а написаний відповідачем договір позики є удаваним, вчинений сторонами для приховання відносин, які випливають з договору поставки продукції укладеного між постачальником ПП фірма "МІО" та ТОВ "Аструм Інвестиційний Менеджмент".

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу (1618-15) , в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Зіславшись на те, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 8 квітня 2009 року договір позики є удаваним та визнавши його недійсним, суд першої інстанції не врахував вимог ст.11 ЦПК і вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_3, оскільки останній просив визнати недійсним укладений 8 квітня 2009 року між сторонами договір позики за його безгрошевістю і внаслідок застосування до нього психічного тиску на підставі ст.ст. 231, 1051 ЦК України.

Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, викладені в ст. 203 ЦК.

Згідно з правилом ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним (оспорювані правочини).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, то згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК такий правочин може бути визнаний недійсним (оспорюваний правочин), а не таким, що є неукладеним.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими-ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК).

Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж установлено договором (ч. 1 ст. 1051 ЦК).

При цьому, за змістом ч. 2 ст. 1051 ЦК, при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошевість такого договору не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч. 2 ст. 58, ст. 59 ЦПК).

Як убачається з матеріалів справи, між сторонами 08.04.2009 р. було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_3 отримав 600000 грн. і зобов'язався повернути борг до 17 червня 2009 року, але у визначений строк борг не повернув. Зазначені обставини підтверджуються копією цього договору (а.с.54), договорами поруки від 08.04.2009 року укладеними між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 і ОСОБА_10.(а.с.93-98)

Даючи оцінку наданим позивачем на підтвердження укладення договору позики письмовим доказам суд приходить до висновку, що ці докази є належними і достовірними та підтверджують факт передання ОСОБА_1 у власність ОСОБА_3 600000 грн. і зобов'язання останнього повернути ці кошти.

Суд відхиляє свідчення ОСОБА_10, ОСОБА_8 ОСОБА_11 на підтвердження того, що гроші насправді не були одержані позичальником від позикодавця як передбачено договором позики, так як за змістом ч. 2 ст. 1051 ЦК безгрошевість договору позики не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, коли договір позики укладений у письмовій формі.

Також суд відхиляє подані ОСОБА_3 у заперечення договору позики роздруківку телефонних переговорів між ним та ОСОБА_12 щодо грошових зобов’язань, оскільки такі переговори не стосуються позикодавця ОСОБА_1 ( 83-91), який не приймав участі у таких переговорах. Крім цього, не приймаються до уваги подані ОСОБА_3 у підтвердження позову договори про господарську діяльність укладені між юридичними особами, так як не стосуються даного спору.

За правилами ч. 1 ст. 231 ЦК, правочин, учинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування щодо неї фізичного чи психологічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинено під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного чи психологічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину. Під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Доказів того, що під час укладання договору позики на ОСОБА_3 здійснювався психічний тиск, і що відмова у підписанні такого договору могла спричинити шкоду його законним інтересам, відповідач суду не подав. Також про відсутність психологічного тиску на ОСОБА_3 свідчать ОСОБА_13 ОСОБА_14

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаній сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно п .4 укладеного між сторонами договору позики розмір процентів за користування коштами не встановлений.

Сума боргу, які підлягали поверненню 17 червня 2009 року становить 600000 грн. Ідекс інфляції за весь час прострочення повернення боргу становить 8520 грн. (600000 Х 14,2% : 100).

3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом становить 22500 грн. (600000 Х 15 м Х 3% : 100).

Щодо стягнення 60000 грн. упущеної вигоди, то такий вид відповідальності за прострочення грошового зобов’язання ст. 625 ЦК України не передбачений.

За ч. 3 ст. 303 ЦПК апеляційний суд не обмежений наведеними в апеляційній скарзі доводами, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, відповідно до ч. 1 ст. 231, ч. 2 ст. 625, ч. 1 ст. 1046, ч.ч.1, 2 ст. 1051 ЦК колегія суддів вважає, що оскаржуване і додаткове рішення суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, тому підлягають скасуванню з підстав передбачених п.3 ч.1ст. 309 ЦПК України з ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 і про відмову ОСОБА_3 у задоволенні позову.

Вирішуючи даний спір суд розподіляє судові витрати відповідно ст. 88 ЦПК України.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. рішення Богородчанського районного суду від 20 серпня 2010 року та додаткове рішення цього ж суду від 31 серпня 2010 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 600000 (шістсот) грн. боргу за договором позики від 8 квітня 2009 року, 8520 грн. індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, 22500 грн. як 3 % річних від простроченої суми, 2250 грн. судового збору і 240 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

В решті позову відмовити.

У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики 600000 грн. від 8 квітня 2009 року за його безгрошовістю та внаслідок застосування психічного тиску – відмовити.

рішення набирає чинності з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з часу набрання законної сили.