розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2010 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Київської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_5 про визнання частково незаконним рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси від 04.01.1991 року №16 та визнання права власності, та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, третя особа – державний нотаріус Першої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним,-

05 травня 2009 року представник позивача ОСОБА_3 – ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси від 04.01.1991 року №16 в частині затвердження ідеальних часток та видачі нових свідоцтв про право власності на житлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, визнати за позивачкою право власності на частку у розмірі 19/100 у вказаній житловій будівлі, а за ОСОБА_5 право власності на частку у розмірі ј будівлі.

06.10.2009 року представник позивача ОСОБА_3 – ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування 14/25 частин житлового будинку під АДРЕСА_1, який 01.02.2003 року був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, посвідчений державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_7, посилаючись на те, що позивачка при укладанні договору помилилась, вважаючи, що укладає договір довічного утримання.

Ухвалою Київського районного суду від 13.10.2009 року названі справи були об'єднані в одне провадження.

рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2010 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 було відмовлено повністю.

Не погодившись з винесеним рішенням суду, представник ОСОБА_3 – ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу на вказане рішення, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2010 року та ухвалити нове рішення, яким задоволити позовні вимоги ОСОБА_3 в повному обсязі.

Колегія суддів, заслухавши пояснення, дослідивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, вважає, що апеляційну скаргу слід задоволити частково з наступних підстав.

Відповідно частинам ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, яке ухвалено на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджені тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не можна визнати таким, що відповідає нормам ст. 213 ЦПК України.

Відповідно пунктам 3, 4 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Так, відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування 14/25 частин житлового будинку під АДРЕСА_1, який 01.02.2003 року був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, суд першої інстанції, вірно застосувавши ст. 229 ЦК України, прийшов до протилежного висновку про те, що представник позивачки не довів, у чому саме помилилась позивачка при укладанні цього договору, та що така помилка є істотною.

Такі висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи. Так, укладаючи договір дарування 14/25 частин житлового будинку під АДРЕСА_1, позивачка помилилась щодо природи правочину, оскільки сторони договору мали намір укласти договір довічного утримання. Ця обставина повністю підтверджується фактом повного визнанням позову відповідачкою ОСОБА_6, яка підтвердила в своїй заяві, що у неї та ОСОБА_3 була домовленість саме про укладання договору довічного утримання, однак вона в силу своєї юридичної необізнаності, а позивачка ще й в силу свого похилого віку, уклали, як з"ясувалось, договір дарування.

Відповідно ст. 174 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Норми даної статті судом першої інстанції були повністю проігноровані.

Окрім того, згідно ст. 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь по справі, не підлягають доказуванню. Отже, у випадку визнання відповідачем позову, доказування факту, визнаного відповідачем, не потребується. Однак, норми даних статтей судом першої інстанції були повністю проігноровані, в зв"язку з чим і був зроблений хибний висновок про відмову в задоволенні заявленої вимоги.

Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси від 04.01.1991 року №16 в частині затвердження ідеальних часток та видачі нових свідоцтв про право власності на житлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, визнання за позивачкою права власності на частку у розмірі 19/100 у вказаній житловій будівлі, а за ОСОБА_5 права власності на частку у розмірі ј будівлі, суд першої інстанції, всупереч вимогам закону, відмовив одразу за двома підставами: в зв"язку з тим, що ОСОБА_3 не мала права звертатись до суду з вказаними вимогами, оскільки перестала бути власником частини будинку та в зв"язку з пропуском нею строків позовної давності.

Однак погодитись з такими висновками суду неможливо, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на поданих сторонами доказах та прийняті з порушенням норм матеріального права .

Так, судом було достовірно встановлено, що в 1976 році ОСОБА_3 продала ОСОБА_8 ј частину домоволодіння по АДРЕСА_1. У власності ОСОБА_3 залишилась частина будівлі в розмірі ѕ, що підтверджується відміткою нотаріуса, зробленою 29.03.1976 року у свідоцтві про право приватної власності на домоволодіння від 06.05.1965 року. В 1991 році, без повідомлення про те ОСОБА_3, виконавчий комітет Київської районної ради народних депутатів м. Одеси приймає рішення № 116, яким змінює частки співвласників в домоволодінні з ј і ѕ відповідно на 11/25 і 14/25. ОСОБА_8 в 1991 році одразу ж отримала нове свідоцтво про право власності, в якому вказано її частку розміром 11/25. У ОСОБА_3 залишилось старе свідоцтво на частку в розмірі ѕ. Наприкінці 2002 року ОСОБА_3, звернувшись до БТІ, з метою укласти договір довічного утримання, була повідомлена про необхідність заміни свідоцтва. Будучи людиною похилого віку, юридично неграмотною та інвалідом по зору, отримавши нове свідоцтво, ОСОБА_3 не звернула уваги на вказаний розмір часток у ньому, а одразу ж віддала документи нотаріусу для оформлення договору. Зі змістом оскаржуваного рішення ОСОБА_3Н.М. ознайомилась лише в 2009 році, з матеріалів іншої справи за позовом ОСОБА_5 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, так як в 2006 році ОСОБА_8, в свою чергу, подарувала ОСОБА_5 належну їй частину будівлі в розмірі 11/25.

Судом першої інстанції взагалі не досліджувались вищеназвані обставини, як і не було застосовано законодавство чинне на 1991 рік.

Так, відповідно ЦК УРСР (1540-06) та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР від 31.10.1975 року № 45/5 (v45_5323-75) було передбачено, що рішення виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих щодо затвердження зміни розміру часток, належних учасникам спільної часткової власності на домоволодіння, може бути прийнято лише за умови згоди всіх учасників спільної часткової власності, або ж у зв'язку з проведенням додаткового будівництва. Всупереч цим положенням, виконавчий комітет Київської районної ради народних депутатів м. Одеси, приймаючи рішення від 04.01.1991 року № 16, навіть не повідомив про це ОСОБА_3 Матеріали розглядались за заявою тільки одного співвласника ОСОБА_8 (до речі, в заяві не містилось будь-яких підстав для перерахунку часток в домоволодінні, тобто відомостей про проведення нею будь-яких перебудов), що повністю підтверджується простим співставленням інвентаризаційних відомостей 1975 року (що готувалися для договору купівлі-продажу частини будівлі) та абсолютно тотожних ним інвентаризаційних відомостей 1990 року (що готувалися для прийняття оскаржуваного рішення). рішенням виконкому затверджено ті ж самі будівлі і споруди, які фактично і були у власності ОСОБА_3 в 1975 році і частину яких в розмірі ј ОСОБА_3 продала ОСОБА_8. Цей факт повністю підтверджується довідкою розрахунку ідеальних часток домоволодіння по АДРЕСА_1, виданій управлінням комунального господарства Одеського міжміського бюро технічної інвентаризації від 27.03.1990 року (а.с.81), на підставі якої і було прийнято оскаржуване рішення.

Більш того, відповідно ст. 119 ЦК УРСР, частки учасників у спільній власності на будинок і порядок користування приміщеннями в ньому підлягають відповідній зміні лише коли учасник спільної часткової власності на жилий будинок збільшить у ньому за свій рахунок корисну площу будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної за згодою решти учасників і в установленому порядку.

Договір купівлі-продажу від 29.03.1976 року, за яким ОСОБА_3 продала ОСОБА_8 ј частину домоволодіння, і який є чинним на сьогоднішній день, містить порядок користування домоволодінням. Так, в ньому чітко зазначається, що в користування ОСОБА_8 передано п'ять окремих приміщень в житловій будівлі літер "А": житлова кімната площею 19,8 кв.м. 2-2, веранда 2-1, веранда "а", веранда "а"-2, веранда "а"-3.

В 1991 році в процесі затвердження розрахунку ідеальних часток, за ОСОБА_8 визнається право власності на ті ж самі п'ять кімнат в будівлі літер "А", але додатково – ще й на літню кухню літер "Б", сарай літер "В", вбиральню літер "Ж", які були зведені ОСОБА_3, які були відображені в інвентаризаційних відомостях 1976 року. Ці споруди ОСОБА_3 ніколи не продавала ОСОБА_8, ці споруди без відома власника були незаконно визнані на праві власності за ОСОБА_8, всупереч волі ОСОБА_3

Отже, жодних законних підстав для прийняття рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів міста ОСОБА_1 від 04.01.1991 року №16 щодо затвердження ідеальних часток не існувало.

Крім цього висновок суду першої інстанції щодо пропуску ОСОБА_3 строку позовної давності є хибним, оскільки згідно з приписами п.4. ч.1 статті 286 ЦК України, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Потрібно також зазначити, що зі змістом рішення №16 від 04.01.1991р. позивачка була ознайомлена лише в квітні 2009 року, коли дізналась про нього з матеріалів справи за позовом ОСОБА_5 про встановлення порядку користування земельною ділянкою. До цього ні БТІ, а ні Київська райадміністрація, а ні ОСОБА_8, а ні ОСОБА_5 зазначеного рішення позивачці не надавали, що унеможливило її звернення до суду за захистом своїх прав, оскільки позивач була позбавлена можливості встановити, чи дійсно її права порушено і якщо так – в чому саме полягають ці порушення.

Тому, колегія приходить до висновку, що судом першої інстанції було незаконно відмовлено ОСОБА_3 в задоволенні її вимог щодо визнання незаконним рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси від 04.01.1991 року №16 в частині затвердження ідеальних часток та видачі нових свідоцтв про право власності на житлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Вказані вимоги підлягають задоволенню.

З огляду на викладене, підлягають задоволенню вимоги щодо визнання за кожним співвласником права власності на частину в житловому будинку, за ОСОБА_3 на частину будинку в розмірі ѕ, за ОСОБА_5 на ј частину будинку по АДРЕСА_1, відповідно свідоцтва про право власності від 06.05.1965 року та договору купівлі-продажу від 29.03.1976 року.

При вирішенні питання про скасування рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси від 04.01.1991 року №16, колегія вирішила відмовити в задоволенні цієї вимоги, оскільки питання про скасування рішення вирішується безпосередньо задоволенням вимоги про визнання його незаконним .

За таких обставин рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, а тому підлягає скасуванню.

Позовні вимоги ОСОБА_3 підлягають задоволенню частково.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,-

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 – задоволити частково.

рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2010 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Київської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_5 про визнання частково незаконним рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси від 04.01.1991 року №16 та визнання права власності, та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, третя особа – державний нотаріус Першої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним – скасувати.