розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Севастополі апеляційну скаргу Севастопольської міської державної адміністрації на рішення Гагарінського районного суду м.Севастополя від 01 грудня 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Севастопольської міської державної адміністрації, Комунального підприємства "Комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 9" про визнання права користування житловим приміщенням та спонукання до укладення договіру найму житлового приміщення,

У червні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Севастопольської міської державної адміністрації (далі по тексту - СМДА), у якому просила визнати за нею право користування квартирою АДРЕСА_1 та зобов’язати Комунальне підприємство "Комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 9" (далі по тексту – КП "КРЕП № 9") заключити з нею договір найму житлового приміщення стосовно цієї квартири.

Вимоги позову мотивовані тим, що після реєстрації шлюбу із ОСОБА_7, яка сталася 09 жовтня 1993 року, позивач із своїм чоловіком постійно проживали у АДРЕСА_1, наймачем якої являвся ОСОБА_7 Після смерті чоловіка, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 року, позивач залишилась проживати у зазначеній квартирі, продовжуючи нести витрати по її утриманню. На підставі викладеного, ОСОБА_3 вважає, що проживаючи із померлим у якості його дружини протягом 13 років, придбала право користування вказаною житловою площею.

рішенням Гагарінського районного суду м.Севастополя від 01 грудня 2009 року позов ОСОБА_3 було задоволено у повному обсязі.

З рішенням суду СМДА не погодилась та подала апеляційну скаргу, у якій ставить питання про його скасування з підстав невідповідності нормам матеріального та процесуального права, та ухвалення нового - про відмову ОСОБА_3 в позові.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді – доповідача, пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходячи з того, що позивач проживала з наймачем спірної квартири понад 13 років, була членом його сім'ї, а також з положень ст.ст. 64- 65 ЖК України, вважав, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню.

З такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна, оскільки вони не відповідають обставинам справи і не ґрунтуються на положеннях закону, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та якими керувався суд.

Відповідно до ст. 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються на рівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.

Як видно з матеріалів справи (ордеру) ОСОБА_7 вселився у спірну квартиру разом з дружиною ОСОБА_8 на підставі ордеру від 13.04.1994 року(арк.справи 98).

Довідкою "РЕП №9" від 18.03.2008 року (арк.справи 11) підтверджується, що ОСОБА_9 знята з реєстрації за вказаною адресою 22.12.1995 року, а ОСОБА_7 знято з реєстрації у зв’язку з смертю ІНФОРМАЦІЯ_2 року.

Даних про те, що позивач була вказана в ордері в якості члена сім'ї ОСОБА_7 під час вселення останнього в спірну квартиру не має.

За таких обставин підстав для визнання за позивачем права користування житловим приміщенням на підставі положень ст. 64 ЖК України не має.

Відповідно до ст. 65 ЖК України наймач в праві в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членом його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Як видно з матеріалів справи, пояснень позивача, остання до смерті чоловіка вселитися у спірну квартиру в установленому законом порядку не намагалася.

При цьому до 18.12.2007 року позивач була зареєстрована за адресою АДРЕСА_2, що видно із довідки "РЕП №9" від 21.11.2008 року (арк. справи 44-45,116).

Довідкою КП "БТИ и ГРОНИ" СМР від 13.03.2009 року №1752 (арк.справи 116) підтверджується, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 23.05.1996 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на 1/3 долю квартири АДРЕСА_3. Втрачено це право за договором дарування від 09.04.2009 року.

Таким чином на момент смерті ОСОБА_7 у позивача було право власності на 1/3 долю вказаної вище квартири, якою вона розпорядилася перед зверненням до суду з даним позовом.

За змістом ст. 65 ЖК України за особою яка проживає у наймача житлового приміщення як член його сім'ї не може бути визнано право користування цим приміщенням якщо вона зберігає постійне місце проживання у приватизованому нею житловому приміщенні.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, належної правової оцінки вказаним обставинам не дав, висновки суду про наявність підстав для задоволення позову не відповідають обставинам справи і положенням ст.64, 65 ЖК України (5464-10) .

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Севастопольської міської державної адміністрації являється обґрунтованою і підлягає задоволенню, а рішення суду, відповідно до ст. 309 п.3, 4 ЦПК України, – скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_3 в позові.

Керуючись ст..ст. 303- 316 ЦПК України колегія суддів,

Апеляційну скаргу Севастопольської міської державної адміністрації задовольнити.

рішення Гагарінського районного суду м.Севастополя від 01 грудня 2009 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким в позові ОСОБА_3 до Севастопольської міської державної адміністрації, Комунального підприємства "Комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 9" про визнання права користування житловим приміщенням та спонукання до укладення договору найму житлового приміщення відмовити.

рішення вступає в законну силу з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання чинності.