колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до Головного управління юстиції Міністерства юстиції України, Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського районного управління юстиції, Головного управління Державного казначейства України в АР Крим про стягнення матеріальної і моральної шкоди та судових витрат, за апеляційними скаргами ОСОБА_5, представника Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського районного управління юстиції Автономної Республіки Крим за довіреністю Тарасенка Сергія Віталійовича, Головного управління Державного казначейства України в АР Крим на рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 06 липня 2009 року,

30 березня 2004 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського районного управління юстиції /далі – ВДВС Сімферопольського РУЮ/ про стягнення матеріальної та моральної шкоди. Вимоги мотивовані тим, що у провадженні ВДВС Сімферопольського РУЮ на виконанні знаходився виконавчий лист, який було видано 06.07.2000 року Сімферопольським районним судом, про стягнення на його користь з ОСОБА_7 5668 грн. На час звернення до суду рішення про стягнення суми виконано було лише в частині стягнення 528 грн., в іншій частині не виконано з вини робітників ВДВС Сімферопольського РУЮ внаслідок їх бездіяльності, що встановлено рішенням Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 13.03.2004 року, яке набрало законної сили. Посилається на те, що на майно боржниці накладався арешт 21.02.2000 року та 07.07.2000 року, але всупереч вимогам ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження" арештоване майно не було реалізовано в двомісячний термін з дня накладення арешту. З метою вилучення арештованого майна державний виконавець виїхав за місцем знаходження майна лише через п’ятнадцять місяців з дня опису і накладення арешту, а саме 25.10.2001 року. Оскільки описаного і арештованого майна не було в наявності, державним виконавцем було складено акт про відсутність майна. Зазначає, що він неодноразово повідомляв відповідача, що боржниця ОСОБА_7 розпродає майно, яке було описане і арештоване, однак жодних заходів з цього приводу відповідач не приймав. Внаслідок неправомірних дій робітників ВДВС Сімферопольського РУЮ йому було спричинено матеріальну і моральну шкоду. Уточнивши позовні вимоги в процесі розгляду справи, позивач зазначив у якості відповідачів також Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в АР Крим та Головне управління Державного казначейства України в АР Крим і просив стягнути на його користь за рахунок держави матеріальну шкоду у розмірі 14019 грн. /сума невиконаного рішення в розмірі 5140 грн. 45 коп., індекс інфляції на зазначену суму та 947 грн. витрачених ним на лікування/. Також просив стягнути на його користь моральну шкоду у розмірі 50000 грн., яку обґрунтовує тим, що на протязі восьми років тривають судові процеси, він постійно витрачає кошти на адвокатів, а присуджені йому грошові кошти судовим рішення так і не стягнуто, він не має можливості придбати необхідні ліки, речі, продукти харчування, оплачувати комунальні послуги, в результаті душевних хвилювань він став інвалідом 3 групи, було порушено його нормальні життєві зв’язки, замість того, щоб займатися особистими справами, він понад вісім років вимушений їздити до ВДВС Сімферопольського РУЮ з метою відшкодування йому шкоди, витрачати на це свій час.

рішенням Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 06 липня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з держави в особі Головного управління Державного казначейства України в АР Крим на користь ОСОБА_5 у відшкодування матеріальної шкоди 5 140 грн. 45 коп., моральної шкоди 1000 грн. Стягнуто з Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського районного управління юстиції АР Крим на користь ОСОБА_5 у відшкодування понесених судових витрат за надання юридичної допомоги 1500 грн. та на користь держави судовий збір в розмірі 59 грн. 90 коп., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду справи 30 грн. В решті позовних вимог про стягнення моральної шкоди в розмірі 49 000 грн., компенсації частки шкоди у зв’язку із застосуванням індексу інфляції в сумі 7931 грн. 55 коп., 947 грн. за придбання ліків відмовлено.

В апеляційній скарзі представник Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського районного управління юстиції Автономної Республіки Крим за довіреністю Тарасенко С.В. просить рішення суду скасувати в частині задоволення позову та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, на неповне з’ясування обставин, що мають суттєве значення для вирішення спору, на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом матеріального та процесуального права, на неповне з’ясування обставин, що мають суттєве значення для вирішення справи, не застосування закону, який підлягав застосуванню.

В апеляційній скарзі Головне управління Державного казначейства України в АР Крим просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5 в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, вислухавши пояснення позивача, його представника та представників відповідачів, колегія суддів вважає, що скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що посадові особи державної виконавчої служби виявили неправомірну бездіяльність при виконанні рішення суду про стягнення на користь позивача грошових коштів, унаслідок чого рішення суду тривалий час не виконувалось, а після цього винесли постанову про повернення виконавчого листа у зв’язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення. При цьому визнав встановленим, що державним виконавцем у зв’язку з порушенням норм Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) не вжито всіх заходів щодо виконання рішення Сімферопольського районного суду від 06.06.2000 року за виконавчим листом, чим було заподіяно позивачеві матеріальну шкоду в розмірі 5140 грн. 45 коп. та моральну шкоду у розмірі 1000 грн., яка підлягає стягненню з Головного управління Державного казначейства України в АР Крим.

Проте з такими висновками суду першої інстанції в повному обсязі погодитися не можна.

При розгляді справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням Сімферопольського районного суду АР Крим від 06 червня 2000 року стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 борг за договором займу в сумі 5668 грн. 45 коп.

06.07.2000 року за заявою ОСОБА_5 відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання зазначеного рішення суду. 07.07.2000 року згідно з актом опису й арешту майна державним виконавцем ВДВС Сімферопольського РУЮ описано та накладено арешт на майно боржниці ОСОБА_7

Відповідно до статей 1, 5 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі (606-14) , спрямованих на примусове виконання рішень судів. Державний виконавець зобов’язаний вжити заходів до примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

У порушення вимог ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження" майно, на яке було накладено арешт, не було реалізовано протягом двох місяців. Державний виконавець приступив до виконання дій щодо реалізації арештованого майна лише в жовтні 2001 року і ним було встановлено, що майно, вказане в акті опису й арешту є відсутнім і його місце знаходження невідомо, боржниця змінила місце проживання. Згідно з постановою державного виконавця від 23.12.2001 року ОСОБА_5 було повернено виконавчий лист без виконання на підставі п. 2 ч. 1 ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження".

рішенням Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 13 березня 2003 року за заявою ОСОБА_5 визнано бездіяльність ВДВС Сімферопольського РУЮ неправомірною. При цьому встановлено, що державний виконавець порушив вимоги ст. 53 Закону України "Про виконавче провадження" і не здійснив усіх передбачених законом дій щодо примусового виконання рішення суду, тобто допустив неправомірну бездіяльність (а.с. 5 т. 1).

За положеннями ч. 2 ст. 86 Закону України "Про виконавче провадження" збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Цивільний кодекс України (435-15) встановлює право на відшкодування як матеріальних збитків, завданих фізичній або юридичній особі, так і на відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

При розгляді позовів юридичних та фізичних осіб про відшкодування шкоди (збитків), заподіяних діями (бездіяльністю) державного виконавця, суди повинні виходи з вимог указаних норм матеріального права, ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" та положень п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" (v0014700-03) і враховувати, що в таких справах відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

За положеннями ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним або юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що державний виконавець не здійснив усіх передбачених законом дій щодо примусового виконання рішення суду, чим заподіяно позивачеві матеріальні збитки та моральну шкоду.

Разом з тим, визначаючи розмір грошової суми у відшкодування матеріальних збитків, суд першої інстанції виходив з того, що підлягають відшкодуванню тільки збитки у вигляді неодержаних позивачем доходів через невиконання рішення суду у сумі 5140 грн. 45 коп. При цьому зазначив, що збитки від інфляції за весь час невиконання рішення суду не підлягають стягненню, оскільки відповідно до вимог Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати" (2050-14) підлягають індексації неодержані доходи громадян, які не мають разового характеру, тому сума шкоди, що має разовий характер, не підлягає індексації з урахуванням індексу інфляції.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки суд першої інстанції помилково посилався на вищезазначений закон, який не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до вимог ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити від відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене ( упущена вигода).

Звертаючись до суду з вимогами про відшкодування матеріальних збитків, позивач зазначив, що з вини посадових осіб державної виконавчої служби він своєчасно не отримав суму присуджену за рішенням суду 5140 грн. 45 коп., яка на час вирішення значно знецінилась у зв’язку з інфляційними процесами в державі, тому просив стягнути також і збитки від інфляції, які підлягають нарахуванню на суму, яка з вини державної виконавчої служби не була стягнута своєчасно державним виконавцем.

Між тим, вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги на зазначені доводи позивача і фактично не дав їм правової оцінки, хоча вони мають суттєве значення для вирішення спору.

Таким чином, оскільки сума в розмірі 5140 грн. 45 коп., яка вказана у виконавчому документі, не була реально стягнута у зв’язку з бездіяльністю державного виконавця, яка рішенням Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 13 березня 2003 року визнана неправомірною, фактично знецінилась, колегія суддів вважає, що підлягає стягненню не лише зазначена сума, але й інфляція, яка підлягає нарахуванню на цю суму за час невиконання виконавчого документу.

Колегія суддів вважає, що інфляція підлягає нарахуванню за період з листопада 2001 року по 01.01.2010 року.

Відповідно до офіційних повідомлень управління статистики цін Державного комітету статистики України, з урахуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за період з листопада 2001 року включно по 01.01.2010 року збитки з урахуванням індексу споживчих цін (індекс інфляції) складають 12044 грн. 74 коп. (5140 грн. 45 коп. х 100,5х101,6 (листопад, грудень 2001 р.), х 99,4 (2002 р.) х 108,2 (2003 р.) х 112,3 (2004 р.) х 110,3 (2005 р.) х 111.6 (2006 р.) х 116,6 (2007 р.) х 122,3 (2008 р.) х 115.9 (2009 р.) : 100).

Таким чином, підлягають відшкодуванню матеріальні збитки з урахуванням індексу інфляції в розмірі 12044 грн.74 коп. (5140 грн. 45 коп. + 6904 грн. 29 коп.), які спричинені незаконними діями державного виконавця ВДВС Сімферопольського РУЮ.

Що стосується вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, то вони підлягають частковому задоволенню. Пленум Верховного Суду України в пункті 9 постанови "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року (v0004700-95) (зі змінами від 25 травня 2001 року), роз’яснив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних, тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалості, можливості відновлення), та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Із матеріалів справи вбачається, що у результаті неправомірної бездіяльності державного виконавця позивач на протязі тривалого часу, а саме з 2000 року по цей час, не зміг отримати належну йому суму, яка зазначена у виконавчому документі, був вимушений звертатися до суду за захистом порушених прав, що порушило його звичайний уклад життя, він був вимушений приймати додаткові зусилля для відновлення попереднього життєвого стану.

Колегія суддів вважає, що з урахуванням характеру та обсягу моральних страждань, які зазнав позивач через бездіяльність державного виконавця ВДВС Сімферопольського РУЮ, а також, приймаючи до уваги дії позивача, який мав реальну можливість повторно подати виконавчий лист на примусове виконання після 2002 року, але в повній мірі не реалізував це право з різних підстав, та виходячи з засад розумності, виваженості та справедливості, моральну шкоду ОСОБА_5 слід визначити в розмірі 1000 грн.

Що стосується висновків суду про задоволення позову в частині стягнення витрат на правову допомогу в розмірі 1500 грн., то з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна.

З матеріалів справи вбачається, що позивач 22.09.2005 року уклав договір про надання у цій справи правової допомоги з адвокатом ОСОБА_8 і сплатив йому за надання правової допомоги згідно квитанції від 22.09.2005 року 900 грн. (а.с. 15,16 т. 2). 24 березня 2008 року позивач уклав договір про надання правової допомоги у цій же справі з адвокатом ОСОБА_9 і сплатив йому за надання правової допомоги згідно з договором 600 грн.

Відповідно до ст. 84 ЦПК України витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" (590-2006-п) затверджені граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ. Граничний розмір не повинен перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що особі виплачується 40 відсотків мінімальної заробітної плати за годину її роботи.

Суд першої інстанції не врахував зазначені положення правових норм.

При апеляційному перегляді справи встановлено, що адвокат ОСОБА_8 після укладання договору про надання у цій справі правової допомоги, тобто після 22.09.2005 року жодного разу не приймав участі у розгляді справи у суді першої інстанції. Позивачем також не надано будь–яких доказів, які б підтверджували факт надання йому правової допомоги зазначеним адвокатом з часу укладання договору і до тепер.

За таких обставин у суду першої інстанції не було правових підстав для відшкодування позивачеві, понесених витрат на правову допомогу адвокатом ОСОБА_8 у сумі 900 грн.

Що стосується адвоката ОСОБА_9, то останній на протязі 2008-2009 років надавав позивачеві правову допомогу шляхом участі у судових засіданнях, складанні апеляційних скарг, тому з урахуванням загального часу надання правової допомоги цим адвокатом у даній справі розмір компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільної справи, буде складати 600 грн., яка підлягає відшкодуванню позивачеві за рахунок ВДВС Сімферопольського РУЮ.

За таких обставин, оскільки судом першої інстанції неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи та вирішено спір з порушенням норм процесуального і матеріального права, що відповідно до п. п. 1, 4 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення в частині задоволення позову та відмови у задоволенні позову щодо компенсації частки шкоди з застосуванням індексу інфляції з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_5 про відшкодування матеріальних збитків, моральної шкоди та витрат на правову допомогу з урахуванням вищенаведеного розрахунку.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновками суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення 947 грн. за придбання ліків, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону і не спростовані під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Посилання в апеляційній скарзі ВДВС Сімферопольського РУЮ на відсутність вини працівників ВДВС Сімферопольського РУЮ в завданні шкоди ОСОБА_5 суперечать доказам по справі. Так, рішенням Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 13 березня 2003 року, яке набрало законної сили, визнана бездіяльність державного виконавця ВДВС Сімферопольського РУЮ неправомірною.

Довід апеляційної скарги ВДВС Сімферопольського РУЮ про необхідність закриття провадження у справі на підставі п. 7 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, не заслуговує на увагу, оскільки виконавча служба, як така, фактично не ліквідовувалась. Адже по суті діяльність посадових осіб новоствореної ВДВС щодо основного їх завдання – виконання судових рішень – не припинялось тому, що:

- рішення суду, відповідно до п. 9 ст. 129 Конституції України, є обов’язковим до виконання;

- статус державних виконавців продовжував визначатися Законом України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 року (202/98-ВР) (з наступними змінами та доповненнями);

- права та обов’язки цих же державних виконавців щодо виконання судових рішень залишаються в межах дії Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (606-14) (з наступними змінами та доповненнями);

Таким чином, відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" шкода заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню в порядку, передбаченому законом за рахунок держави.

Водночас, обслуговування державного бюджету за ст. 48 Бюджетного кодексу України покладено на органи Державного казначейства України. Отже, стягнення встановленої для відшкодування суми коштів здійснюється з єдиного казначейського рахунку державного бюджету України.

Доводи апеляційної скарги ВДВС Сімферопольського РУЮ, що діями ВДВС не порушені права ОСОБА_5, не заслуговують на увагу, оскільки саме по собі невиконання рішення Сімферопольського районного суду АР Крим від 06 червня 2000 року на протязі тривалого часу вже свідчить про порушення наступних прав ОСОБА_5: право на мирне володіння своєю власністю, під якою у контексті ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) розуміються кошти, визначені рішенням Сімферопольського районного суду від 06 червня 2000 року; право на справедливий суд (ст. 6 Конвенції), оскільки протягом більш ніж рік державний виконавець не здійснював будь-яких дій до реалізації арештованого майна боржника та до виконання рішення Сімферопольського районного суду АР Крим.

Посилання в апеляційній скарзі Головного управління Державного казначейства України в АР Крим на те, що Головне управління є неналежним відповідачем у даній справі, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки ґрунтується на неправильному тлумаченні Закону.

Довід скарги Головного управління Державного казначейства України в АР Крим про відсутність передбачених законом умов, як підстав для відшкодування з державного бюджету України, колегія суддів вважає необгрунтованим, оскільки відсутність встановленого порядку, у тому числі і видатків на вказані цілі, не звільняють державу від виконання цього обов’язку.

Довід скарги ОСОБА_5 про те, що йому причинена моральна шкода у розмірі 50000 грн., колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки ОСОБА_5 не надав доказів, які б підтверджували спричинення йому моральної шкоди саме в такому розмірі.

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_5 про неврахування понесених ним витрат на лікування в сумі 947 грн., колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки воно було предметом дослідження і оцінки суду першої інстанції і в рішенні наведені переконливі доводи на обґрунтування своїх висновків щодо недоведеності зазначених обставин.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 304, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

Апеляційні скарги ОСОБА_5, представника Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського районного управління юстиції Автономної Республіки Крим за довіреністю ОСОБА_6, Головного управління Державного казначейства України в АР Крим задовольнити частково.

рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 06 липня 2009 року в частині задоволення позову та відмови у задоволенні позову щодо компенсації частки шкоди з застосуванням індексу інфляції скасувати і ухвалити нове.

Позов ОСОБА_5 задовольнити частково.

Стягнути з Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського управління юстиції Автономної Республіки Крим на користь ОСОБА_5 12044 грн. 74 коп. матеріальних збитків та 1000 грн. моральної (немайнової) шкоди.

Зобов’язати Головне управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим списати 12044 грн. 74 коп. матеріальних збитків та 1000 грн. моральної (немайнової) шкоди з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.

Стягнути з Відділу державної виконавчої служби Сімферопольського управління юстиції Автономної Республіки Крим на користь ОСОБА_5 витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката, в розмірі 600 грн. та на користь держави судовий збір у сумі 120 грн. 44 коп.

У задоволенні решті вимог відмовити.

Це ж рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення 947 грн. залишити без змін.

рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення.

рішення може бути оскаржено протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції.