розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 червня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про вселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, -

Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення позивача ОСОБА_2, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів, -

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 червня 2008 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про вселення задоволений.

Вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила про його скасування та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 та про задоволення її зустрічного позову про поділ майна.

В скарзі вказувала на те, що суд безпідставно дійшов висновку про пропуск нею строку позовної давності, та не врахував, що про порушення прав, їй стало відомо після звернення позивачем до суду з позовом про вселення. Також вказувала, що суд в порушення вимог закону зробив висновок про те, що частка в приватизованій квартирі не є спільно-нажитим майном подружжя. Крім того відповідачка посилалась також не порушення норм матеріального права та не відповідність висновків суду встановленим обставинам справи в частині розподілу гаражу, який позивач продав, а суд безпідставно не врахував вартість проданого позивачем гаражу при поділі іншого спільного майна.

До апеляційного суду ОСОБА_1 не з'явилась про день і час слухання справи повідомлена належним чином. Надала суду 29 липня 2008 року заяву, в якій повідомила про перебування її на санаторному лікуванні та просила відкласти розгляду справи, але

належних доказів на підтвердження вказаного факту суду не надала, долучила лише копії квитків, які не містять прізвищ, а тому вони не свідчать про те, що саме ОСОБА_1 виїзжає за межі міста Києва. За таких обставин апеляційний суд не може визнати причину неявки до суду відповідачів поважною. Та вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу в їх відсутність.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволена бути не може з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 про вселення суд першої інстанції виходив з того, що він як власник частини спірної квартири має право на проживання в ній. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ майна суд першої інстанції виходив з того, що майно отримане шляхом приватизації, а саме частина спірної квартири не є спільно-нажитим майном подружжя, яке може бути поділено судом. В поділі гаражу відмовлено так як останній був відчужений ще в період шлюбу і на час звернення до суду з позовом відповідачу вже не належав. В решті вимог щодо поділу майна відмовлено так як позивачка ОСОБА_1 пропустила трирічний строк звернення до суду за захистом своїх прав без поважних причин.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками так як вони відповідають встановленим обставинам справи та вимогам закону.

З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що сторони по справі є співвласниками квартири АДРЕСА_1згідно свідоцтва про право власності на житло від 04.03.1997р. в рівних долях (а.с. 55 т.1).

В квартирі згідно довідки форми №3 від 19.03.2008р. на даний час зареєстровані сторони. Відповідачі не дозволяють позивачу проживати у спірній квартирі в зв"язку з чим позивач звертався до Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві щодо неможливості користування спірною квартирою(а.с.35-39 т.1).

Згідно ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені, законом угоди.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач, як співвласник квартири має право користуватися нею для власного проживання і тому позовні вимоги про вселення є законними та обгрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Доводи відповідачки в частині того, що вселення позивача в квартиру буде порушувати її права так як вона змушена буде проживати зі сторонньою особою, а також посилання на неможливість проживання з позивачем в одній квартирі на правильність рішення не впливає, оскільки ОСОБА_2 є власником частини квартири і має право розпоряджатись своєю власністю на свій розсуд.

Стосовно вимог по зустрічному позову про поділ майна судом встановлені наступні обставини. ОСОБА_5 та ОСОБА_1 знаходилися в зареєстрованому шлюбі з 05.06.1982 року.

Рішення Мінського районного суду м. Києва від 19.08.1993 року шлюб укладений між ОСОБА_2та ОСОБА_1 був розірваний (а.с.57, 58 т.1).

Позивачем ОСОБА_2 свідоцтво про розірвання шлюбу було отримано 17.05.2001 року (а.с. 7т.1).

Враховуючи, що шлюб між сторонами розірваний у 2001 році, а право власності на спільне майно виникло до вступу в силу Сімейного кодексу України (2947-14) , суд першої інстанції правильно застосував при вирішенні питання про розподіл спільного сумісного майна подружжя норми Кодексу про шлюб та сім'ю України (2006-07) .

Згідно ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до ст.28 вказаного Кодексу, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Судом встановлено, що подружжям за час шлюбу було нажито наступне майно:

- автомобіль ВАЗ -2101, д.н. НОМЕР_1Згідно з висновком судової авто-товарознавчої експертизи № 98\05 від 17.05.2008 р. виконаного судовим експертом ПП "Вега-999", ринкова вартість автомобіля ВАЗ 2101, реєстраційний номер НОМЕР_2на дату оцінки становить 1489, 75 грн. (а. с 1 -13 т.2).

- гараж № 17 в кооперативі "Корабел", який знаходиться по АДРЕСА_2

Як вбачається з довідки виданої гаражним кооперативом " Корабел" № 58 від 18.03.2008 року, ОСОБА_6 є власником гаража № 17 з 15.03.2001 року згідно із заявою її брата ОСОБА_2 на переоформлення гаражу № 17 на її ім"я (а.с. 196 т.1), тобто вказаний гараж був відчужений позивачем ще в період шлюбу.

В суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 суду пояснила, що вказаний гараж нею недавно проданий. Таким чином судом встановлено, що на час звернення позивачки до суду з позовом про поділ майна, гаражний бокс не був власністю позивача і тому не може бути об"єктом поділу майна.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що суд мав врахувати вартість проданого позивачем гаражу при розподілі іншого майна, не можуть бути прийняті апеляційним судом до уваги, так як відповідачкою не заявлялися позовні вимоги щодо визнання договору купівлі - продажу гаражу, недійсним або про стягнення грошової компенсації за відчужуваний гараж.

Крім того судом встановлено, що сторони по справі: ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4є співвласниками квартириАДРЕСА_1, згідно свідоцтва про право власності на житло від 04.03.1997р. в рівних долях (а.с. 55 т.1).

Позивачу та відповідачці ОСОБА_1 належить по 1\4 частині спірної квартири.

Згідно з ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир державного житлового фонду на користь громадян України. У відповідності до ст.3 вищевказаного Закону, приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир. Приватизація здійснюється на підставі використання житлових чеків приватизаційних паперів, які одержуються всіма громадянами України. Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вказана квартира не є предметом поділу майна подружжя, оскільки була набута позивачем і відповідачкою шляхом безоплатної передачі державою квартири у їх спільну сумісну власність.

Доводи апеляційної скарги, в частині того, що майно набуте подружжям під час шлюбу будь-яким способом є їх спільною сумісною власністю не може братись до уваги, так як вказаний висновок апеляційної скарги суперечить вимогам сімейного законодавства та вищевикладеним вимогам Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12)

Доводи скарги в частині безпідставності висновків суду першої інстанції про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності також є не обгрутовані виходячи з наступного :

Згідно із ст. 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України, для вимог про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розлученого подружжя, встановлений трьохрічний строк позовної давності.

Позивачка по зустрічному позову ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про поділ майна подружжя 27.02.2008 р. (а.с. 135-136 т.1).

Шлюб є припиненим з 17.05.2001 року, у відповідності з вимогами ст. 44 Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Таким чином позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду з пропуском строку позовної давності більш ніж на три роки.

Доводи апеляційної скарги в частині того, що ОСОБА_1 про порушення своїх прав дізналась лише після звернення до суду ОСОБА_2 з позовом до неї про вселення не можуть бути враховані апеляційним судом, тому що ОСОБА_1 знала про наявність спільного майна, а саме гаражу та автомобіля і мала можливість звернутись з позовом про поділ цього майна в установлені законом строки, незалежно від того, чи проживав ОСОБА_2 в спірній квартирі чи ні.

Інші доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду. Постановлене судом першої інстанції рішення є законним і обґрунтованим, а тому підстави для його скасування та задоволення апеляційної скарги відсутні.