розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 7 квітня 2008 року у справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про розірвання договору довічного утримання та повернення відчужуваного майна, -

В апеляційній скарзі ОСОБА_1. просить скасувати рішення Новгород-Сіверського районного суду від 7 квітня 2008 року, яким було задоволено позов ОСОБА_2. та розірвано договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Новгород-Сіверської державної нотаріальної контори 18 вересня 2006 року між ОСОБА_2. та ОСОБА_1. з поверненням ОСОБА_2. відчуженого домоволодіння по АДРЕСА_1.

Незаконність судового рішення апелянт обґрунтовує порушенням норм як матеріального, так і процесуального права, оскільки суд допустив неповноту судового слідства, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Таким незаконним та необґрунтованим рішенням було порушено її право власності, гарантоване Конституцією України (254к/96-ВР) .

Невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи апелянт обгрунтовує відсутністю в рішенні суду належної мотивації тому, чому суд прийшов до висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог, які саме докази поклав в основу рішення суду, чи відкинув він чи прийняв до уваги докази надані відповідачем. Твердження ж позивачки щодо невиконання набувачем своїх обов'язків є голослівними і належними доказами не підтвердженні в порушення вимог ст. 60 ЦПК України, оскільки в силу п.1 ч.1 ст. 775 ЦК України саме на ній лежить обов'язок доведення факту невиконання або неналежного виконання набувачем умов договору довічного утримання. Допитані в судовому засіданні свідки жодним чином не підтвердили обставин невиконання позивачкою умов договору, які плутались в своїх свідченнях та підтвердили факт виконання нею п/п 1 п. 9 договору довічного утримання. Проте, суд при вирішенні справи не дав належної оцінки зазначеним обставинам. Незважаючи на те, що договором довічного утримання було визначено грошову оцінку видів матеріального забезпечення на місяць, що становить частину заробітної плати, визначеної законодавством, суд не дослідив сам договір та не дав оцінки, які саме умови договору були порушені відповідачкою. Показами свідків ОСОБА_3., ОСОБА_4, ОСОБА_5., ОСОБА_6., ОСОБА_7., ОСОБА_8., ОСОБА_9., а також письмовими доказами підтверджуються обставини виконання відповідачкою взятих на себе зобов'язань за договором довічного утримання. Лише на продукти харчування нею витрачалося щомісячно 500-600 грн., а також нею, окрім робіт, позивачці було куплено телевізор вартістю 900 грн.. Постановою про відмову в порушенні кримінальної справи спростовуються доводи позивачки, що нібито відповідачка в жовтні 2007 року викрала з будинку гроші, консервацію та інше. Суд не дав оцінки тій обставині, що до кінця січня 2008 року позивачка не висловлювала жодних претензій щодо неналежного виконання умов договору, а в судовому засіданні позивачка та її сестра ОСОБА_10. повідомили про свій намір відписати квартиру своїм сусідам, що й стало підставою для звернення до суду з позовом. Проте, вичерпний перелік підстав для розірвання договору довічного утримання за рішенням суду, визначений ст. 755 ЦК України не містить такої підстави, як бажання відчужувача передати належне за договором майно іншій особі.

Крім того, постановлене судове рішення не відповідає вимогам статей 213, 215 ЦПК України, оскільки не містить мотивів, з яких суд вважав, встановленою наявність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги.

В порушення вимог ч. 4 ст.135 ЦПК, ч. 2 ст. 210 ЦПК 17 березня 2008 року суд відмовив у задоволенні заяви про забезпечення доказів, не виносячи ухвали, без наведення мотивів, з яких суд відмовив в задоволенні заяви та яким при цьому законом керувався. Крім того, суд не вказав строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження, оскільки саму ухвалу фактично не виносив, чим було порушено процесуальне право на оскарження судового рішення та позбавлено відповідачку можливості надати суду докази належного виконання нею договору довічного утримання. Аналогічна ситуація мала місце і 26 березня 2008 року, коли суд відмовив у задоволені заяви про витребування доказів, а саме документів на придбаний для позивачки телевізор, чим позбавив можливості надати докази належного виконання договору довічного утримання. Суд відмовив і в витребуванні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом нібито викрадення відповідачкою грошей та речей позивачки, чим теж було порушено право щодо надання доказів, які спростовують твердження позивачки щодо неналежного виконання умов договору довічного утримання. 7 квітня 2008 року суд безпідставно відмовив в задоволені її заяви про відкладення розгляду справи на час хвороби позивачки, в порушення вимог п. 2 ч.1 ст. 169, ч.4 ст. 169 ЦПК України суд не відклав розгляд справи та не постановив заочного рішення, як того вимагає процесуальне законодавство.

Крім того, в підтвердження незаконності рішення суду апелянт посилається на судові рішення в інших цивільних справах між іншими сторонами.

Заслухавши доповідача, учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, суд приходить до слідуючого висновку.

Дійсно відповідно до ч.4 ст. 41 Конституції України право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до ч. 2 ст. 321 ЦК України особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Саме статтями 755 та 756 ЦК України і передбачена можливість позбавлення права власності набувача майна та повернення такого майна у власність відчужувача судом у випадку невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків згідно договору довічного утримання.

Задовольняючі позовні вимоги, суд виходив із того, що аналіз, досліджених в судовому засіданні доказів в їх сукупності, дає достатні підстави для задоволення позовних вимог в повному обсязі. Даний висновок суду ґрунтується на матеріалах справи і відповідає вимогам закону.

Відповідно до договору довічного утримання, укладеного між ОСОБА_2. та ОСОБА_1. 18 вересня 2006 року, відчужувач передав у власність набувачу належний йому на праві приватної власності житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_1, а набувач зобов'язується забезпечувати утримання довічно, а також довічним доглядом. Довічне забезпечення визначається у вигляді забезпечення житлом, шляхом збереження права безоплатного пожиттєвого проживання у відчужуваному житловому будинку, надання побутових послуг, поточного ремонту житлового будинку, забезпечення придатним для носіння одягом та взуттям, здійснення догляду та надання необхідної допомоги, що в грошовій оцінці визначається в розмірі частини мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством.

19.10.2006 року ОСОБА_1. зареєструвала на своє ім'я права власності на нерухоме майно, а саме будинок АДРЕСА_1.

Згідно п.1 ч.1 ст. 755 ЦК України договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини. При цьому законодавець не дає визначення понять невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, а тому вони носять оціночний характер.

Перевірка апеляційним судом доводів апеляційної скарги, заперечень на апеляційну скаргу, матеріалів справи свідчить про наявність в суду першої інстанції підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Так, в позовній заяві і в запереченнях на апеляційну скаргу позивачка посилалася на те, що відповідачка не мала можливості виконувати умови договору по її довічному утримання, оскільки вона не працює, має на утриманні неповнолітніх дітей, а тому батьки останньої намагалися виконувати умови договору, чого не заперечувала в суді апеляційної інстанції і відповідачка щодо надання допомоги батьками по виконанню умов договору довічного утримання, хоча договір носить двосторонній характер.

Дійсно, покази свідків, допитаних в судовому засіданні носять суперечливий характер. Проте, як вбачається з письмових матеріалів справи, хоча відповідачка і зареєструвала на себе право власності на будинок, але договорів на своє ім'я з підприємствами, які надають комунальні послуги, не уклала, по яких оплату проводила позивачка (а.с. 15-38).

Згідно листа Новгород-Сіверського територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних осіб похилого віку ОСОБА_2. була прийнята на обслуговування відділенням соціальної допомоги вдома з 5 травня 2006 року. По договору на обслуговування укладеного між ОСОБА_2. та територіальним центром соціальний працівник відвідував підопічну не менше двох разів на тиждень, надаючи при цьому різні види послуг, і зокрема в 2007 році надавалися такі види послуг, як купівля продуктів, доставка продовольчих товарів, виклик лікаря, доставка медикаментів, допомога в пранні білизни, послуги особистої гігієни, прибирання приміщень, занесення води, оплата різних платежів, прибирання подвір'я, допомога в обробітку присадибної ділянки, приготування їжі, відвідування в медичних закладах і т.д. (а.с.100-101). Зазначеним письмовим документом також підтверджуються доводи позивачки щодо неналежного виконання відповідачкою взятих на себе зобов'язань. З врахуванням того факту, що відповідачка не працює, має на утриманні неповнолітніх дітей, то не є обґрунтованими її доводи щодо надання нею допомоги щомісячно на суму 500-600 грн. та придбання телевізора за свої кошти, що заперечувала позивачка, посилаючись, що телевізор було придбано за її кошти, як і за її кошти купувалися продукти харчування під час знаходження позивачки в лікарні на отриману відповідачкою пенсію позивачки.

Таким чином, аналіз наявних в матеріалах справи доказів свідчить про обгрунтованість заявленого позову, оскільки позивачка, зокрема і в силу сімейних обставин, належним чином не виконувала взяті на себе зобов'язання по договору довічного утримання.

За викладених обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування вірного по суті рішення суду, як не можуть бути підставою для скасування рішення суду і посилання апелянта на порушення судом норм процесуального права. Оскільки відповідно до ч.3 ст. 309 ЦПК порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. В той же час, ті порушення норм процесуального права, на які посилається апелянт, не призвели до неправильного вирішення справи. Безпідставні є і доводи апеляційної скарги про позбавлення можливості відповідачки оскаржити протокольну ухвалу суду про відмову в задоволенні заяви про забезпечення доказів, оскільки виходячи зі змісту ч. 4 ст. 135 ЦПК оскаржується ухвала про забезпечення доказів, а не ухвала про відмову в забезпеченні доказів. Як вбачається з заяви про забезпечення доказів, забезпечення стосувалося проведених робіт по будинковолодінню, які в силу ст. 322 ЦК України покладено на власника (а.с.54). Як вбачається з протоколу судового засідання від 3 квітня 2008 року, розгляд справи було не відкладено, а оголошено перерву, а тому закінчення розгляду справи 7 квітня 2008 року у відсутність відповідачки та її представника не суперечить нормам процесуального закону, а посилання апелянта на порушення судом при цьому п. 2 ч. 1 ст. 169, ч. 4 ст. 169 ЦПК є безпідставні. Крім того, позивачкою до заяви про перенесення розгляду справи не було приєднано доказів неможливості явки в судове засідання в зв'язку з хворобою а.с.104), як не додано такого доказу і до апеляційної скарги.

Виходячи зі змісту ч.3 ст. 61 ЦПК посилання апелянта на судові рішення в інших цивільних справах між іншими сторонами також не можуть бути підставою для скасування рішення суду, як не може бути підставою для скасування рішення суду і заява про відмову в порушення кримінальної справи від 31.03.2008 року, оскільки така перевірка проводилася по заяві відповідачки, а не позивачки, і викладені в постанові дані та посилання позивачки в позовній заяві на зазначені обставини не було покладено в основу рішення суду, як підставу для задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 308, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, суд -

Апеляційну скаргу ОСОБА_1відхилити.

Рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 7 квітня 2008 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців після проголошення.