розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 14 березня 2007 року,-

8 грудня 2006 року позивач ОСОБА_1звернувся в суд з позовом до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Олександрійському районі Кіровоградської області про відшкодування моральної шкоди.

Посилався на те, що тривалий час працював водієм великовантажних автомобілів зі шкідливими умовами праці і захворів на професійну хворобу. За висновком Кіровоградської обласної МСЄК від 18 червня 2003року йому встановлено 40% втрати професійної працездатності та визнано інвалідом третьої групи.

Ушкодженням здоров'я йому заподіяно моральну шкоду, просив стягнути з відповідача 75000грн. на її відшкодування.

Рішенням Петрівського районного суду від 14 березня 2007 року у задоволенні позову відмовлено у зв'язку з пропуском строку на звернення до суду.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах, визначених ст.303 ЦПК, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається, що на підприємстві відповідача позивач працював в умовах впливу шкідливих та важких факторів виробництва і в зв'язку з цим отримав професійне захворювання, внаслідок чого, згідно з висновком МСЄК від 15.03.2006року, втратив 40% професійної працездатності, став інвалідом третьої групи.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини сторін врегульовані Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язанням з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою КМУ від 23.06.1993року № 472 (472-93-п) . Керувався тим, що професійне захворювання позивача було встановлено 26.11.1996року, а тому позивач немає передбачених законом підстав для отримання моральної шкоди з виконавчої дирекції ФСНВ, який здійснює страхові виплати з 1квітня 2001року.

Крім того вважав, що спір є трудовим, позивач звернувся до суду з порушенням строку, передбаченого ст. 233 КЗпП України і за відсутністю підстав у його поновленні, ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.

З таким висновком суду погодитися не можна, оскільки судом застосовано закон, який не поширюється на правовідносини, що виникли між сторонами.

За змістом статей 21, 28, 30, 34, 35 Закону України"Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі Закон) право потерпілого на отримання страхових виплат у разі пошкодження здоров'я на виробництві, в тому числі моральної шкоди, у разі настання стійкій втраті працездатності, виникає в особи з дня встановлення їй такої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що позивачу встановлено професійну втрату працездатності та групу інвалідності висновком МСЄК вперше 18 червня 2003року, то з цього часу він має право на відшкодування моральної шкоди і на правовідносини, що виникли між сторонами, розповсюджується дія зазначених норм Закону, який набув чинності з 1.04.2001року.

Позивач звернувся до суду 8 грудня 2006року, тобто до набрання чинності Законом України "Про Державний бюджет України на 2006рік" (3235-15) , яким дію зазначеного Закону в частині відшкодування моральної шкоди було зупинено на 2006рік, та послідуючих змін до цього Закону, зокрема № 717- V від 23.02.2007року, згідно яких відшкодування моральної шкоди вже не є обов'язком Фонду.

Хибним є висновок суду про те, що спір є трудовим, оскільки вимоги до Фонду пред'явлені як до страховика про здійснення страхової виплати, тому на ці правовідносини положення ст.233 КЗпП не розповсюджується, а згідно ст. 83 ЦК України, ч.1 ст. 268 ЦК України на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав позовна давність не поширюється.

Ушкодження здоров'я і втрата працездатності призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків, вимушеності докладання позивачем додаткових зусиль для організації його життя через хворобу, моральних страждань, що свідчить про заподіяння моральної шкоди.

За таких підстав, покладання обов'язку по відшкодуванню моральної шкоди на відповідача відповідає вимогам Закону та обставинам справи.

Визначаючи розмір відшкодування, колегія суддів приймає до уваги те, що обмеження життєдіяльності позивача через встановлення третьої групи інвалідності у перед пенсійному віці значно зменшує ступень душевних страждань позивача, який не позбавлений можливості працевлаштування, а лише обмежено умови, в яких він може працюватиме.

З урахуванням наведеного, вважає, що розмір відшкодування у сумі 7000грн. буде відповідати характеру та обсягу страждань, що зазнав позивач та засадам розумності і справедливості.

Відповідно по п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

На підставі ст.ст. 21, 28, 30, 34, 35 Закону України"Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", керуючись ст.ст. 303, 307, п.4 ч.1 ст. 309, ст.ст. 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

Апеляційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.

Рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 14 березня 2007 року скасувати.

Стягнути з відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Олександрійському районі Кіровоградської області на користь ОСОБА_1у відшкодування моральної шкоди 7000грн. та 8грн.50коп судового збору в дохід місцевого бюджету.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено до Верховного Суду України протягом двох місяців.