розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 травня 2005 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_1, Одеської універсальної товарної біржі "Джіп", приватного нотаріуса ОСОБА_7 про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними, усунення перешкод у користуванні квартирою, стягнення матеріальної та моральної шкоди, визнання довіреностей недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5про визнання договору купівлі-продажу квартири дійсним, стягнення моральної шкоди, треті особи: ОСОБА_4, Одеська універсальна товарна біржа "Джіп",

02 вересня 1996 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулись із зазначеним позовом, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що з 1993 року внаслідок приватизації державного житлового фонду вони є власниками квартири АДРЕСА_1.

01 грудня 1995 року ОСОБА_3 з метою одержання членами сім'ї його пенсії та поштової кореспонденції, видав своєму синові ОСОБА_6 нотаріально посвідчену довіреність, відповідно до якої останній набув право розпоряджатися всім його майном.

Цього ж дня ОСОБА_6, діючий від свого імені та імені ОСОБА_3, видав нотаріально посвідчену довіреність ОСОБА_4 на право розпорядження майном ОСОБА_3

05 грудня 1995 року ОСОБА_4, діючи на підставі виданої ОСОБА_6 довіреності, продав через Одеську універсальну товарну біржу "Джіп" ОСОБА_5 належну їм квартиру.

31 травня 1996 року новий власник квартири ОСОБА_5 продав через Одеську універсальну товарну біржу "Джіп" належну їм квартиру ОСОБА_1, яка у серпні 1996 року без їх згоди зайняла одну із жилих кімнат спірної квартири своїми меблями.

Посилаючись на те, що вони не надавали згоди на відчуження належної їм квартири, позивачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 просили суд визнати недійсними договір купівлі-продажу зазначеної квартири, укладений 5 грудня 1995 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5, та договір купівлі-продажу цієї ж квартири, укладений 31 травня 1996 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 з підстав, передбачених ст. ст. 48, 227 ЦК України, в редакції 1963 року.

Доповнюючи свої позовні вимоги, позивач ОСОБА_3 просив визнати недійсними довіреність, видану ОСОБА_3 01 грудня 1995 року на ім'я свого сина ОСОБА_6, а також довіреність, видану його сином ОСОБА_6 на ім'я ОСОБА_4 з підстав, передбачених ст. ст. 56, 57 ЦК України, в редакції 1963 року. Також ставили питання про зобов'язання ОСОБА_1 не чинити їм перешкод у користуванні спірною квартирою, вивезти з квартири належні їй меблі, стягнення з ОСОБА_1 на їх користь матеріальну шкоду у розмірі 515 грн. 68 коп., моральну шкоду - у розмірі 50000 грн.

У квітні 1997 року ОСОБА_1 звернулася з зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_2, який також в подальшому доповнювала, про визнання дійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 31 травня 1996 року між нею і ОСОБА_5 та зареєстрований Одеською універсальною товарною біржею "Джіп", про виселення ОСОБА_2 із спірної квартири та відшкодування моральної шкоди у сумі 40000 грн., посилаючись на те, що з 31 травня 1996 року вона є власником цієї квартири, однак користуватися нею та проживати в ній не має можливості, оскільки ОСОБА_3 і ОСОБА_2 не бажають добровільно звільнити квартиру і не допускають її до квартири.

Справа слухалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Київського районного суду м. Одеси від 6 травня 2005 року позовні вимоги ОСОБА_3 і ОСОБА_2 задоволені частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 5 грудня 1995 року між ОСОБА_4, що діяв за довіреністю від імені ОСОБА_3, ОСОБА_6, з однієї сторони, і ОСОБА_5 - з іншої, та посвідчений Одеською універсальною товарною біржею "Джіп" за №95/1998.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу цієї ж квартири, укладений 31 травня 1996 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 та посвідчений Одеською універсальною товарною біржею "Джіп", за № 96\0676.

Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкод ОСОБА_3 і ОСОБА_2 у користуванні квартирою, шляхом звільнення приміщення квартири від майна, належного ОСОБА_1

У задоволенні позову ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про стягнення матеріальної та моральної шкоди, а також позову ОСОБА_3 про визнання довіреностей недійсними -відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 було відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування судового рішення і ухвалення нового, яким задовольнити її зустрічний позов у повному обсязі, а в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 і ОСОБА_2 відмовити.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ставлять питання про зміну рішення суду, в частині визнання довіреностей недійсними, відшкодування матеріальної та моральної шкоди та ухвалення в цій частині нового рішення, яким визнати недійсними довіреності, що були видані приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 01 грудня 1995 року ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_6 та ОСОБА_6, у порядку передовіри, на ім'я ОСОБА_4, та стягнути з ОСОБА_1 на їх користь матеріальну шкоду у розмірі 515 грн. 68 коп., моральну шкоду - у розмірі 50000 грн.

В частині зобов'язання ОСОБА_1 не чинити їм перешкод у користуванні квартирою, шляхом звільнення вказаної квартири від майна, що належить їй, змінити, вказавши перелік майна, згідно їх позовної заяви та апеляційної скарги.

Перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційних скарг, заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційних скарг ОСОБА_1, а також ОСОБА_3 і ОСОБА_2 з наступних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається із матеріалів справи, трикімнатна квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_3 і ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане 27.10.1993 року (т.1, а.с.6).

Сторонами не заперечувалось, що син позивачів ОСОБА_6 заборгував відповідачеві ОСОБА_4 15000 доларів США.

01 грудня 1995 року позивач ОСОБА_3, з метою погашення боргу сина, видав останньому доручення на право розпорядження всім майном, що йому належало. В той же день ОСОБА_6, діючи від свого імені та від імені ОСОБА_3, видав доручення ОСОБА_4 на право розпорядження майном. 05 грудня 1995 року ОСОБА_4 продав спірну квартиру ОСОБА_5 Договір був оформлений у письмовій формі та зареєстрований Одеською Універсальною товарною біржею "Джіп" за № 95\1998 (т.1, а.с. 39). В свою чергу, ОСОБА_5 31 травня 1996 року продав квартиру ОСОБА_1 Договір також був зареєстрований Одеською універсальною товарною біржею "Джіп" за № 96\0676 (т.1, а.с. 10-11). 14 серпня 1996 року ОСОБА_1 зайняла одну із жилих кімнат спірної квартири своїм майном, яке до теперішнього часу там знаходиться, дві інші кімнати займають ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Сама ОСОБА_1 в квартиру не вселилась, запобігаючи конфліктним ситуаціям та сваркам з позивачами.

Із викладеного слідує, що спір виник внаслідок продажу спірної квартири на підставі генеральних довіреностей від 01 грудня 1995 року, по одній із яких ОСОБА_3 уповноважив свого сина ОСОБА_6 розпоряджатись всім своїм майном, у тому числі з правом його продажу, а ОСОБА_6, скориставшись правом передоручення, уповноважив ОСОБА_4 на розпорядження майном ОСОБА_2. (т. 1, а.с. 15, 17).

У відповідності зі ст. 64 ЦК України, в редакції 1963 року, довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва права перед третіми особами. При цьому, за правилами ст. 68 ЦК України особа, якій видана довіреність, може передоручити вчинити ті дії, на які вона уповноважена, іншій особі.

Судова колегія встановила, що позивач ОСОБА_3 свідомо давав доручення сину саме з метою розпорядження своєю часткою квартири. Такого висновку судова колегія дійшла, виходячи із наступного.

Звертаючись в організацію ветеранів війни з заявою від 21 серпня 1996 року, ОСОБА_3 вказував, що доручення було видане для укладення застави його частки квартири за проханням сина, котрий заборгував 15000 доларів США (т.2, а.с.166). В заяві на ім'я голови Малиновського районного суду м. Одеси від 27 серпня 1996 року позивач ОСОБА_3 зазначав, що довіреності на продаж квартири не давала лише позивачка ОСОБА_2 (т. 1, а.с.12). В свою чергу, ОСОБА_2, звертаючись до начальника УМВС України в м. Одесі з заявою від 15 серпня 1996 року, також стверджувала, що її чоловік дав доручення на розпорядження лише своєю часткою квартири (т.2, а.с.165).

Таким чином, доводи позивача ОСОБА_3 про те, що довіреність він надав сину для отримання останнім пенсії, кореспонденції та для здійснення комунальних платежів, спростовуються наявними у справі доказами, які свідчать про вираження волі ОСОБА_3 на продаж своєї частки квартири, з метою погашення боргу сина.

Із тексту листа позивачів ОСОБА_2 на ім'я сина також вбачається усвідомлення позивачами наслідків продажу квартири і намагання повернути її, шляхом викупу (т.2, а.с. 138).

Крім того, в самій позовній заяві в 1996 році ОСОБА_3, посилався на видачу генеральної довіреності, а не довіреності на отримання пенсії і кореспонденції.

Посилання ОСОБА_6 на договір застави квартири не підтверджений матеріалами справи, а тому судова колегія приймає до уваги пояснення відповідача ОСОБА_4 та вважає, що борг перед ним у розмірі 15000 доларів США був погашений шляхом відчуження квартири, до того ж саме така орієнована вартість спірної квартири була на той час (т.1, а.с. 92).

Позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 позовних вимог до відповідача ОСОБА_6 про повернення коштів за продаж квартири не заявляли.

Стосовно відмови у визнанні недійсними довіреностей, суд першої інстанції виходив із того, що на час ухвалення рішення ОСОБА_3 відмінив доручення на ім'я сина та ОСОБА_4 (т.1,а.с. 16, 18).

Однак, судова колегія зазначає, що у задоволенні вимог в цій частині слід відмовити за пропуском строку позовної давності, у відповідності зі ст. 75 ЦК України, в редакції 1963 року, оскільки позивач ОСОБА_3 оскаржив довіреності тільки в 2004 році (т.2, а.с.108), тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, передбаченого ст. 71 ЦК України, в редакції 1963 року та застосування якої є обов'язковим.

Ухвалюючи судове рішення про визнання договорів купівлі-продажу спірної квартири недійсними, суд першої інстанції виходив із того, що квартира являється спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та розпоряджатись нею було можливо лише за письмовою згодою подружжя. Оскільки згода ОСОБА_2 на продаж квартири була відсутня, крім того, договір не посвідчений нотаріально, ця угода не відповідає вимогам закону.

Однак, з таким висновком суду погодитись не можна з наступних підстав.

У відповідності з ч.2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача займаних квартир /будинків/ здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі /будинку/. Оскільки зазначеним законом не визначено умов, за яких один із членів сім'ї буде мати більшу або меншу частку в приватизованому житлі, то частка кожного є рівною.

Таким чином, зі змісту вказаного Закону (2482-12) вбачається, що спірна квартира була спільною власністю позивачів ОСОБА_2, однак не сумісною, як вважав суд першої інстанції, а частковою. При цьому кожному із них належить право власності на 1/2 частку квартири, оскільки інші частки в свідоцтві про право власності не визначені.

Відповідно до ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власник приватизованого житла має право розпоряджатись ним на свій власний розсуд, а саме: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, укласти інші угоди, не заборонені законом. Таке право учасника спільної часткової власності міститься і в ч. 4 ст. 113 ЦК України, в редакції 1963 року.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що в конкретному випадку неможливе відчуження ОСОБА_3 своєї частки квартири, шляхом укладення договору купівлі-продажу, без письмової згоди ОСОБА_2, оскільки кожний із учасників права спільної часткової власності має право самостійно розпоряджатись своєю часткою.

У відповідності з п\п г) п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року (v0003700-78) , з наступними змінами, "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" саме по собі недодержання вимог ст. 114 ЦК України при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. У даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеній угоді.

Судова колегія вважає, що ОСОБА_2 була повідомлена про намір ОСОБА_3 відчужити свою частку квартири, однак про своє переважне право купівлі частки квартири, передбачене ст. 114 ЦК України, в редакції 1963 року, не заявила. Вимог від ОСОБА_2 про переведення на неї прав та обов'язків покупця до суду також не заявлялось.

З цих підстав, судова колегія вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2, в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу 1\2 частки спірної квартири, котра належала ОСОБА_3, задоволенню не підлягає.

Разом з тим, підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_2, стосовно визнання недійсними договорів купівлі-продажу іншої 1\2 частки спірної квартири, що належить ОСОБА_2, з підстав, передбачених ст.ст. 48, 225 ЦК України, в редакції 1963 року, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 надавала згоду на відчуження своєї частки квартири.

Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, суд виходив із того, що квартира вибула із володіння власників без їх згоди, а тому ОСОБА_5 на момент укладення договору не був її власником.

Проте, такі висновки суду не можуть бути визнані обґрунтованими, оскільки суд дійшов їх в наслідок неправильного застосування норм матеріального права.

У відповідності з п. в) ст. 15 Закону України "Про товарну біржу", угоди, зареєстровані на товарній біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Разом з тим, слід звернути увагу на те, що угоди, зареєстровані на товарній біржі не прирівнюються до нотаріально посвідчених, тому суд, за заявою заінтересованої особи, при наявності умов, передбачених ч. 2 ст. 47 ЦК України, в редакції 1963 року, може визнати таку угоду дійсною.

Крім того, як вбачається із п. 49 Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", затвердженої наказом Міністерства Юстиції України № 18\5 від 14.06.1994 року (z0152-94) , яка діяла на час укладення договору купівлі-продажу квартири, право власності може бути підтверджено договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, а в разі, якщо відчужуване майно підлягає державній реєстрації, документ про право власності приймається нотаріусом за наявності відмітки на ньому про реєстрацію відповідних прав.

З матеріалів справи вбачається, що за ОСОБА_5 було зареєстровано право приватної власності на спірну квартиру за договором купівлі-продажу №95/1998 від 05 грудня 1995 року (т. 1 а.с.44-зв.), на підставі чого 31 травня 1996 року він продав цю квартиру ОСОБА_1, та яка зареєструвала право власності на спірну квартиру в МБТІ (а.с. 11 -зв.).

Статтею 60 ЦК України, в редакції 1963 року, передбачено, що недійсність окремої частини правочину не тягне за собою недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Оскільки ОСОБА_2 належить на праві власності 1\2 частка спірної квартири, а ОСОБА_3 - інша 1\2 частка, якою він вправі розпорядитись на свій розсуд, судова колегія визнає дійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 31 травня 1996 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, оскільки цей договір відповідає вимогам ч. 2 ст. 47 ЦК України, в редакції 1963 року.

Стосовно вимог ОСОБА_1 про виселення позивачів ОСОБА_2 зі спірної квартири, то вони задоволенню не підлягають з тих підстав, що ОСОБА_2 є власником 1\2 частки спірної квартири, а ОСОБА_3 - членом її сім'ї, виселення якого можливе лише з підстав, передбачених житловим законодавством, однак таких вимог не заявлялось (т.1, а.с.84).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, суд обгрунтовано виходив із того, що за правилами ст. 440 ЦК України, в редакції 1963 року майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Позивачі не довели суду позовні вимоги, оскільки, як вбачається з фотографій, пошкоджені двері являються дерев'яними (т.1, а.с. 101-102), в той час як із наданого суду заказу на виготовлення дверей, без номеру, прізвище замовника відсутнє, вартість металевих дверей становить 515 грн. 68 коп. (т.1, а.с. 99). Вартість пошкоджених дерев'яних дверей і фактичні витрати на ремонт дверей, або їх придбання, суду не були представлені.

Правильним є також висновок суду про відсутність підстав для задоволення вимог сторін одне до одного про стягнення моральної шкоди, оскільки неправомірних дій як з боку ОСОБА_1, так і з боку ОСОБА_2 судом не встановлено. Так, на момент вселення в квартиру ОСОБА_1 була власником спірного житла. В той же час, позивачі ОСОБА_2 оспорювали це, через що кожен із них мав право на захист своїх інтересів, у тому числі в судовому порядку.

З огляду на викладене, рішення суду не може вважатись законним і обгрунтованим, оскільки суд неправильно визначив норму матеріального права, яка підлягала застосуванню в даному випадку і помилково не застосував Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) , ст. 75, ч. 4 ст. 113 ЦК України, в редакції 1963 року, а тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1

Керуючись ст. 304, п.2 ч.1 ст. 307; п. 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

Апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 травня 2005 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, Одеської універсальної товарної біржі "Джіп", приватного нотаріуса ОСОБА_7 про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними, визнання недійсними довіреностей, усунення перешкод у користуванні квартирою, стягнення матеріальної та моральної шкоди, задовольнити частково.

Визнати недійсними договори купівлі-продажу 1\2 частки квартири АДРЕСА_1, укладені 05.12.1995 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5, за № 95\1998, та 31.05.1996 року - між ОСОБА_5 і ОСОБА_1, за № 90\0676, що належить ОСОБА_2.

В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовити.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу квартири дійсним, стягнення моральної шкоди, треті особи: ОСОБА_4, Одеська універсальна товарна біржа "Джіп", задовольнити частково.

Визнати дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 31.05.1996 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_1, за № 90\0676.

В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з моменту проголошення.