за позовом ОСОБА_1 до Іллічівського морського торгівельного порту про визнання наказів неправомірними, поновлення на роботі, стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, зобов'язання оформити трудову книжку,

18 вересня 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про поновлення цивільних справ, визначених ст. ст. 43, 55 Конституції України, ст. ст. 8, 23 Загальної декларації прав людини (ООН, 1948р.), посилаючись на те, що він звернувся 27 вересня 1988 року до Київського районного суду м. Одеси з позовом до Іллічівського морського торгівельного порту (далі - ІМТП) про поновлення на роботі, оплаті вимушеного прогулу та проведення розрахунку при звільненні. При розгляді заяви 20 лютого 1989 року він погодився вирішити спір в несудовому порядку, але порт відмовився сплатити йому заробітну плату і проставити у трудовій книжці дату звільнення, що унеможливило його працевлаштування в подальшому. Тому 02 березня 1989 року він звернувся до Іллічівського міського суду Одеської області з позовом до ІМТП про належне оформлення трудової книжки, стягнення заробітної плати та оплати вимушеного прогулу. Однак до теперішнього часу ці позовні заяви не були розглянуті по суті і втрачені. Він стверджував, що з 15 травня 1988 року він був незаконно відсторонений від роботи і немає можливості працевлаштуватися, оскільки ІМТП відмовляється видати йому належно оформлену трудову книжку.

Головуючий у першій інстанції Рева С. В.

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О.

Категорія ЦП: 40

Таким чином, він вважає, що ІМТП порушив його право на труд, яке передбачене ст. 43 Конституції України, а судові органи - право на судовий захист, яке передбачене ст. 55 Конституції України, і просить поновити ці права (т. 1. а.с. 2).

25 червня 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІМТП про зобов'язання належно оформити трудову книжку, відшкодувати матеріальну шкоду в сумі 354 650, 5 грн., яка складається з оплати вимушеного прогулу з 17 березня по 20 квітня 1987 року і з 31 травня 1988 року по 30 червня 2004 року і заборгованості по заробітній платі, та моральну шкоду в сумі 346 661, 6 грн., а також поновити на посаді начальника дільниці навалочних вантажів 4-го вантажрайону ІМТП, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 лютого 1989 року він отримав неналежно оформлену трудову книжку, у якій не була вказана дата звільнення з роботи, що перешкоджало йому працевлаштуватися на іншу роботу, і з ним не був проведений розрахунок при звільненні (т. 1, а.с. 119).

Представник відповідача, ІТМП, проти позову заперечував і в своїх поясненнях зазначав, що наказом начальника порту № 169\о від 16 серпня 1988 року позивач ОСОБА_1 був звільнений з посади старшого стивідора - заступника начальника складу 4 району за прогули 13, 27, ЗО, 31 травня, червень, липень 1988 року за п. 16 Статуту про дисципліну працівників морського транспорту, з 28 липня 1988 року. Після домовленості з позивачем про вирішення спору в несудовому порядку вказаний наказ був змінений наказом № 37\о від 21 лютого 1989 року, яким було змінено формулювання звільнення: він був звільнений у зв'язку з переводом у фірму "Маяк" Одеського побутового обслуговування населення за п. 5 ст. 36 КЗпП України. В цей ж день, 21 лютого 1989 року, позивач отримав належно оформлену трудову книжку. Тому, на думку представника порту, запис у трудовій книжці про звільнення позивача з роботи у зв'язку з переводом до іншого підприємства не перешкоджало йому у працевлаштуванні на це підприємство.

Рішенням суду першої інстанції від 05 жовтня 2004 року позов ОСОБА_1. задоволено частково.

Суд зобов'язав відповідача ІМТП переоформити трудову книжку позивача, вказавши, що записи № № 23, 24 є недійними, і що він звільнений по переводу у фірму "Маяк" Одеського побутового обслуговування населення за п. 5 ст. 36 КЗпП України з зазначенням дати звільнення.

Суд стягнув з ІМТП на користь позивача зарплату за час вимушеного прогулу в розмірі 3 276 грн., моральну шкоду в розмірі 3 276 грн., а також держмито у дохід держави в сумі 65, 56 грн.(т. 1, а.с. 154-155).

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 18 січня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано, справа направлена на новий судовий розгляд.

При новому розгляді справи позивач ОСОБА_1 неодноразово уточняв вимоги і остаточно 20 листопада 2006 року звернувся до суду з позовною заявою до ІМТП про поновлення на роботі, оплату вимушеного прогулу, переоформлення трудової книжки та відшкодування моральної шкоди, де, посилався на те, що наказом начальника порту № 65\о від 02 квітня 1986 року він був переведений на посаду старшого стивідора 4-го району порту.

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

З 20 червня 1986 року він приступив до виконання також обов'язків начальника вантажної ділянки за сумісництвом посад, але заробітну плату за виконання цих обов'язків йому не виплачували.

Наказом начальника порту № 742 від 01 грудня 1986 року обидві посади, які він виконував були ліквідовані і його усунули від роботи. Наказом № 257\о від 30 грудня 1986 року його незаконно без його згоди з 26 грудня 1986 року перевели на посаду старшого стивідора - заступника начальника складу 4 району замість посади старшого стивідора -начальника складу, на яку він погодився.

Однак допуск до роботи був оформлений 03 березня 1987 року, а виданий лише 11 травня 1987 року. Тому рішенням Київського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 1987 року з ІМТП на його користь стягнуто оплату за вимушений прогул з 17 березня

1987 року по 20 квітня 1987 року в сумі 240, 68 крб.

З 13 травня 1988 року порт припинив нарахування та виплату йому заробітної плати. 31 травня 1988 року наказом по порту № 346 він знову був відсторонений від роботи і 01 червня 1988 року у нього відібрали пропуск у порт. Тому він знаходився у вимушеному прогулі.

21 травня 1988 року він звернувся до суду з позовом про визнання його перебуваючим у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року.

02 вересня 1988 року порт його повідомив про те, що наказом начальника порту № 169 \о від 16 серпня 1988 року він був звільнений з посади старшого стивідора -заступника начальника складу 4 району за прогули 13, 27, 30, 31 травня, червень, липень

1988 року за п. 16 Статуту про дисципліну працівників морського транспорту, з 28 липня

26 вересня 1988 року він звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі, оплати вимушеного прогулу та проведення розрахунку при звільненні.

Після домовленості з працівниками порту про вирішення спору в несудовому порядку вказаний наказ був змінений наказом № 37\о від 21 лютого 1989 року, яким було змінено формулювання звільнення: він був звільнений у зв'язку з переводом у фірму "Маяк" Одеського побутового обслуговування населення, за п. 5 ст. 36 КЗпП України.

В цей ж день, 21 лютого 1989 року, він отримав трудову книжку, у якій запис про звільнення з роботи у зв'язку з переводом до фірми "Маяк" не містила дати звільнення з роботи, що перешкоджало йому у працевлаштуванні на це підприємство, оскільки фірма "Маяк" у квітні 1989 року, а потім Одеське обласне відділення госпрозрахункового центру "Біатрон" у червні 1991 року відмовили йому у прийняті на роботу.

Крім того, з ним не був проведений розрахунок при звільненні.

За таких обставин, позивач ОСОБА_1 просив суд визнати накази ІМТП № 1\о від 04 січня 1987 року, № 160\о від 16 серпня 1988 року та № 37\о від 21 лютого 1989 року незаконними, зобов'язати порт поновити його на роботі на посаді старшого стивідора, переоформити трудову книжку, визнавши записи № № 22-24 недійсними, стягнути на його користь заборгованість по заробітній платі, середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 479 848 грн., а також моральну шкоду в сумі 464074 грн. (т. 2, а.с. 124-129).

11 листопада 1999 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про відновлення втраченого незакінченого провадження за його позовом до ІМТП про визнання його перебуваючим у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року, від 21 травня 1988 року (т. З, а.с. 2-3).

Рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2006 року заявнику ОСОБА_1 відмовлено у відновленні судового провадження, втраченого до закінчення судового розгляду, за заявою від 11 листопада 1999 року та вказана позовна заява від 21 травня 1988 року була направлена до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження по ній (т. З, а.с. 243).

Ухвалою суду першої інстанції від 14 грудня 2006 року об'єднані провадження по позовній заяві ОСОБА_1. від 20 листопада 2006 року та його позовній заяві від 21 травня 1988 року (т. 2, а.с. 178).

Останнім рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_1. задоволено частково. Суд визнав неправомірними накази начальника ІМТП: № 160\о від 16 серпня 1988 року у частині звільнення ОСОБА_1. за прогули на підставі п. 16 Статуту про дисципліну працівників морського транспорту, № 37\о від 21 лютого 1989 року в частині звільнення ОСОБА_1. по п. 5 ст. 36 КЗпП України,

поновив позивача ОСОБА_1. на роботі на посаді старшого стивідора ІМТП,

зобов'язав ІМТП внести до трудової книжки ОСОБА_1. запис про недійсність запису № 22 щодо переведення старшим стивідором - заступником начальника складу 4-го району, запису № 23 щодо звільнення за прогули за п. 16 Статуту про дисципліну працівників морського транспорту, запису № 24 щодо звільнення по п. 5 ст. 36 КЗпП України,

стягнув з ІМТП на користь позивача ОСОБА_1. 402 019, 92 грн., як невиплачену заробітну плату та середній заробіток за час вимушеного прогулу з врахуванням індексу інфляції, та моральну шкоду в сумі 100 000 грн.,

стягнув з ІМТП в дохід держави судовій збір в сумі 1 700 грн. (т. 4, а.с. 27-32).

Ухвалою суду першої інстанції від 16 травня 2007 року задоволена заява ОСОБА_1. від 11 квітня 2007 року і виправлена арифметична помилка у судовому рішенні в частині визначення суми невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням індексу інфляції, а саме 406 160, 75 грн. (т. 4. а.с. 37, 57, 58).

В апеляційній скарзі відповідач ІМТП просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необгрунтованим, оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме трудового законодавства, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин.

В запереченні на апеляційну скаргу на рішення суду позивач ОСОБА_1 стверджує, що апеляційна скарга відповідача ІМТП є необгрунтованою і не відповідає вимогам закону, тому у її прийнятті слід відмовити.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги відповідача ІМТП, пояснення на апеляцію позивача ОСОБА_1. та представника відповідача ІМТП, ОСОБА_3,

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача ІМТП підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_1., суд першої інстанції виходив з того, що при зміні підстав для звільнення з роботи 21 лютого 1989 року роботодавець не зазначив дату звільнення з роботи, що перешкоджало позивачу ОСОБА_1 працевлаштуватися на протязі більш 18 років.

Тому він був звільнений з порушенням встановленого законом порядку, що є підставою для поновлення на попередній роботі і оплаті середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу - 18 років 10 місяців 19 днів. Крім того, при звільненні з роботи з ним не був проведений розрахунок при звільненні і тому позивач ОСОБА_1 має право на отримання цього розрахунку з урахуванням індексу інфляції.

Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитися неможливо, оскільки суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме, ст. ст. 117, 224, 229, 231, 232, 233, 234, 235, 238-1 КЗпП Української РСР, 1971р., в редакції, яка діяла на час виникнення трудового спору.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом начальника ІМТП № 45\о від 02 березня 1984 року позивач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду інженера-технолога 1-го району (т.1, а. с. 5).

Наказом начальника ІМТП № 65\о від 02 квітня 1986 року позивач ОСОБА_1 був переведений на посаду старшого стивідора 4-го району порту (т. 1, а.с. 5).

Наказом начальника порту № 742 від 30 жовтня 1986 року посада старшого стивідора, яку займав позивач ОСОБА_1 було скорочено (т. 2, а.с. 162).

Наказом № 257\о від 30 грудня 1986 року він був переведений на посаду старшого стивідора - заступника начальника складу 4 району з 26 грудня 1986 року (т. 1, а.с. 149).

Пропуск до роботи був оформлений 03 березня 1987 року, а виданий 11 травня 1987 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 1987 року з ІМТП на його користь стягнуто оплату за вимушений прогул з 17 березня 1987 року по 20 квітня 1987 року в сумі 240, 68 крб.

21 травня 1988 року він звернувся до суду з позовом до ІТМП, редакції газети "Іллічівець" про визнання його перебуваючим у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року та про захист честі та гідності.

1988 року за п. 16 Статуту про дисципліну працівників морського транспорту, з 28 липня

1988 року (т. 1, а.с. 128).

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

Після домовленості з ІМТП про вирішення спору в несудовому порядку вказаний наказ був змінений, що визнається сторонами по справі.

Наказом № 37\о від 21 лютого 1989 року, яким було змінено формулювання звільнення: позивач ОСОБА_1 був звільнений з роботи у зв'язку з переводом у фірму "Маяк" Одеського побутового обслуговування населення, за п. 5 ст. 36 КЗпП України (т. 1, а.с. 67, 133).

В цей ж день, 21 лютого 1989 року, позивач ОСОБА_1 отримав трудову книжку і відмовився одержати розрахунок при звільненні, проведений адміністрацією порту, оскільки не погодився з розміром цієї суми, що визнається сторонами по справі.

Дійсно ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 23 червня 1988 року, залишеним без зміни ухвалою судової колегією в цивільних справах Одеського обласного суду від 23 серпня 1988 року, у прийняті позовної заяви ОСОБА_1. до ІТМП, редакції газети "Іллічівець" про визнання його перебуваючим у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року та про захист честі та гідності, від 21 травня 1988 року, було відмовлено (т. 1, а.с. 169).

Постановою президії Одеського обласного суду від 26 квітня 1989 року вказані ухвали судів були скасовані і матеріали направлені на новий розгляд до суду першої інстанції (т. 2, а.с. 20, 22).

У подальшому у 1989 році незакінчене провадження по справі за позовною заявою ОСОБА_1. до ІТМП, редакції газети "Іллічівець" про визнання його перебуваючим у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу та про захист честі і гідності від 21 травня 1988 року було втрачено.

Але у відповідності з діючим на той час цивільним процесуальним законодавством ( ст. 136 ЦПК) ця обставина не перешкоджала позивачу ОСОБА_1 у той час звернутися до суду з повторним позовом.

В період з 1989 року по 1998 рік позивач Афанасьев 0.0. не звертався до суду з заявами до ІМТП щодо порушення трудових прав, що підтверджується відповіддю заступника голови Одеського обласного суду Чернушенка А.В. від 23 квітня 1999 року (т. З, а.с. 22).

11 листопада 1999 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про відновлення втраченого провадження за позовом до ІТМП, редакції газети "Іллічівець" про визнання його перебуваючим у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року та про захист честі і гідності від 21 травня 1988 року (т. З, а.с. 2-3).

Рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2006 року заявнику ОСОБА_1 відмовлено у

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

відновленні судового провадження, втраченого до закінчення судового розгляду за заявою від 11 листопада 1999 року, а вказана позовна заява від 21 травня 1988 року була направлена до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження по ній (т. З, а.с. 243).

Трудове законодавство є актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 5 ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотньої дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Тому колегія суддів вважає, що спірні трудові правовідносини щодо розрахунку при звільненні ОСОБА_1., оплати вимушеного прогулу та звільнення з роботи виникли між сторонами по справі у травні, вересні 1988 року та у лютому 1989 року і до них повинно застосуватися трудове законодавство, яке діяло на той час.

Так, відповідно до ст. 221 КЗпП Української РСР, 1971 р., в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, трудові спори розглядаються:

1) комісіями по трудових спорах;

2) профспілковими комітетами підприємств, установ та організацій;

3) районними (міськими) народними судами.

Трудові спори деяких категорій працівників розглядаються вищими в порядку підлеглості органами (статті 240 і 241).

Відповідно до ст. 224 КЗпП Української РСР, 1971р., комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом для трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях між робітниками та службовцями, з одного боку, і адміністрацією з другого боку, за винятком спорів, які підлягають розглядові згідно з законом безпосередньо в районних (міських) народних судах та інших органах.

Відповідно до ч. 1 ст. 228 КЗпП УРСР профспілкові комітети підприємств, установ, організацій розглядають трудові спори за заявами робітників і службовців, коли в комісії по трудових спорах не було досягнуто згоди сторін, і за скаргами робітників та службовців на рішення цієї комісії.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 231 КЗпП УРСР (в редакції Указу ПВС Української РСР від 05 червня 1975 року) безпосередньо в районних (міських) народних судах, без звернення до комісії по трудових спорах і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, розглядаються трудові спори за заявами:

1) робітників і службовців, звільнених з ініціативи адміністрації підприємства,

установи, організації, про поновлення на роботі, а також зміну формулювання причини їх

звільнення, за винятком випадків, коли згідно з чинним законодавством такі спори

розглядаються вищими в порядку підлеглості органами (стаття 240);

2) робітників і службовців підприємств, установ, організацій, де немає

профспілкових комітетів підприємств, установ, організацій і профспілкових організаторів,

а також за заявами осіб, які працюють за трудовими договорами в колгоспах і

міжколгоспних організаціях;

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

3) адміністрації про покриття робітниками і службовцями шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.

Безпосередньо в районному (міському) народному суді розглядається також трудовий спір між працівником і адміністрацією в такому питанні застосування трудового законодавства, яке щодо цього працівника відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено адміністрацією за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації в межах наданих їм прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 232 КЗпП УРСР (в редакції Указу ПВС УРСР від 21 грудня 1983 року) робітники і службовці можуть звертатися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про порушення свого права, в справах про звільнення - до районного (міського) народного суду в місячний строк з врученням наказу про звільнення.

Відповідно до ст. 233 КЗпП УРСР (в редакції Указу ПВС УРСР від 27 травня 1988 року) в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтями 227, 229, 230, 232 цього Кодексу, комісія по трудових спорах, профспілковий комітет підприємства, установи, організації чи районний (міський) народний суд за належністю можуть поновити ці строки.

Скарги, подані після закінчення одного року з моменту набрання законної сили рішенням суду або рішенням вищестоящого у порядку підлеглості органу про відмову у поновленні на роботі, розглядові не підлягають.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що з достовірністю встановлено, що після звільнення з роботи за наказом № 37\о від 21 лютого 1989 року позивач ОСОБА_1 не звертався в встановлений законом місячний строк до суду з вимогами про поновлення на роботі до 25 червня 2004 року, тобто більш 15 років, що підтверджується матеріалами справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, який набув чинності з 01 вересня 2005 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивач ОСОБА_1 не довів в судовому засіданні ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції обставини, що встановлений законом строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору пропущений ним з поважних причин.

Колегія суддів також вважає, що позивач ОСОБА_1 пропустив без поважних причин строк для вирішення трудового спору щодо відшкодування заборгованості по заробітній платі та розрахунку при звільненні, оскільки з достовірністю встановлено, що він з 1989 року по 1998 рік не звертався за вирішенням цих питань в передбачені ст. 231 КЗпП УРСР органи, які на той час розглядали трудові спори: або в комісії по трудових спорах, які на той час були обов'язковим первинним органом для трудових спорів, або в профспілкові організації, або в суд, що підтверджується матеріалами справи, зокрема відповіддю заступника голови Одеського обласного суду Чернушенка А.В. від 23 квітня 1999 року (т. З, а.с. 22).

Сам по собі факт втрати не закінченого судового провадження за позовною заявою ОСОБА_1. до ІМТП, редакції газети "Іллічівець" про визнання його перебуваючим у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу та про захист честі і гідності від 21 травня 1988 року у 1989 році і потім через 10 років вирішення питання відновлення втраченого провадження за заявою від 11 листопада 1999 роки не може вважатися поважною причиною пропуску встановленого законом строку.

Відповідно до ч.3 ст. 406 ЦПК України судове провадження, втрачене до закінчення судового розгляду, не підлягає відновленню. Заявник у цьому разі може пред'явити новий позов.

У відповідності до роз'яснень Пленуму Верховного Суду Української РСР "Про деякі питання застосування судами Кодексу законів про працю (322-08) Української РСР" від ЗО березня 1984 року (з відповідними змінами), викладеними у п.3 постанови, встановлені статтями 227 (ч.2), 229, 232 Кодексу законів про працю (322-08) УРСР строки застосовуються судом незалежно від заяви сторін. При неповажності причин пропуску місячного і тримісячного строків, передбачених ст. 232 цього Кодексу у позові може бути відмовлено з цих підстав. Теж положення викладено і у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 (v0009700-92) "Про розгляд судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року, яке діє у теперішній час.

Колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про відшкодування суми заробітної плати за 18 років 10 місяців 19 днів є хибним, оскільки трудове законодавство, яке діяло на момент виникнення трудового спору передбачало зовсім інші строки виплати.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП УРСР (в редакції Указу ПВС УРСР від 05 червня 1975 року) робітникові або службовцеві, незаконно звільненому з роботи і поновленому на попередній роботі, виплачується за рішенням або постановою органу, що розглядає трудовий спір, середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення, але не більш як за три місяці. У такому ж розмірі проводиться оплата за час вимушеного прогулу у тих випадках, коли неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало вступові робітника або службовця на іншу роботу.

Відповідно до ст. 117 КЗпП УРСР в разі невиплати з вини підприємства, установи, організації належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа,

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому сум адміністрація повинна сплатити зазначені в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

В разі, якщо звільнений працівник до одержання остаточного розрахунку стане на іншу роботу, розмір зазначеної в частині першій цієї статті компенсації зменшується на суму заробітної плати, одержаної за новим місцем роботи.

Колегія суддів звертає увагу на те, що спір про розміри належних позивачу ОСОБА_1 сум при звільненні з роботи так і не був вирішений у 1989 році, оскільки він на той час втратив інтерес до вирішення цього питання.

Відповідно до ст. 238-1 КЗпП УРСР (в редакції Указу ПВС УРСР від 05 червня 1975 року) при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (статті 235, 241), орган, який розглядає спір має право винести рішення про виплату працівникові належних йому сум не більш, як за один рік, а в питанні про грошову компенсацію за невикористану відпустку при звільненні - не більш як за 2 робочих роки ( в районах Крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, не більш як за три роки).

Помилковим є висновок суду першої інстанції про відшкодування моральної шкоди на користь позивача ОСОБА_1., оскільки Кодекс законів про працю України (322-08) був доповнений статтею 237-1, якою передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди лише на підставі Закону України від 24 грудня 1999 року № 1356-ХІУ (1356-14) , який набув чинності з 13 січня 2000 року.

З урахуванням викладеного, колегія судців дійшла висновку, що позивач ОСОБА_1 пропустив встановлений законом строк для вирішення трудового спору без поважних причин і у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. слід відмовити.

Не застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме ст. ст. 117, 224, 229, 231, 232, 233, 234, 235, 238-1 КЗпП Української РСР, 1971р., в редакції, яка діяла на час виникнення спірних трудових правовідносин, та помилково застосування ст. 237-1 КЗпП України (в редакції Закону України від 24 грудня 1999 року № 1356-ХІУ (1356-14) ), відповідно до п. 4 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.

У зв'язку з скасуванням рішення суду першої інстанції втрачає законну силу і ухвала суду першої інстанції від 16 травня 2007 року про виправлення арифметичної помилки у судовому рішенні.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 2, 309 ч. 1 п. 4, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

Головуючий у першій інстанції Рева С. В. Справа № 22ц-3280\07

Доповідач апеляційної інстанції Панасенков В.О. Категорія ЦП: 40

Апеляційну скаргу Іллічівського морського торговельного порту задовольнити, рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 березня 2007 року скасувати й ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Іллічівського морського торгівельного порту про визнання наказів неправомірними, поновлення на роботі, зобов'язання оформити трудову книжку, стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відмовити.