РIШЕННЯ
 
                          IМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
     21 лютого 2007р. м.Одеса
 
     Колегія   судців   судової   палати   в   цивільних   справах
апеляційного суду Одеської області у складі:
 
     Головуючого: Градовського Ю.
 
     суддів: Єрьоміна А.В.
 
     Суворова В.О.
 
     при секретарі: Лабунській Т.Ю.
 
     розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі  справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення  Приморського  районного
суду м.Одеси від 22 вересня 2006р. по справі за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування від  31.03.2001р.
недійсним та  визнання  його  договором  купівлі-продажу,  та  про
визнання права спільної сумісної власності,
 
                           ВСТАНОВИЛА:
 
     У лютому 2006р.  ОСОБА_1.  звернувся  в  суд  із  позовом  до
ОСОБА_2.,   ОСОБА_3.   про   визнання   договору   дарування   від
31.03.2001р.,  укладеного  між  ОСОБА_3  та   ОСОБА_2   недійсним,
визнання цього договору угодою купівлі-продажу квартири  №АДРЕСА_1
в м. Одесі, визнання вказаної квартири спільною сумісною власністю
подружжя та визнання  права  власності  на  1/2  частину  квартири
№АДРЕСА_1 в м. Одесі.
 
     В обгрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що він
перебував з ОСОБА_2. в зареєстрованому шлюбі з 14.03.1986 року  по
26.12.2005 року.  31.03.2001  року  ОСОБА_3.  та  ОСОБА_2.  уклали
нотаріально посвідчений договір дарування, згідно з  яким  остання
отримала в дар  квартиру  №АДРЕСА_1  в  м.  Одесі.  При  укладенні
вказаного договору  ОСОБА_3.  надала  розписку  про  отримання  за
квартиру грошової суми в розмірі 132500  гривен,  що  еквівалентно
25000 доларів  США.  Вказані  кошти  були  спільною  власністю  їх
подружжя, тому він вважає, що цей договір було  укладено  з  метою
приховати  договір  купівлі-продажу  і  позбавити  його   спільної
власності. Відповідачка ОСОБА_2., що являлася на той  період  його
дружиною та ОСОБА_3. не перебували між собою в родинних  стосунках
і  при  укладенні  угод   в   дійсності   мали   укласти   договір
купівлі-продажу, а не дарування, що є удаваним  правочином.  Тобто
цей  договір  слід  визнати  недійсним,  вважати  його   договором
купівлі-продажу.   Рішенням   суду   їх   шлюб   було    розірвано
26.12.2005р., при цьому квартира
 
     Справа №22ц-128/07 Категорія ЦП: 13
 
     Головуючий   у   інстанції:   Загороднюк   В.I.    Доповідач:
Градовський Ю.М.
 
                                2
 
     не була об'єктом поділу майна, але є об'єктом права  спільної
сумісної власності, тому підлягає розподілу в рівних частках.
 
     Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від  22  вересня
2006р. в задоволенні позову відмовлено, з тих підстав, що  позивач
пропустив строк позовної давності.
 
     В апеляційній скарзі ОСОБА_1. просить рішення суду скасувати,
ухвалити нове  рішення  про  задоволення  позову,  посилаючись  на
порушення норм права.
 
     Розглянувши  матеріали  справи,  заслухавши  доповідь   судді
доповідача,  доводи  апеляційної   скарги,   пояснення   на   неї,
перевіривши законність та обгрунтованність рішення  суду  в  межах
доводів  апеляційної  скарги,  колегія  суддів  вважає  необхідним
скаргу задовольнити, рішення суду скасувати,  ухвалити  по  справі
нове рішення про задоволення позову, з наступних підстав.
 
     Відмовляючи  у  задоволенні  позовних   вимог,   суд   першої
інстанції  виходив  з  того,  що  ОСОБА_1.  пропустив  строк   для
звернення за захистом порушенних прав, підстав для їх  відновлення
суд першої інстанції не знайшов.
 
     Проте з таким висновком не може  погодитись  судова  колегія,
оскільки висновки суду не відповідають дійсним обставинам  справи,
суд неправильно застосував норми матеріального  та  процесуального
права.
 
     Враховуючи, що  вказані  порушення  норм  права  призвели  до
неправильного вирішення справи по суті, апеляційний суд відповідно
до п.п.3,4 ст.309ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
        , рішення  суду  скасовує,
приймає по справі нове рішення про задоволення вимог, з  наступних
підстав.
 
     Оскільки договір дарування квартири укладений у  2001р.,  суд
першої інстанції правильно встановив, що зазначені  правовідносини
регулюються Цивільним  Кодексом  України  ( 1540-06 ) (1540-06)
          в  редакції
1963р.
 
     Відповідно до ст.71ЦК України (в редакції 1963р. ( 1540-06 ) (1540-06)
        )
загальний строк для захисту права за  позовом  особи,  право  якої
порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
 
     Як  зазначено  в   ст.76ЦК   України   (в   редакції   1963р.
( 1540-06 ) (1540-06)
        ) перебіг строку позовної давності  починається  з  дня
виникнення права на позов. Право на  позов  виникає  з  дня,  коли
особа дізналася або повинна була  дізнатися  про  порушення  свого
права.
 
     З матеріалів справи вбачається,  що  сторони  з  14.03.1986р.
перебували у зареєстрованному шлюбі. 31  березня  2001р.  ОСОБА_2.
разом з ОСОБА_3. уклали договір  дарування  квартири  №АДРЕСА_1  в
м.Одесі (а.с.8). За  вказаним  договором  ОСОБА_3.  подарувала,  а
ОСОБА_2, прийняла в  дар  вищевказану  квартиру.  Після  укладання
вищевказаної угоди подружжя проживали разом в спірній квартирі,  а
тому на думку суду першої інстанції, ОСОБА_1., звертаючись до суду
із позовом про захист своїх прав, повинен був знати про те, що між
його дружиною та ОСОБА_3. був укладений договір дарування.
 
     Виходячи з того, що ОСОБА_1. пропустив  строк  для  звернення
про захист своїх прав, суд першої інстанції вважав, що підстав для
його поновлення не має.
 
     Однак, судова колегія не може погодитись  з  таким  висновком
суду першої інстанції, оскільки  суд  дійшов  вказанного  висновку
помилково.
 
     Стаття  76  ЦК  України  (в  редакції   1963р.   ( 1540-06 ) (1540-06)
        )
передбачає,  що  строк  позовної  давності   починається   з   дня
виникнення права на позов. Право на  позов  виникає  з  дня,  коли
особа дізналася або повинна була  дізнатися  про  порушення  свого
права.
 
     У даному випадку мова йдеться про виникнення права на позов у
матеріальному  розумінні.  Особа,   яка   має   конкретне   право,
дізнається про порушення свого права в момент  його  порушення.  В
цьому  випадку  момент  виникнення  права  на  позов  співпадає  з
моментом  порушення  суб'єктивного  права.  Однак,   іноді   особа
дізнається про порушення
 
                                3
 
     свого права пізніше. Не знаючи  про  порушення  свого  права,
вона не може прийняти заходи до його захисту. Таке не  співпадіння
об'єктивного  фактору  з  суб'єктивним  частіше  має   місце   при
порушенні абсолютних прав - права власності,  авторських  прав.  В
цьому випадку особа, яка подає позов, повинна довести, що вона  не
мала можливості дізнатися про порушення свого права раніше.
 
     Так  апеляційним  судом  встановлено,  що  ОСОБА_1.  разом  з
ОСОБА_2. перебували у шлюбних  відносинах  з  1986р.,  мали  добрі
сімейні стосунки,  довіряли  один  одному,  а  тому  коли  виникло
питання про придбання квартири для сумісного  проживання,  позивач
передав обговорену з продавцем  суму  грошей  дружині,  а  остання
займалася її нотаріальним оформленням. При цьому позивач зазначив,
що передавши дружині певну суму грошей для купівлі  квартири,  він
був впевнений, що  буде  укладений  договір  купівлі-продажу.  Але
відповідачка уклала договір  дарування,  яким  фактично  приховала
договір купівлі-продажу, чим порушила право  ОСОБА_1.  на  сумісну
власність. Не знаючи про порушення свого права він не міг прийняти
заходи до його захисту.
 
     ОСОБА_1. пояснив, що регулярно перебував у плаванні  (рейсі),
що підтверджується довідкою  корпорації  "Шипе"  Україна,  а  тому
протягом тривалого часу він не знав, що  його  права  на  квартиру
були порушенні.
 
     В підтвердження того, що позивач не знав про порушення  свого
права  на  сумісну  власність,  він  зазначив,  що  про  укладання
дружиною договору дарування спірної квартири він  дізнався  тільки
при  подачі  позовної  заяви  про  розірвання  шлюбу  та  розподіл
сумісного майна у 2005р.
 
     Однак суд першої інстанції на ці обставини уваги не  звернув,
належної оцінки їм не дав.
 
     Виходячи з наведеного, судова колегія вважає, що про порушене
дружиною свого майнового право ОСОБА_1. дізнався тільки у  2005р.,
коли подав позовну заяву про розірвання шлюбу та розподіл майна, з
цього  часу  у  нього  і  виникло  право  на  його  захист.   Тому
апеляційний суд дійшов до висновку  про  те,  що  позивач  на  час
звернення до суду з позовом про  визнання  договору  недійсним  не
пропустив строк позовної давності.
 
     Вирішуючи спір по суті, судова колегія виходить з наступного.
     Відповідно  до  договору  дарування  від  31  березня  2001р.
(а.с.8)  ОСОБА_3.  подарувала,   а   ОСОБА_2.   прийняла   в   дар
двохкімнатну квартиру №АДРЕСА_1  в  м.Одесі.  Договір  посвідчений
приватним  нотаріусом  Одеської  міського   нотаріального   округу
ОСОБА_4.
 
     За правилами ст.243ЦК України (в редакції 1963р. ( 1540-06 ) (1540-06)
        )
за договором дарування  одна  сторона  передає  безоплатно  другій
стороні майно у власність. Договір дарування вважається  укладеним
з моменту передачі майна обдарованому.
 
     Згідно цивільного кодексу України   ( 1540-06 ) (1540-06)
          (в  редакції
1963р.) договір дарування -  це  одностороння,  безоплатна  угода,
відповідно  до  якої  одна  сторона  (дарувальник)   передає   або
зобов'язується передати іншій  стороні  (обдарованому)  безоплатно
майно у власність.
 
     Таким чином, вказана угода передбачає її безоплатність.
 
     Однак, як вбачається з матеріалів справи, на а.с.7 є розписка
ОСОБА_3., в якій вона зазначила, що 31 березня 2001р. між  нею  та
ОСОБА_2. відбулася  угода  купівлі-продажу  квартири  №АДРЕСА_1  в
м.Одесі, за яку вона отримала гроші у розмірі 25000  доларів  США,
претензій морального та майнового  характеру  не  має.  При  цьому
сторони  зазначили,  що  дарувальник  та  обдарований  у  родинних
стосунках не перебували.
 
     Наявність такої розписки підтвердив в судовому засіданні суду
апеляційної інстанції ОСОБА_1., який  надав  для  огляду  оригінал
цієї розписки.
 
                                4
 
     В матеріалах справи  на  а.с.19  є  телеграма  ОСОБА_3.,  яка
повідомила суд першої інстанції про те, що вона в судове засідання
приїхати не має можливості, але підтверджує факт  продажу  спірної
квартири, та отримання нею грошей.
 
     Даючи оцінку наданим доказам, судова колегія вважає, що  хоча
ОСОБА_3. в судове засідання  не  з'явилася,  пояснень  в  судовому
засіданні не давала, однак не можливо не  приймати  до  уваги,  як
доказ її розписку і надану  нею  телеграму  в  підтвердження  того
факту,  що  між  нею  та   ОСОБА_2.   фактично   відбулась   угода
купівлі-продажу.
 
     Враховуючи, що сторони мали укласти договір  купівлі-продажу,
на що позивач передав певну суму грошей, а дружиною було оформлено
договір дарування з метою приховання іншої угоду, позивач  просить
визнати цю угоду недійсною та визнати, що фактично відбулась угода
купівлі-продажу.
 
     За  правилами   ч.2ст.58ЦК   України   (в   редакції   1963р.
( 1540-06 ) (1540-06)
        ) якщо угода укладена  з  метою  приховати  іншу  угоду
(удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду,
яку сторони дійсно мали на увазі.
 
     Виходячи з наданих сторонами доказів, судова  колегія  дійшла
до висновку, що укладаючи  договір  дарування,  ОСОБА_2.  фактично
приховала іншу угоду, а саме договір купівлі-продажу.
 
     Як  роз'яснено  в  п.14  Постанови  Пленуму  Верховного  Суду
України №3  ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
          від  28  квітня  1978р.  "Про  судову
практику в справах про визнання угод недійсними"  встановивши,  що
угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч.2
ст.58ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
         визнає, що сторонами укладената  угода,
яку вони дійсно мали на увазі.
 
     За таких обставин, судова колегія вважає  необхідним  визнати
недійсною  договір  дарування  квартири   №АДРЕСА_1   в   м.Одесі,
укладений 31 березня  2001р.  між  ОСОБА_3.  з  одної  сторони  та
ОСОБА_2. з другої сторони.
 
     Судова колегія визнає, що 31 березня 2001р.  між  ОСОБА_3.  з
одної сторони та ОСОБА_2. з другої сторони фактично був  укладений
договір купівлі-продажу.
 
     Відповідно до  ч.  1  ст.22КПШС  України  ( 2006-07 ) (2006-07)
          майно,
придбане  подружжям  під  час  шлюбу,  є  їх  загальною   сумісною
власністю.  Кожен  з   подружжя   має   рівні   права   володіння,
користування і розпорядження цим майном.
 
     За правилами ч.1 ст.28КПШС  України  ( 2006-07 ) (2006-07)
        ,  у  випадку
розподілу майна, яке є загальною сумісною власністю  подружжя,  їх
долі визнаються рівними.
 
     Враховуючи, що сторони перебували у зареєстрованому  шлюбі  з
1986р., під час сумісного проживання 31  березня  2001р.  придбали
квартиру №АДРЕСА_1 в м.Одесі, то у разі розподілу майна, за кожним
із  подружжя  визнається  по  1\2  частини  квартири  №АДРЕСА_1  в
м.Одесі.
 
     Оскільки шлюб між подружжя був розірваний 26  грудня  2005р.,
судова колегія вважає  необхідним  провести  розподіл  майна,  яке
придбане під час сумісного проживання, а саме квартиру №АДРЕСА_1 в
м.Одесі. Кожному із подружжя виділити у власність по  1\2  частині
вказаної квартири.
 
     На підставі викладеного, керуючись  ст.ст.309,316ЦПК  України
( 1618-15 ) (1618-15)
        , колегія суддів
 
     ВИРIШИЛА:
 
     Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
 
     Рішення Приморського районного суду м.Одеси  від  22  вересня
2006р. скасувати.
 
     Позов ОСОБА_1  до  ОСОБА_2,  ОСОБА_3  про  визнання  договору
дарування від 31 березня 2001р. недійсним, визнання його договором
купівлі-продажу,  визнання  права  власності  на  спільну  сумісну
власність - задовольнити.
 
                                5
 
     Визнати  договір  дарування  квартири  №АДРЕСА_1  в  м.Одесі,
укладений 31 березня 2001р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - недійсним.
 
     Визнати договір, укладений 31 березня 2001р. між  ОСОБА_3  та
ОСОБА_2 договором купівлі-продажу квартири №АДРЕСА_1 в м.Одесі
 
     Визнати за ОСОБА_1 право власності на  1\2  частини  квартири
№АДРЕСА_1 в м.Одесі.
 
     Рішення суду набирає законної сили  з  моменту  проголошення,
однак може бути оскарженим у  касаційному  порядку  до  Верховного
Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили.