ОСОБА_1 18 квітня 2013 року звернулася до суду з позовом до відповідача ТОВ "Інтерпайп Україна" про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу і стягнення моральної шкоди, позовні вимоги доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах, а його представник в ході судового засідання посилалися на те, що у відповідності до наказу № 48-П від 01 лютого 2006 року позивач була прийнята на посаду провідного спеціаліста відділу транспортної логістики Управління продаж на країни дальнього зарубіжжя ТОВ "Інтерпайп Україна". Згідно з наказом № 236-Р від 01 грудня 2009 року позивач була переведена на посаду начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна". 10 квітня 2013 року позивач була звільнена із займаної посади начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна" згідно з наказом № 170-У від 10 квітня 2013 року на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України (у зв'язку із втратою довір'я). Позивач вважає, що була звільнена із займаної посади безпідставно та незаконно, оскільки будь-яких дій, які б стали підставою для втрати до неї довір'я з боку відповідача, позивач не скоювала, позивачем також не було скоєно будь-яких інших дій або вчинків, які б могли бути кваліфіковані, як порушення нею умов трудового договору. Разом з тим, позивач взагалі не була працівником, якого відповідач мав право звільнити саме з підстав втрати довір'я. Також при звільненні позивача відповідачем були допущені грубі порушення порядку звільнення; при цьому будь-яких посадових інструкцій, наказів, розпоряджень або інших документів, які б покладали на неї обов'язки по безпосередньому обслуговуванню грошових або матеріальних цінностей, позивач від відповідача не отримувала та не підписувала. Звернулася до відповідача і просила відповісти, чому її звільнили з роботи з таких підстав, відповіді не було, що також не законно. Їй завдана моральна шкода. Вважаючи незаконним не тільки саме звільнення з роботи, а і той порядок, який при цьому відповідачем був застосований, просила визнати наказ про її звільнення не законним, поновити її на роботі, стягнути зарплату за час вимушеного прогулу і моральну шкоду, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, пояснивши, що дійсно 01 лютого 2006 року позивач була прийнята на посаду провідного спеціаліста відділу транспортної логістики Управління продаж на країни дальнього зарубіжжя ТОВ "Інтерпайп Україна". Згідно з наказом № 236-Р від 01 грудня 2009 року позивач була переведена на посаду начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна". 10 квітня 2013 року позивач була звільнена із займаної посади начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна" згідно з наказом № 170-У від 10 квітня 2013 року на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України (у зв'язку із втратою довір'я). Звільнення позивача з роботи проведено відповідачем з дотриманням всіх вимог закону згідно з чинним законодавством, накази видавалися вірно, були враховані всі вимоги закону при прийнятті позивача на роботу і при звільненні, заробітна плата нараховувалась, ніякої шкоди не завдавали, порушень з їх боку допущено не було, їх дії при прийомі і звільненні позивача з роботи були правомірними, всю належну позивачу інформацію надавали йому своєчасно і у відповідності до закону. Все ними зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували і будь-якої шкоди не завдавали. Вважають позовні вимоги безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення представника позивача і представника відповідача, з'ясувавши думку сторін, дослідивши добуті та надані докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву обгрунтованою і підлягаючою задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 дійсно у відповідності до наказу № 48-П від 01 лютого 2006 року була прийнята на посаду провідного спеціаліста відділу транспортної логістики Управління продаж на країни дальнього зарубіжжя ТОВ "Інтерпайп Україна". Згідно з наказом № 236-Р від 01 грудня 2009 року позивач була переведена на посаду начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна". 10 квітня 2013 року позивач була звільнена із займаної посади начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна" згідно з наказом № 170-У від 10 квітня 2013 року на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України (у зв'язку із втратою довір'я). Позивач вважає, що була звільнена із займаної посади безпідставно та незаконно, оскільки будь-яких дій, які б стали підставою для втрати до неї довір'я з боку відповідача, позивач не скоювала, позивачем також не було скоєно будь-яких інших дій або вчинків, які б могли бути кваліфіковані, як порушення нею умов трудового договору, вона не була працівником, якого відповідач мав право звільнити саме з підстав втрати довір'я. Звернулася до відповідача і просила відповісти, чому її звільнили з роботи з таких підстав, відповіді не було, що також не законно, їй завдана моральна шкода. Виник спір, який в добровільному порядку не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: " 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…".

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до п. 2 ст. 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Статтею 135-1 Кодексу законів про працю України передбачена можливість укладання письмових договорів про повну матеріальну відповідальність підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Перелік посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, затверджений постановою № 447/24 від 28 грудня 1977 року Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці та соціальних питань та секретаріату Всесоюзної Центральної Ради професійних спілок, що є чинним на дату розгляду справи.

Посада начальника Управління логістики, яку займала позивач під час праці у відповідача, до вищевказаного Переліку не входить, оскільки безпосередньо не пов'язана із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Договір про повну матеріальну відповідальність між позивачем та відповідачем не укладався, і це також свідчить про те, що позивач не здійснювала функцій, пов'язаних з безпосереднім обслуговуванням грошових або матеріальних цінностей.

У відповідності до ст. 147 КЗпП України звільнення застосовується до працівника як захід стягнення за порушення трудової дисципліни.

Згідно зі статтею 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Разом з тим, відповідач до позивача із вимогою про надання письмових пояснень не звертався, таких письмових пояснень позивач відповідачу не надавала, оскільки їй навіть до цього часу невідомо в чому полягає суть порушення трудової дисципліни, якого вона в дійсності не скоювала, і у зв'язку з чим вона була звільнена із займаної посади. В березні 2013 року виконавчий директор відповідача ОСОБА_3 примусив позивача написати заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати строком на 15 робочих днів до 03 квітня 2013 року. Разом з тим, будь-які сімейні обставини чи інші поважні причини, передбачені статтею 26 КЗпП України, у позивача були відсутні. Така відпустка була позивачу не потрібна і вона змушена була написати заяву про відпустку під тиском з боку керівництва; крім того, ОСОБА_3 повідомив, що відносно позивача буде проводитись службове розслідування, і вилучив у неї корпоративну телефонну картку мобільного зв'язку. 01 квітня 2013 року позивач була викликана на роботу співробітниками служби економічної безпеки відповідача з метою надання пояснень по службовому розслідуванню. При цьому позивача усно, без надання будь-яких документів, повідомили, що на підприємстві відбулась структурна реорганізація, звільнено приблизно третину працівників Управління логістики і ліквідовано посаду начальника Управління логістики, яку займала позивач. На прохання позивача ознайомити її з наказом про внесення змін до штатного розкладу та ліквідації посади, яку вона займала, ніякої відповіді позивач не отримала. Замість цього позивачу запропонували звільнитись з 03 квітня 2013 року за угодою сторін із виплатою їй вихідної допомоги за три місяці. Позивач не планувала звільнятись з роботи, проте працівники відповідача повідомили її, що вона буде звільнена у будь-якому випадку, оскільки займана нею посада ліквідована, але якщо вона не підпише заяву про звільнення за угодою сторін, вона буде звільнена за іншою статтею, але вже за ініціативою роботодавця і без виплати вихідної допомоги. Перебуваючи під таким психологічним тиском, позивач була змушена підписати бланк заяви про звільнення за угодою сторін з 03 квітня 2013 року, який їй надали працівники кадрової служби. Заява була підписана позивачем та прийнята відповідачем 02 квітня 2013 року. Також заява була підписана директором ТОВ "Інтерпайп Україна" Слюсаревим О.Ю., який помилково поставив свій підпис у графі "Спеціаліст Управління по роботі з персоналом". Також позивачу було надано обхідний лист, в якому було зазначено підставу звільнення "за угодою сторін", що свідчило про намагання відповідача звільнити позивача саме на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Цей обхідний лист був підписаний працівниками всіх зазначених у ньому підрозділів, що свідчило про відсутність до позивача будь-яких претензій. Однак ні 03 квітня 2013 року, ні в подальші дні відповідач наказу про звільнення позивача не підписав. Вважаючи своє звільнення не законним та не бажаючи бути звільненою позивач 08 квітня 2013 року звернулась на ім'я керівництва із доповідною, в якій повідомила про вищезазначені обставини. Після цього, 10 квітня 2013 року позивач була звільнена із займаної посади у зв'язку із втратою довір'я. Позивач вважає, що саме небажання відповідача дотримуватись вимог чинного законодавства України та провести скорочення штату у відповідності до вимог ч. 1 статті 40 та 49-2 43 КЗпП України (322-08) , а також вказана доповідна і є реальною причиною звільнення позивача у зв'язку із втратою довір'я.

Згідно ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути безстроковим, укладеним на певний термін, встановлений за погодженням сторін, або таким, що укладається на час виконання певної роботи. Відповідно до ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, що за своєю правовою природою є письмовою угодою між працівником та роботодавцем, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Із змісту ст. 21 КЗпП України витікає, що для укладання трудового договору, у тому числі і на умовах контракту, необхідне волевиявлення двох сторін працівника і власника або уповноваженого ним органу. При відсутності згоди хоча б однієї сторони - договір не може бути укладеним, а укладений - буде недійсним. Порядок укладання трудових договорів регулюється законодавством про працю, зокрема ст. 21 КЗпП України. Згідно ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Позивач писала письмову заяву відповідачу про звільнення з роботи за згодою сторін, що повинно було б відбутися і що підтвердилося в судовому засіданні, але відповідач в односторонньому порядку змінив умови домовленості.

Не може бути підставою для звільнення позивачки за втрату довір'я і наявність кримінальної справи, що розслідується правоохоронними органами, оскільки з такою заявою відповідач звернувся в передбаченому законом порядку лише в травні 2013 року, а звільнення позивача було в квітні 20 13 року.

При звільненні позивача із займаної посади відповідач всупереч вимогам статті 116 Кодексу законів про працю України не провів розрахунок із позивачем та не сплатив позивачу у день звільнення всі належні до сплати суми. Через вказані обставини позивач двічі звертався до відповідача із письмовими заявами від 15 і 18 квітня 2013 року про виплату йому заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку; повний розрахунок за період до звільнення позивача (до 10 квітня 2013 року) відповідач здійснив тільки 18 квітня 2013 року, сплативши позивачу заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку, що підтверджується платіжним дорученням № 2386 від 18 квітня 2013 року. Разом з тим, після звільнення із займаної посади позивач іншої роботи не має.

У відповідності до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

У відповідності до п. 21 постанови № 13 Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року (v0013700-99) "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" (з наступними змінами) при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) (з наступними змінами і доповненнями). Згідно з п. 4 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права" № 10-1389/0/4-12, 27.09.2012 р. (v1389740-12) відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці", пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) , середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Тобто вищевказаними документами передбачено нарахування середньої заробітної плати відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 (100-95-п) року. У відповідності до п. 8 вказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Згідно з ч. 3 п. 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Позивач була звільнена з роботи 10 квітня 2013 року. Місяцями, що передують дню звільнення позивача з роботи, є лютий та березень 2013 року. Згідно із довідкою про доходи № 4188 від 22 квітня 2013 року позивачу за лютий 2013 року було нараховано 76 131 гривня 60 копійок (в тому числі єдиний соціальний внесок - 701 гривня 96 копійок та податок на доходи фізичний осіб - 12 593 гривні 64 копійки), а за березень 2012 року - 11 404 гривень (в тому числі єдиний соціальний внесок - 410 гривень 54 копійки та податок на доходи фізичний осіб - 1 649 гривень 02 копійки). Сплачена позивачу заробітна плата за лютий 2013 року склала 62 836 гривень (76 131 грн. 60 коп. - 701 грн. 96 коп. - 12 593 грн. 64 коп.), а за березень 2013 року - 9 344 гривень 44 копійки (11 404 грн. -- 410 грн. 54 коп. - 1 649 грн. 02 коп.). Сума заробітної плати позивача за два останні місяці роботи становить: 62 836 грн. + 9 344 грн. 44 коп. = 72 180 гривень 44 копійки.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 21 серпня 2012 року № 9050/0/14-12/13 (v9050739-12) "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2013 рік" у лютому 2013 року було 20 робочих днів, у березні 2013 року - також 20 робочих днів, у травні було 19 робочих дні, у червні - 18, в липні потрібно врахувати 2 дні. Разом з тим, з 12 березня по 02 квітня 2013 року включно позивач знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати строком на 15 робочих днів і вийшла на роботу тільки 03 квітня 2013 року. З вказаних 15 робочих днів відпустки позивача два дні припадають на квітень (перше та друге квітня), а 13 днів - на березень. Тобто в березні позивач пропрацювала тільки 7 робочих днів (20 днів - 13 днів відпустки). Загальна кількість робочих днів за два останні місяці роботи позивача становить: 20 днів + 7 днів = 27 днів.

Середньоденна заробітна плата позивача складає: 72 180 грн. 44 коп. / 27 днів = 2 673 тисячі 35 копійок. За період 13 робочих днів з 11 квітня 2013 року по дату подання позову до суду середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу складає: 2 673 грн. 35 коп. Х 13 днів = 34 753 гривень 55 копійок. Таким чином середній заробіток, що підлягає стягненню з відповідача, складає 34 753 (тридцять чотири тисячі сімсот п'ятдесят три) гривні 55 копійок.

Станом на дату розгляду справи судом з 29 квітня по 03 липня 2013 року стягненню підлягає заробітна плата за 53 робочих дні (13+1+19+18+2). Отже загальна сума складає 141687 грн. 55 коп. (2673.35х53=141687.55).

Згідно з п. 2) ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Частина 1 статті 237-1 КЗпП України передбачає, що відшкодування власником або уповноваженим їм органом моральної шкоди працівникові проводиться у випадку, якщо порушення його законних прав привело до моральних страждань, втраті нормальних життєвих зв'язків і жадають від його додаткових зусиль для організації свого життя.

Ст. 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем було надано належні докази наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань.

Своїми незаконними діями відповідач спричинив позивачу значну моральну шкоду. Після свого звільнення із займаної посади позивач залишилась без роботи і без засобів для існування, що негативно позначилось на її фізичному стані. Одразу після звільнення позивач знаходилась у пригніченому стані і у неї трапився гіпертонічний криз, через що позивач була змушена звернутись за медичною допомогою. Вказана ситуація призвела до тяжких моральних страждань позивача, яка весь час через незаконне звільнення нервувала і знаходився у депресивному стані, оскільки після звільнення через зазначення у його трудовій книжці причин звільнення за п. 2 ст. 41 КЗпП України їй важко знайти подібну роботу. Це призвело до втрати позивачем нормальних життєвих зв'язків і вимагає додаткових зусиль для організації свого життя.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року (v0004700-95) "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди").

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації, що і було зроблено позивачем. Суд вважає за можливе задоволення позовних вимог в цій частині частково - в межах 3000 грн., в задоволенні решти вимог про це слід відмовити.

Згідно ч. 1, 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями позивача, пов'язаними з неналежним виконанням взятих на себе обов'язків відповідачу було завдано ушкодження здоров'я, порушено його права, завдано майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями позивача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню в частині.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-які домовленості і зобов'язання стосовно відповідача по незаконним (з точки зору відповідача) діям відносно нього, предмета спору, а відповідач цього не довів, твердження відповідача про наявність будь-яких інших зобов'язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги посилання представника відповідача на не згоду з позовом, оскільки вони спростовуються вищевикладеним і об'єктивно нічим не підтверджуються. Суд вважає правомірними позовні вимоги про порядок, який відповідачем був застосований при прийомі і звільненні позивача, гарантії збереження роботи та працевлаштування, зобов'язання провести дії по продовженню дії трудового договору сторін, скасування наказу та інш., оскільки вони знайшли своє підтвердження в судовому засіданні: порушення законодавства з боку відповідача стосовно порядку (термін дії правовідносин, порядок їх продовження, погодження, прийняття на роботу іншого працівника та ін..) та підстав (норми закону) звільнення, не надання чи недостовірності інформації, неправомірності дій чи бездіяльності судом встановлено.

Твердження представника відповідача відносно протиправності дій самого позивача є лише його оціночним судженням, що не може бути витлумачене, як таке, що містить фактичні дані. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів, які використовує в своєму позові позивач.

При таких обставинах суд вважає можливим позовні вимоги задовольнити частково: визнати незаконним наказ № 170-У від 10 квітня 2013 року про звільнення позивача ОСОБА_1 з посади начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна" на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України у зв'язку із втратою довір'я, поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Управління логістики ТОВ "Інтерпайп Україна", стягнути з ТОВ "Інтерпайп Україна" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу на суму у розмірі 141687 гривень 55 копійок, стягнути з ТОВ "Інтерпайп Україна" на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 3000 гривень, допустити негайне виконання судового рішення у частині поновлення позивача на роботі та стягнення заробітної плати в межах місячного платежу, в задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ "Інтерпайп Україна" про стягнення моральної шкоди відмовити.