Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

у складі: головуючого - судді Черновського Г.В.

при секретарі - Вобліковій О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Дніпропетровська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", треті особи – ОСОБА_2, Державна іпотечна установа про визнання угоди недійсною та зобов’язання вчинити певні дії,

У лютому 2009 року позивачка звернулася з вищезазначеним позовом, в якому з уточненням позовних вимог просила суд:

- визнати недійсною додаткову угоду № б/н від 12.08.2008 р. до договору про іпотечний кредит № NKVSGI0000006131 від 20.03.2008 р., укладену між нею та ЗАТ КБ "ПриватБанк";

- зобов'язати ЗАТ КБ "ПриватБанк" за період з 12 серпня 2008 року по дату прийняття рішення у справі здійснити перерахунок сплачених за Додатковою угодою № б/н від 12.08.2008 р. до договору про іпотечний кредит № NKVSGI0000006131 від 20.03.2008 р. позивачкою коштів в іноземній валюті за офіційним курсом, встановленим Національним банком України в рахунок погашення кредиту та процентів за користування кредитом із розрахунку щомісячного платежу у сумі 3049 грн.;

- покласти на відповідача судові витрати у справі.

В судовому засіданні представник позивачки позовні вимоги підтримала у повному обсязі, на задоволенні позову наполягала.

Представник відповідача позовні вимоги не визнала, просила суд у задоволенні позову відмовити.

Треті особи в судове засідання не з’явилися, про день та час його проведення повідомлялися належним чином.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлені наступні факти:

20.03.2008р. між ЗАТ КБ ПриватБанком та ОСОБА_1 було укладено договір №NKVSGI0000006131 про іпотечний кредит. Відповідно до укладеного договору, позивач отримала кредит у розмірі 187500 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % на рік з кінцевим терміном повернення 20.03.2018 року.

Особливістю вищезазначеного договору про іпотечний кредит, укладеного між сторонами про видачу кредиту на придбання нерухомості, е наявність умов про три сторони в особі Державної Іпотечної Установи України. Метою даної організації є створення умов для надання громадянам України дешевших, ніж в рамках ринкових умов, кредитів на придбання нерухомості, за рахунок застосування механізму рефінансування. Операція рефінансування фактично є викупом Державної Іпотечної установи у банку кредитів, виданих клієнтам на умовах співпраці з Державної Іпотечної Установи. Фінансування даної операції проводиться за рахунок бюджетних коштів. При цьому вартість кредитів, що продаються, для банку є більш низькою, ніж вартість власних фінансових ресурсів, що і дозволяє зробити кредит для клієнта дешевшим.

Відповідно до п.1.4 Генерального договору про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів № 8 від 28 березня 2006 року, укладеного між ПриватБанком та Державною іпотечною установою, були погодженні типові форми договорів про іпотечний кредит, іпотечні договори та договори поруки.

Однією з умов, вищезгаданих типових договорів, передбачається, що у випадку якщо права кредитора за ними не будуть відступлені на користь будь-якої третьої особи, Банка має право змінити розмір відсоткової ставки до розміру, звичайної процентної ставки, що встановлена у кредитора для таких видів кредитів.

Враховуючи вищезазначене та відповідно до п.п.2.4, 2.5, 2.6, 2.9 Договору № 8, ПриватБанком 30.05.2008р. було направлено пропозицію щодо відступлення прав вимог за іпотечними іфедитами (ПУЛ №164 від 25.05.2008р.). Зі свого боку Державна іпотечна установа, відповідно до вищезазначених пунктів Договору № 8, зобов'язана протягом 5-ти робочих днів після отримання пропозиції, зробити аналіз пропозиції на відповідність іпотечного кредиту стандартам та прийняти рішення про набуття, або відмову від набуття прав вимоги за договорами про іпотечний кредит, або ж зробити запит щодо надання копій додатково необхідних документів до кредитної справи. У разі відмови або згоди, Державна іпотечна установа у 5-ти денний термін направляє до Банку письмове повідомлення.

Після того як Державна іпотечна установа вчасно не реагує на запропоновану Банком пропозицію, Банк розцінює це як відмову від рефінансування кредитів які були видані на пільгових умовах по стандартам Державна іпотечна установа, що в свою чергу викликає необхідність підвищення відсоткової ставки за кредитами до розміру звичайної процентної ставки, яка встановлена у Банка для таких видів кредитів.

Беручи до уваги вищезазначене, після відмови Державної Іпотечної Установи в рефінансуванні кредиту (спливу терміну для направлення повідомлення про прийняте рішення), для підтвердження правомірності зміни відсоткової ставки, відповідно до умов п.п.8,8, 8,9 узгодженого типового договору, ПриватБанк змушений повідомити позичальника про відмову Державної Іпотечної Установи в рефінансуванні його кредиту.

Отже, листом від 26.06.2008 року за вих. №20.1.3.2/6-6475 на адресу позивача було направлено повідомлення про збільшення відсоткової ставки за договором про іпотечний кредит до 2,09 % у місяць, з дотриманням механізму та порядку підвищення відсоткової ставки.

14.07.2008р. позивачка звернулася з заявою до Банку про зміну валюти кредиту за спірним договором та просила залишок заборгованості конвертувати у валюту долари США за курсом НБУ на дату укладення додаткової угоди.

Банк, розглянувши заяву позивачки, 12.08.2008р. сторонами було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 20.03.2008р. та підписано сторонами.

За кредитним договором відповідно до статті 1054 ЦК України банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити процента.

Відповідно до укладеного договору, позивачка отримала кредитні кошти у розміру 40549,39 дол. США з кінцевим терміном повернення 20 березня 2018р.

При укладенні додаткової угоди з позивачкою, було дотримано всі передбачені законом істотні умови договору, котрі були обумовлені згодою сторін, як узгоджені сторонами, так і прийняті ними. На момент укладення вказаної додаткової угоди обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печатками сторін; правочин був спрямований на отримання кредиту та у його погашенні згідно умов даного договору. Тим більше, що договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства та Правил.

Отримуючи кредит в іноземній валюті, позивачка не пред'являв до відповідача вимог щодо зміни визначення умов кредитування, порядку та строків сплата кредиту чи недійсності укладення договору. Зазначені умови кредитного договору є суттєвими і оговорені в самому договорі, а його форма та зміст відповідають положенням ст. 203 ЦК України. Згідно частини 1 ст. 215 та ст. 217 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього кодексу, однак при укладанні та підписанні договору вимоги законодавства було додержано та виконано.

В договору передбачено, що погашення заборгованості здійснюється в сумі та згідно з графіком погашення, в якому чітко зазначена сума в валюті погашення. Також звертаємо увагу на той факт, що на виконання умов договору, позивачем протягом дії договору здійснювалися погашення в іноземній валюті, більш того, при підписанні як додаткової угоди так навіть і додатку до договору "Трафік погашення" який є невід'ємною частиною договору, позивачеві було відомо яку суму вона повинна внести щомісяця. Отже, при підписанні кредитного договору позивач усвідомлювала всі наслідки укладання додаткової угоди та свої можливості стосовно виконання.

Згідно статті 192 ЦК України до грошових коштів віднесено грошову одиницю України гривню, та іноземну валюту.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, у кредит можуть бути надані згідно ЦК України (435-15) як грошові одиниці України грішні, так і іноземна валюта, що виступатиме предметом зобов'язання.

Нормативно-правовим актом, що має силу Закону та встановлює режим здійснення валютних операцій на території України є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р. № 15-93 (15-93) (далі - Декрет).

Під валютними операціями згідно статті 1 Декрету розуміються, зокрема, операції пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.

Отже, Декрет (15-93) відокремлює операції пов'язані з використанням валютних цінностей як засобу платежу та операції з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.

Статтею 5 Декрету встановлено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом (15-93) . Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Згідно частини 4 статті 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують відповідно до вказаної статті, зокрема, такі операції: - надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких

кредитів перевищують встановлені законодавством межі; - використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Диспозиція норми підпункту "в" частини 4 статті 5 Декрету передбачає спеціальну умову, за якої валютна операція вимагатиме отримання індивідуальної ліцензії, а саме "якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі". Тому у випадку, коли в період дії режиму валютного регулювання діючим законодавством буде встановлено межі за термінами й сумами таких кредитів, лише після набрання чинності відповідним нормативно-правовим актом вказані операції вимагатимуть індивідуальної ліцензії.

Відповідно до листа Національного банку України від 29.05.2001 р. N 28-313/2178 (v2178500-01) на сьогоднішній момент вимоїн або які не будь обмеження щодо граничного розміру сум і строків повернення кредитів в іноземній валюті, залучених або надаваних резидентами У країни, чинним законодавством не встановлене, тому здійснення резидентами операцій по одержанню або наданню кредитів в іноземній валюті не вимагає індивідуальної ліцензії Національного банку України,

Вказаний лист не є нормативним актом, але на підставі нього належить встановити відповідні юридичні факти: про відсутність регулювання законодавством України меж здійснення кредитування в іноземній валюті за строками та за сумами. Відповідно до статті 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Отже, здійснювані на даний час банком операції з надання кредитів в іноземній валюті у будь-яких сумах та на будь-який строк відповідно до підпункту "в" частини 4 статті 5 Декрету не вимагають отримання індивідуальної ліцензії Національного банку.

Погашення клієнтом банку кредитного зобов'язання в іноземній валюті не вимагає отримання ним чи іншим учасником операції індивідуальної ліцензії Національного банку з огляду на те, що така операція не є тією операцію, що передбачає використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Оскільки у даному випадку відбувається погашення саме грошового зобов'язання, предметом яких є валютні цінності, надані в кредит. Погашення зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, як наводилось вище, відрізняються Декретом від операцій пов'язаних з використанням іноземної валюти, як засобу платежу, тому відсутність у частині 4 статті. 5 Декрету вимог щодо ліцензування Національним Банком операцій з погашення зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, виключає підстави вимагати індивідуальної ліцензії Національного банку для погашення кредиту, виданого в іноземній валюті.

Здійснення банківськими установами операцій з валютними цінностями встановлено діючим законодавством України.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" Банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати операції з валютними цінностями. На здійснення операцій, визначених пунктами 1 - 4 частини другої статті 47 цього Закону надає дозвіл Національний банк України.

Згідно п.2.3. глави 2 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, яке затверджене Постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275 (z0730-01) , за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку, банки мають право залучати та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України.

Дозвіл на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 4.2 та ч. 4 статті 47 зазначеного Закону України, що діє на даний момент, видано ПАТ КБ "ПриватБанк" за номером 22-3 від 21.09.2009 року (до реорганізації діяла банківська ліцензія № 22 від 04.01.2001р. та дозвіл за номером 22-2). Де у додатку до дозволу включено право здійснення операцій з валютними цінностями, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Вказана у дозволі валютна операція в повній мірі відповідає характеру укладеної з клієнтом кредитної угоди, в якій валютою кредитування є саме іноземна валюта.

Крім того, посилаючись на ч.1 ст. 524 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання має бути виражене в гривні, позивачка не прийняла до уваги наявність положень ч.2 ст. 524 ЦК України, відповідно до яких сторони в договорі мають право визначати грошовиті еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

У відповідності до ч.3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, суд вважає можливим у задоволенні позову ОСОБА_1 до ЗАТ КБ "ПриватБанк", треті особи – ОСОБА_2, Державна іпотечна установа про визнання угоди недійсною та зобов’язання вчинити певні дії – відмовити, в зв’язку з викладеними вище обставинами.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 212, 213, 215 ЦПК України,

У задоволенні позову ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", треті особи – ОСОБА_2, Державна іпотечна установа про визнання угоди недійсною та зобов’язання вчинити певні дії - відмовити.

рішення суду може бути оскаржене у апеляційний суд Дніпропетровської області протягом 10 днів з дня проголошення рішення шляхом подання заяви про апеляційне оскарження рішення суду до Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська, та подання апеляційної скарги до апеляційного суду Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження рішення суду або в порядку ч.4 ст. 295 ЦПК України.