справу за позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частину жилого будинку

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Корольовського районного суду м.Житомира від

В березні 2006 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 звернулась до суду з названим позовом. В обґрунтування позову зазначила, що з 07.03.1987 року перебуває в зареєстрованому шлюбі зОСОБА_3. В 1997 році їх сім'єю з трьох осіб була приватизована кв.АДРЕСА_1 Згодом дана квартира як спільна сумісна власність була продана і за кошти, отримані від її продажу, 04.05.2000 року придбали буд.АДРЕСА_2. Даний договір купівлі-продажу був укладений на ім'я відповідача.

Враховуючи, що вказаний будинок був набутий сторонами (батьками і дитиною) за рахунок спільних коштів, то відповідно до ст.175 Сімейного кодексу України (2947-14) та ч.4 ст. 368 ЦК України він належить їм на праві спільної сумісної власності. Оскільки відповідач не визнає за нею та дочкою право власності на спірний будинок, тому просила визнати частково недійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_2 від 04.05.2000 року та визнати, що вказаний будинок належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

В процесі розгляду справи позивачка ОСОБА_1 відмовилась від позовних вимог в частині визнання частково недійсним договору купівлі-продажу спірного будинку. Дана відмова прийнята судом. Провадження по справі в цій частині закрито (а.с.52). Також ОСОБА_1 уточнила позовні вимоги і просила визнати за нею та неповнолітньою дочкою ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину (за кожною) буд.АДРЕСА_2.

Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 13.09.2006 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_2. В решті позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка просить скасувати дане рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог та постановити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину спірного

домоволодіння. Апелянт посилається на порушення судом норм процесуального права. Зазначає, що висновки суду не відповідають обставинам справи, які неповно встановлені, та* не дана належна оцінка зібраним по справі доказам.

Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до змісту ст. 22 КпШС України (в редакції закону від 01.01.1970 року), ст. 16 Закону України "Про власність", які регулюють спірні правовідносини, майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

З матеріалів справи вбачається, що майно, про яке йде спір

між сторонами - житловий будинок АДРЕСА_2, було придбане (а.с.30) під час перебування в шлюбі подружжя ОСОБА_1, ОСОБА_3 (а.с.47), а тому є їх спільною сумісною власністю. Договір купівлі-продажу даного будинку в частині зазначення покупця ніким не оспорений. Чинне на час виникнення даних правовідносин законодавство не передбачало такої норми як набуття дітьми права спільної сумісної власності на майно, набуте з батьками за рахунок спільних коштів. Враховуючи наведене, суд 1 інстанції правильно відмовив у визнанні права власності на частину вказаного домоволодіння за неповнолітньою дочкою ОСОБА_2.

Згідно ч.1 ст. 28 КпШС України (в редакції закону від 01.01.1970 року) розмір часток кожного з подружжя в спільній сумісній власності визнається рівним, тобто ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за законом мають право кожен на 1\2 частину спірного домоволодіння. З огляду на наведене, суд 1 інстанції невірно визначив частку позивачки ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_2.

Оскільки позивачка не оскаржує рішення в цій частині, тому суд апеляційної інстанції, діючи в межах, визначених ч.1 ст. 303 ЦПК України, позбавлений можливості усунути дану судову помилку.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Так, посилання апелянта на ст. 175 Сімейного кодексу України та ч.4 ст. 368 ЦК України є необґрунтованими, оскільки дані норми закону не мають зворотної сили та не поширюються на спірні правовідносини, що виникли та припинились в 2000 році.

Підстав для скасування рішення суду не вбачається.

Керуючись ст.ст. 209, 218, 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, апеляційний суд

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Корольовського районного суду м.Житомира' від 13.09.2006 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили цією ухвалою.