розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 06 червня 2023 року у складі колегії суддів: Лозко Ю. П., Кострицького В. В., Назарової М. В.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з липня 1999 року перебуває з відповідачем ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі, від якого вони мають малолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні.

Посилаючись на те, що відповідач отримує стабільний дохід, однак у добровільному порядку не надає матеріальної допомоги на утримання сина, позивачка просила стягнути з ОСОБА_1 на її користь аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, у твердій грошовій у розмірі 5 000,00 грн щомісячно, починаючи з дня звернення до суду з позовом до досягнення дитиною повноліття.

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з ним.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він офіційно працевлаштований, отримує стабільний заробіток, має позитивні характеристики, веде здоровий спосіб життя, має у власності нерухоме майно, у якому створено всі необхідні умови для проживання малолітнього сина. Натомість ОСОБА_1 веде аморальний спосіб життя, офіційно не працює. Після розлучення вона мешкає в однокімнатній квартирі своєї матері, не має задовільних житлово-побутових умов для дитини, що негативно впливає на психологічний стан і розвиток дитини.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з батьком ОСОБА_1 .

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що вона не надала доказів стосовно майнового стану. На час вирішення спору позивачка працює неофіційно, має заборгованість зі сплати кредитів, що надалі може стати підставою для накладення арешту на її майно. Зважаючи на наведене, суд першої інстанції зазначив, що не має впевненості у тому, що стягнення аліментів у будь-якому розмірі на користь позивачки, буде витрачено останньою на утримання сина ОСОБА_2, оскільки наявність боргів, відсутність постійної стабільної роботи, пошуки інших зв`язків сумнівного спілкування, наявність інтересу порнографічного характеру, зашкодить повноцінному розвитку дитини, яка фактично свій час проводить з бабусею або на вулиці.

Суд першої інстанції не погодився з висновком органу опіки та піклування Київської районної адміністрації від 12 вересня 2022 року № 622/01-11 про недоцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із батьком ОСОБА_1, оскільки висновок є недостатньо обґрунтованим та таким, що не враховує інтересів дитини.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що він має більш адаптоване соціальне життя, професійну роботу, стабільний заробіток, позитивні характеристики, гарний зв`язок з сином. Батько здатний виконувати батьківські обов`язки та забезпечувати найкращі інтереси дитини. Він має чіткий та визначений план розвитку дитини, медичного оздоровлення, навчання, отримання майбутньої професії, а також відповідні можливості для цього. Натомість мати дитини має майнові проблеми, вирішуючи які нехтує правами дитини.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої дитини -

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в твердій грошовій сумі у розмірі 5 000,00 грн, яка підлягає індексації відповідно до закону, щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 17 вересня 2021 року до досягнення дитиною повноліття, тобто до

ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вважаючи встановленими обставини щодо аморальної поведінки ОСОБА_1, що може зашкодити розвиткові малолітньої дитини, суд першої інстанції помилково виходив із наданих ОСОБА_1 пояснень, які є його суб`єктивними судженнями стосовно сімейних стосунків між ним та ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції безпідставно залишив поза увагою факт систематичного вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства стосовно ОСОБА_1 у присутності малолітнього сина ОСОБА_2 . Зокрема за фактом вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства складалися протоколи про адміністративне правопорушення, які були предметом розгляду у трьох окремих справах: № 947/23732/21, № 947/23709/21, № 947/23716/21. Провадження у вказаних справах були закриті в силу малозначності. Згідно з мотивувальними частинами судових рішень, ухвалених у зазначених справах, суди зазначали про наявність у діях ОСОБА_1 ознак адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП (80731-10) України).

Апеляційний суд зауважив, що не підлягають оцінці посилання ОСОБА_1 на наявні факти розповсюдження ОСОБА_1 матеріалів порнографічного характеру, оскільки внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не є підтвердженням вчинення особою кримінального правопорушення.

Суд апеляційної інстанції визнав неналежними та недопустимими доказами скріншоти з сайтів, на яких розміщені фото ОСОБА_1, оскільки з них неможливо встановити особу, яка поширила такі фото. Суд урахував пояснення ОСОБА_1 про те, що деякі фотографії були надані нею ОСОБА_1 під час їх спільного подружнього життя.

Апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність тверджень ОСОБА_1 про зловживання ОСОБА_1 спиртними напоями або наркотичними засобами та її аморальну поведінку, що може зашкодити розвитку.

Натомість вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства стосовно ОСОБА_1 у присутності їх малолітнього сина завдає йому значної психологічної шкоди, негативно впливає на формування характеру, ставлення до матері та її майбутнього потенціалу батьківства, підготовки сина до самостійного життя.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 06 червня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції .

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17 та від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) )); суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та безпідставно відхилив клопотання заявника про долучення доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що матеріали справи не містять належних доказів, які підтверджують негативний вплив матері на дитину, а також вчинення нею дій, які суперечать інтересам дитини.

Суд апеляційної інстанції не врахував, показання свідка ОСОБА_4, який підтвердив, що ОСОБА_1 виганяла сина з дому, після чого дитина деякий час проживала разом з батьком; він ( ОСОБА_4 ) був свідком аморальної поведінки ОСОБА_1 .

Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки думці малолітнього сина сторін, який зазначив, що бажає проживати з обома батьками та, що він любить і маму,

Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про долучення нових доказів, які були відсутні на момент розгляду справи в суді першої інстанції, а саме судових наказів про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 чинить ОСОБА_1 перешкоди у спілкуванні з сином, і саме тому він проживає разом з матір`ю, яка потребує підтримки стосовно догляду за дитиною.

ОСОБА_1 не забезпечила дитині належних умов проживання та матеріального забезпечення. На час розгляду справи вона має заборгованість зі сплати кредитів у розмірі 160 000,00 грн.

Суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги доводи заявника про те, що стосовно ОСОБА_1 відкрито кримінальне провадження про виготовлення та розповсюдження порнографії. Не надав оцінки доводам заявника про те, що така поведінка матері дає підстави для висновку про розбещення дитини.

У серпні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, вона просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 липня 2023 року касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 947/27774/21 із Київського районного суду м. Одеси та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У серпні 2023 року матеріали справи № 947/27774/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,

а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що з 24 липня 1999 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 серпня 2022 року було розірвано.

У шлюбі в них народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, та син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На час виникнення спірних правовідносин сторони проживали окремо. З липня 2021 року спільне господарство не ведуть. Між ОСОБА_1 та

ОСОБА_1 склалися неприязні стосунки, що призводить до конфліктних ситуацій між ними.

З липня 2021 року малолітній син сторін ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає разом з матір`ю ОСОБА_1 та бабусею ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 . Періодично він також проживав разом з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з довідкою державного центру зайнятості "Одеський міський центр зайнятості" від 20 серпня 2021 року № 2305/17/03 ОСОБА_1 перебуває на обліку, як особа в пошуках роботи в Одеському регіоні з 18 серпня 2021 року.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є працездатною, на час вирішення судом спору працювала неофіційно.

Відповідно до довідки Комунального некомерційного підприємства "Одеський обласний онкологічний диспансер" Одеської обласної ради від 23 грудня 2021 року ОСОБА_1 працює інженером з охорони праці апарату управління Комунального некомерційного підприємства "Одеський обласний онкологічний диспансер" Одеської міської ради з посадовим окладом 15 000,000 грн.

08 лютого 2022 року спеціалістами Служби у справах дітей Одеської міської ради у Київському районі складено акт обстеження умов проживання за адресою:

АДРЕСА_2, згідно з яким квартира складається з трьох кімнат, житловою площею 45,0 кв. м. Квартира суха, чиста, оснащена необхідною побутовою технікою та меблями. Дитині відведено окрему кімнату, в якій є ліжко, стіл для навчання, шафа для одягу, створені належні умови для проживання, навчання та розвитку дитини.

Згідно з актом обстеження умов проживання від 10 лютого 2022 року за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира складається з однієї кімнати, житловою площею 18 кв. м, потребує ремонту. ОСОБА_7 проживає в одній кімнаті з мамою та бабусею. Дитина спить на кріслі, наявне місце та приладдя для навчання, одяг по сезону. Для дитини створені частково задовільні умови для проживання, навчання та розвитку.

Згідно з відомостями, наданими Центром соціальних служб Одеської міської ради (лист від 14 лютого 2022 року № 04/01-504), фахівцями із соціальної роботи було здійснено вихід за адресою проживання родини, а саме: АДРЕСА_1 та складено акт оцінки потреб сім`ї від 10 лютого 2022 року, згідно з яким ОСОБА_1 потребує підтримки щодо догляду за дитиною.

Згідно з довідкою Одеської загальноосвітньої школи № 27 І-ІІІ ступенів

від 21 лютого 2022 року № 01-28/183 за період навчання, з 01 вересня 2021 року до 21 лютого 2022 року, було проведено 124 уроки за допомогою інформаційно-комунікаційного зв`язку на платформі ZOOM. ОСОБА_3 уроки на платформі ZOOM не відвідував, навчався асинхронно.

Відповідно витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань 07 вересня

2022 року повторно відкрито кримінальне провадження № 12022162480001058

стосовно виготовлення, збуту та розповсюдження ОСОБА_1 матеріалів порнографічного характеру.

Згідно з висновком органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 12 вересня 2022 року № 622/01-11 психологом відділу соціальної роботи Центру соціальних служб Одеської міської ради у Київському районі 21 червня 2022 року, 24 червня 2022 року та 27 червня 2022 року проводилася психологічна робота з дитиною. Психологом з`ясовано, що дитина любить обох батьків та бажає спілкуватися з ними обома. У розмові малолітній ОСОБА_2 зазначив, що у стосунках з батьком триває непорозуміння і його це засмучує. Він дуже ображений на батька, йому не подобається ситуація, яка склалася між ними. На завдання продовжити речення: "Мій батько і я..." він написав: "Друзі". На завдання продовжити речення: "Моя мати і я..." відповів: "Сім`я".

Згідно з інформацією, наданою Одеською загальноосвітньою школою № 27 І-ІІІ ступенів, мати дитини приділяє належну увагу вихованню дитини, виявляє зацікавленість у його навчанні, реагує на поради педагогів та приймає активну участь у житті школи та класу.

У висновку також зазначено, що в ході проведеної психологічної роботи не встановлено, що мати може зашкодити розвитку дитини, а також, що зміна місця проживання дитини може сприяти позитивному вирішенню конфлікту, який склався у родині.

Зважаючи на наведене, орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради дійшов висновку про недоцільність визначення місця проживання малолітнього сина сторін ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_1 .

На час вирішення судами цієї справи син сторін ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, досяг десятирічного віку, був заслуханий судом першої інстанції відповідно до вимог статті 171 СК України, та повідомив про своє бажання проживати разом з матір`ю.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (789-12) (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна, або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

У частині першій статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "М. С. проти України" суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04).

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Норми міжнародного права та національного законодавства не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини, з огляду на необхідність врахування найкращих інтересів дитини, суди мають встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах (див. постанову Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 127/28537/18).

У постанові від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага повинна приділятись якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

Дитина є суб`єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

Під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.

Проте суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 566/717/16-ц зазначено, що з досягненням віку 10 років у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку. Взявши до уваги ставлення кожного з батьків до малолітнього сина ОСОБА_2,

ІНФОРМАЦІЯ_1, урахувавши думку дитини, а також те, що житлово-побутові умови для проживання і розвитку дитини, які створені матір`ю є частково задовільними, відсутність обставин, які б давали підстави для висновку про негативний вплив матері на дитину, а також вчинення нею будь-яких дій, які б суперечили інтересам дитини, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визначення місця проживання з батьком.

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд виснував, що коли батьки перебувають у рівних умовах, мають однакове ставлення до своїх батьківських обов`язків та в разі однакової прихильності дитини до обох батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, яким створено більш сприятливі умови для проживання дитини.

Наведені правові висновки Верховного Суду потрібно розуміти так, що суди під час вирішення спору про визначення місця проживання дитини мають керуватися принципом якнайкращих інтересів дитини, а при однаковому ставленні батьків до виконання своїх батьківських обов`язків та забезпечення умов проживання дитини враховувати сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Оскаржуване судове рішення зазначеному висновку Верховного Суду не суперечить. Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції керувався принципом найкращих інтересів дитини. Встановив, що дитина виявляє прихильність до обох батьків, однак виявила бажання проживати з матір`ю. Суд не встановив ухилення ОСОБА_1 від виконання батьківських обов`язків чи вчинення будь-яких інших дій, що суперечать інтересам дитини.

У постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 757/33742/19-ц зазначено, що "під час розгляду судом та/або органом опіки та піклування спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду, обов`язково беруться до уваги факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності (частина четверта статті 22 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству").

Тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавець поклав на суд обов`язок при вирішенні спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду враховувати як факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини, так і за присутності дитини.

Тобто, у разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним із учасників домашнього насильства обов`язково слід перевіряти чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності. Зазначені обставини слід також перевіряти при вирішенні питання про забезпечення позову у справах про визначення місця проживання дитини".

Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги факт систематичного вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства стосовно ОСОБА_1 у присутності малолітнього сина ОСОБА_2, що завдає йому значної психологічної шкоди.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково не звернув увагу на те, що стосовно ОСОБА_1 відкрито кримінальне провадження щодо виготовлення та розповсюдження нею порнографії, а також показання свідка ОСОБА_4, який підтвердив факт аморальної поведінки ОСОБА_1 є необґрунтованими, з огляду на таке.

Перевіряючи доводи заявника про аморальну поведінку ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції виходив із їх недоведеності, зазначивши, що внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не є підтвердженням вчинення особою кримінального правопорушення.

Надаючи оцінку іншим наявним у справі доказам, на які посилався заявник, а саме скріншотам з сайтів, на яких опубліковані фото ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що такі докази не є належними, оскільки неможливо встановити особу, яка дійсно поширила такі фото.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Зважаючи на наведене суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_4, якому, як встановив суд першої інстанції, саме зі слів ОСОБА_1 стало відомо про аморальну поведінку ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував думку дитини є необгрунованими, оскільки суд приділив належну увагу поясненням малолітнього сина сторін, наданим ним у судовому засіданні у суді першої інстанції, а також під час роботи з психологомвідділу соціальної роботи Центру соціальних служб Одеської міської ради у Київському районі, про що навів відповідні мотиви у оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд відхиляє посилання ОСОБА_1 на те, що він має краще матеріальне забезпечення, а тому місце проживання дитини має бути визначено з ним, оскільки матеріально-побутове забезпечення батьків має враховуватися, але не є визначальним у вирішенні питання про визначення місця проживання дитини. Перш за все, необхідно брати до уваги інші критерії, зокрема ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, у тому числі обов`язків по вихованню дитини, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, та виходити із якнайкращого забезпечення інтересів дитини (див. постанову Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 305/1707/18).

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про долучення нових доказів, які були відсутні на момент розгляду справи в суді першої інстанції, а саме судових наказів про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за житлово-комунальні послуги є безпідставними.

У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2022 року у справі № 307/2170/18 зазначено, що "така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність, що узгоджується із правовими висновками зробленими Верховним Судом у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18,

від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі

№ 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 913/632/17, від 06 березня

2019 року у справі № 916/4692/15".

Відповідно до матеріалів справи у судовому засіданні 30 травня 2023 року суд апеляційної інстанції, діючи в межах наданих процесуальним законом повноважень, розглянув згадане клопотання заявника про долучення до матеріалів справи нових доказів та обґрунтовано відмовив у його задоволенні.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові

від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, оскільки правовідносини у зазначеній справі та у справі, що переглядається не є подібними.

У постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, Верховний Суд зазначив, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Натомість у справі, що переглядається, судам належало вирішити питання визначення місця проживання малолітньої дитини.

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом.

Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими

(пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року

у справі № 233/2021/19).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність постанови апеляційного суду та не дають підстав для висновку, що оскаржувана постанова прийнята без додержання норм матеріального і процесуального права, чи зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Аналізуючи питання обсягу досліджених судом апеляційної інстанції доводів сторін, показань свідків, Органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради та думки малолітнього ОСОБА_8, наданої судом оцінки доказів, Верховний Суд вважає, що суд надав вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли у спорі між сторонами, правильно застосував норми права та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Узагальнюючи наведене Верховний Суд зауважує, що у контексті забезпечення права дитини на спілкування із батьком, а також права батька на виховання дитини, ОСОБА_1 безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку сина, має право та обов`язок піклуватися про його здоров`я, стан розвитку, незалежно від того, з ким він буде проживати. Визначення місця проживання сина сторін ОСОБА_2 з матір`ю не повинно негативно впливати на його взаємовідносини з батьком, оскільки визначення місця проживання дітей з одним із батьків не позбавляє іншого батьківських прав та не звільняє його від виконання батьківських обов`язків, що має усвідомлювати кожен з батьків.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що батьки мають налагодити співпрацю з метою забезпечення належного контакту між кожним із них з дитиною, встановлення можливості спілкування та спільного проведення часу. За істотної зміни обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки щодо дитини.

Касаційна скарга не містить посилання на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права в частині вирішення позовних вимог про стягнення аліментів, а тому в цій частині оскаржуване судове рішення Верховним Судом не переглядається.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість постанови не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.