Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина на земельну ділянку площею 7,04 га з кадастровим номером 4821183000:03:000:0158, розташована на території Березнегуватської селищної ради Баштанського району Миколаївської області, яка належала спадкодавцю на підставі державного акту про право приватної власності на землю. Уподальшому в Державному земельному кадастрі уточнено площу цієї ділянки - 7,0397 га та внесено відповідні відомості до Реєстру речових прав на нерухоме майно. За життя, 17 грудня 2004 року, ОСОБА_3 склав заповіт, за яким на випадок своєї смерті заповів цю земельну ділянку ОСОБА_1 09 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Березнегуватської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 26 листопада 2021 року позивач отримав від Березнегуватської державної нотаріальної контори постанову про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 з огляду на те, що заповіт не внесено до реєстру заповітів. 24 травня 2021 року син спадкодавця ОСОБА_2 подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_3

ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 7,0397 га з кадастровим номером 4821183000:03:000:0158, розташовану на території Березнегуватської селищної ради Баштанського району Миколаївської області

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 20 липня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посвідчення заповіту від 17 грудня 2004 року № 151, підписаного ОСОБА_3, про спадкування ОСОБА_1 земельної ділянки площею 7,04 га не відповідає вимогам законодавства, оскільки заповіт не був зареєстрований уповноваженою особою у реєстрі та не внесений до Спадкового реєстру. Позивач під час розгляду справи не довів, що на момент складення цього заповіту волевиявлення ОСОБА_3 було вільним і заповіт зареєстрований у передбаченому законом порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діяв його представник - Климович А. В., задоволено.

Рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 20 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4821183000:03:000:0158 площею 7,04 га, розташовану в межах території Мурахівської сільської ради Березнегуватського району Миколаївської області, з цільовим призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 804,13 грн судового збору.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

зважаючи на те, що заповіт ОСОБА_3, посвідчений 17 грудня 2004 року Мурахівською сільською радою Березнегуватського району Миколаївської області, за яким він своє майно - земельну ділянку заповів ОСОБА_1, складений з дотримання вимог щодо форми та змісту заповіту, визначених статтею 1247 ЦК України, підписаний особисто заповідачем, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі, відповідач не заявляв вимог щодо наявності підстав для визнання заповіту недійсним або нікчемним, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову;

відповідач під час розгляду справи погодився, що заповіт посвідчений повноважною особою - секретарем Мурахівської сільської ради Березнегуватського району Миколаївської області;

апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про порушення Мурахівською сільською радою Березнегуватського району Миколаївської області порядку реєстрації заповіту, яке полягало в тому, що заповіт не був зареєстрований у Спадковому реєстрі у день його складення в сільській раді, оскільки несвоєчасне здійснення державної реєстрації посвідченого заповіту в Спадковому реєстрі не зумовлює його нікчемність та не є підставою для оспорюваності заповіту. Нереєстрація посадовою особою органу місцевого самоврядування в сільській раді та неподання заповіту для реєстрації його у Спадковому реєстрі є порушенням, допущеним секретарем сільської ради, яке не впливає на волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження власним майном, а лише свідчить про недобросовісне виконанням секретарем сільської ради своїх обов`язків щодо вчинення нотаріальних дій;

будь-які дії посадових осіб органів місцевого самоврядування, які не передбачені статтею 1257 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання заповіту недійсним. Ці дії не залежать від волі заповідача і не можуть ним контролюватися. Тому ні заповідач, ні спадкоємець не можуть зазнати будь-яких втрат чи порушення їх прав на мирне володіння майном через помилки посадових осіб.

Зміст заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу та клопотання про зменшення судових витрат на професійну правничу допомогу

17 жовтня 2022 року представник Климович А. В., який діє в інтересах ОСОБА_1, звернувся до апеляційного суду з заявою про ухвалення додаткового рішення.

Заява про ухвалення додаткового рішення мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 поніс витрати на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 25 000,00 грн та в суді апеляційної інстанції у розмірі 15 000,00 грн.

На підтвердження розміру цих витрат представник ОСОБА_1 - Климович А. В. надав: договір про надання правничої (правової) допомоги від 23 грудня 2020 року, додаткову угоду від 25 січня 2021 року № 1 до договору про надання правничої (правової) допомоги від 23 грудня 2020 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 1 від 03 вересня 2021 року № 1 до договору про надання правничої (правової) допомоги від 23 грудня 2020 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 2 до договору про надання правничої (правової) допомоги від 23 грудня 2020 року.

Представник Климович А. В. стверджував, що надав ОСОБА_1 такі послуги: аналіз нормативного регулювання та судової практики щодо підстав і порядку визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування (2 год), написання позовної заяви (5 год), формування комплекту позовної заяви з відповідними додатками (0,25 год), направлення позовної заяви засобами поштового зв`язку до суду (0,25 год), участь у судових засіданнях у суді першої інстанції (2 год), написання і подача клопотань про відкладення розгляду справи, проведення засідання у режимі відеоконференції, ознайомлення з матеріалами справи (0,5 год), ознайомлення з матеріалами справи (0,25 год), аналіз рішення суду першої інстанції (1,5 год), пошук судової практики для написання апеляційної скарги (1 год), написання апеляційної скарги (3 год), формування комплекту апеляційної скарги з відповідними додатками (0,25 год), а всього - 16 год.

Обсяг витраченого часу наведено з лише метою фіксації витраченого часу на надання правової допомоги. Цей обсяг не використовується для розрахунку погодинної ставки адвоката, оскільки договором про надання правничої (правової) допомоги передбачено фіксований розмір гонорару, який не залежить від обсягу витраченого часу.

У зв`язку з наведеним представник ОСОБА_1 - Климович А. В. просив стягнути з ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000,00 грн, пов`язані з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанцій.

07 листопада 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Кудлай Н. О. в письмових запереченнях на зазначену заяву не погодилась з розміром витрат на професійну правничу допомогу, яку представник позивача просив стягнути з ОСОБА_2 . Посилалась на те, що визначений позивачем та його адвокатом розмір гонорару у цій справі є завищеним з огляду на складність справи, витрачений адвокатом час, є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг станом на день розгляду справи. У цьому випадку ОСОБА_1 не дотримано принципу розумності визначення розміру гонорару, виходячи з конкретних обставин та складності справи, а також фінансового стану обох сторін. Представник відповідача вважала, що співмірною вартістю адвокатських послуг у цій справі є 7 000,00 грн.

Короткий зміст додаткової постанови суду апеляційної інстанції

Додатковою постановою Миколаївського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Климовича А. В. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 000,00 грн у рахунок витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат колегія суддів враховує складність справи, обсяг і характер виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) та значення справи для сторони, те, що апеляційну скаргу було задоволено, і вважає, що з урахуванням вимог розумності та справедливості судових витрат, виходячи з конкретних обставин справи, її складності, наявні підстави для зменшення їх розміру та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн, понесених під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції. У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Климовича А. В. про стягнення витрат на правову допомогу, понесених під час розгляду справи у суді першої інстанції, належить відмовити, оскільки, як встановлено з матеріалів справи, таку заяву в суді першої інстанції заявник не подавав.

Аргументи учасників

У травні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить: скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року із залишенням у силі рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 20 липня 2022 року, скасувати додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що при задоволенні позову апеляційний суд не врахував, що з 01 грудня 2000 року всі заповіти підлягають обов`язковій реєстрації у Спадковому реєстрі. Підставою для відмови позивачу у вчиненні нотаріусом нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право власності на земельну ділянку у порядку спадкування за заповітом була відсутність відомостей про заповіт ОСОБА_3 від 17 грудні 2004 року у Спадковому реєстрі. Відповідно до статті 1257 ЦК України цей заповіт є нікчемним. Суд апеляційної інстанції помилково послався на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/8776/18 та від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, оскільки в означених постановах мова йде про несвоєчасне здійснення реєстрації заповіту у Спадковому реєстрі, а в справі, що переглядається, така реєстрація взагалі не проводилася. Окремо ОСОБА_2 наголошує на порушенні його прав, визначених статтями 8, 17 Закону України "Про охорону дитинства". Пояснює це тим, що на момент складення його батьком заповіту він був малолітньою особою, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вчинений заповіт призвів до звуження існуючих майнових прав дитини, порушення її інтересів, охоронюваних законом, без дозволу органу опіки та піклування. Зазначає, що у зв`язку з наведеним він має право на обов`язкову частку, яка не була врахована судом апеляційної інстанції при визнанні за позивачем права власності на спірну земельну ділянку у порядку спадкування за заповітом. Позивач у порушення вимог процесуального закону разом із першою заявою по суті спору не подав до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Позивач пропустив строк для подання доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, при цьому не подав клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку з посиланням про поважність причини ного пропуску. До того ж визначений позивачем і його адвокатом розмір гонорару у цій справі є завищеним з огляду на складність справи, витрачений адвокатом час, є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами аналогічних адвокатських послуг. У цьому випадку позивач не дотримався принципу розумності визначення розміру гонорару, виходячи з конкретних обставин і складності справи, а також фінансового стану обох сторін.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із додатковою постановою апеляційного суду у частині задоволених вимог заяви про ухвалення додаткового рішення, а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України додаткова постанова у частині незадоволених вимог заяви про ухвалення додаткового рішення касаційному перегляду не підлягає.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п`яти суддів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що:

- апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-392цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-214цс15, від 20 січня 2016 року у справі № 6-1560цс15, постановах Верховного Суду України від 14 лютого 2019 року у справі № 916/24/18, від 16 вересня 2021 року у справі № 465/3424/10-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 12 жовтня 2022 року у справі № 725/42/21-ц;

- необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/8776/18, від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, щоОСОБА_3 був власником земельної ділянки з кадастровим номером 4821183000:03:000:0158 площею 7,04 га, розташованої в межах території Мурахівської сільської ради Березнегуватського району Миколаївської області, з цільовим призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 09 вересня 2004 року.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначена земельна ділянка на підставі договору оренди земельної ділянки з 23 листопада 2015 року перебуває в оренді Фермерського господарства "Ріца" строком на 25 років.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

За інформацією Березнегуватської селищної ради від 09 червня 2021 року померлий ОСОБА_3 був зареєстрований та проживав з 21 червня 1982 року до дня смерті за адресою: АДРЕСА_1 . На день смерті разом з померлим проживав син - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до надісланої Березнегуватською державною нотаріальною конторою на адресу суду першої інстанції спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3, із заявою про прийняття спадщини за заповітом звернувся ОСОБА_1 та із заявою про прийняття спадщини за законом звернувся син померлого ОСОБА_2 .

За життя, 17 грудня 2004 року, ОСОБА_3 на випадок своєї смерті склав заповіт у селі Мурахівка Березнегуватського району Миколаївської області, відповідно до якого зробив розпорядження щодо належної йому земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,04 га в межах території Рахівської сільської ради, а саме заповів її ОСОБА_1 . Заповіт посвідчено секретарем Мурахівської сільської ради Березнегуватського району Миколаївської області.

Постановою завідувача Березнегуватської нотаріальної контори Миколаївської області від 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на вказану земельну ділянку. Підставою для такої відмови стало те, що згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру інформація про заповіт відсутня.

Відповідно до відповіді Березнегуватської селищної ради від 21 січня 2022 року № 298/25-05 посвідченого заповіту Мурахiвською сільською радою Березнегуватського району Миколаївської області від 17 грудня 2004 року за реєстраційним № 151 від імені ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, в архівних справах виконавчого комітету Березнегуватської селищної ради немає. У книзі реєстрації нотаріальних дій від 24 липня 2002 року до 30 грудня 2005 року за № 151 оформлено доручення від імені ОСОБА_5 .

Позиція Верховного Суду

Щодо касаційного оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20).

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх ( erga omnes ). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (стаття 1223 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

звертаючись із позовом про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування, ОСОБА_1 посилався на те, що 26 листопада 2021 року він отримав від Березнегуватської державної нотаріальної контори постанову про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 з огляду на те, що заповіт не внесено до реєстру заповітів;

суди встановили, що 17 грудня 2004 року ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на випадок своєї смерті склав заповіт на користь ОСОБА_1, згідно з яким заповів останньому спірну земельну ділянку. Цей заповіт посвідчений секретарем Мурахівської сільської ради Березнегуватського району Миколаївської області і зареєстрований у реєстрі за № 151;

до нотаріуса звернулися: ОСОБА_1 - із заявою про прийняття спадщини за заповітом та ОСОБА_2 - із заявою про прийняття спадщини за законом;

підставою для відмови у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на вказану земельну ділянку є відсутність у Спадковому реєстрі інформації про заповіт (постанова нотаріуса від 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 );

установивши, що при складанні заповіту порушень щодо його оформлення та посвідчення не допущено, відповідач не довів обставин відсутності волевиявлення заповідача щодо складання заповіту на користь позивача, справжність підпису заповідача не спростовано, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Верховний Суд вважає необґрунтованим аргумент касаційної скарги про те, що невчинення запису про реєстрацію заповіту у Спадковому реєстрі є підставою для відмови у задоволенні цього позову.

Апеляційний суд правильно вказав, що нереєстрація посадовою особою органу місцевого самоврядування в сільській раді та неподання заповіту для реєстрації його у Спадковому реєстрі є порушенням, допущеним секретарем сільської ради, яке не впливає на волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження власним майном, а лише свідчить про недобросовісне виконанням секретарем сільської ради своїх обов`язків щодо вчинення нотаріальних дій. Відсутність реєстрації заповіту не є підставою для визнання його недійсним чи кваліфікації як нікчемного, що підтверджує зміст положень статей 1247, 1257 ЦК України.

Колегія суддів відхиляє довід касаційної скарги про те, що складення заповіту порушує права відповідача, визначені статтями 8, 17 Закону України "Про охорону дитинства", а також статтею 1241 ЦК України, з урахуванням того, що на момент складення його батьком заповіту він був малолітньою особою, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_2 не заявляв вимог про визнання недійсним заповіту від 17 грудня 2004 року і судом не встановлено підстав для нікчемності вказаного заповіту.

Відповідно до частини третьої статті 1235 ЦК України чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

На момент відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 був повнолітньою особою.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Щодо касаційного оскарження додаткової постанови Миколаївського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року у частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 000,00 грн у рахунок витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу (частина перша статті 270 ЦПК України).

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п`ята статті 137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:

"40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України (1618-15) законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

42. Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України (254к/96-ВР) , законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України (1618-15) .

46. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19 вказано, що:

"у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У розумінні положень частини п`ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Судами також не враховано, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України (на підставі якої прийнято рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу) суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, але виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі обґрунтування нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Суд враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, судами не враховано, що для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат".

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що:

19 листопада 2021 року ОСОБА_1 уклав із адвокатським бюро "Адвокатське бюро Андрія Климовича" в особі керуючого партнера Климовича А. В. договір про надання правничої (правової) допомоги, за умовами якого адвокатське бюро зобов`язалось надати ОСОБА_1 професійну правничу допомогу. У додатковій угоді до зазначеного договору від 19 листопада 2021 року сторони домовились, що вартість послуг виконавця з надання правничої (правової) допомоги замовнику ОСОБА_1 щодо визнання права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4821183000:03:000:0158 площею 7,0397 га є фіксованою та, зокрема у суді апеляційної інстанції становить 15 000,00 грн. Сторони дійшли згоди про те, що вартість послуг виконавця з надання правничої (правової) допомоги замовнику згідно з цією додатковою угодою буде сплачена протягом 90 робочих днів з дня прийняття рішення судом апеляційної інстанції (пункт 3 додаткової угоди);

на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених у апеляційної інстанції у справі, ОСОБА_6 приєднав акт приймання-передачі наданих послуг від 14 жовтня 2022 року № 4, за яким адвокат Климович А. В надав такі послуги: аналіз рішення суду першої інстанції на відповідність чинному законодавству (1,5 год); пошук судової практики, яку неправильно застосував суд першої інстанції у справі № 470/686/21 (1,0 год); написання апеляційної скарги у справі № 470/686/21 (3,0 год); формування комплекту апеляційної скарги з додатками для суду, відповідача та третьої особи (0,25 год).

Встановивши, що розмір витрат ОСОБА_1 на правову допомогу у суді апеляційної інстанції становить 15 000,00 грн, урахувавши категорію та складність справи, керуючись засадами розумності і справедливості, взявши до уваги клопотання відповідача про зменшення судових витрат на професійну правничу допомогу до 7 000,00 грн, апеляційний суд зробив обгрунтований висновок про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 000,00 грн витрат на правничу допомогу, понесених за апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції.

Необґрунтованими є доводи ОСОБА_2 про неподання позивачем попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат та пропуск строку для подання доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції представник ОСОБА_1 - Климович А. В. зазначав, що позивач очікує понести витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн, докази на підтвердження їх розміру будуть надані протягом п`яти днів після ухвалення рішення (т. 1, а. с. 154). Повний текст постанови Миколаївського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року складений того ж дня - 11 жовтня 2022 року (т. 1, а. с. 187).

З урахуванням частини третьої статті 124 ЦПК України представник ОСОБА_1 - Климович А. В. подав заяву про ухвалення додаткового рішення 17 жовтня 2022 року (у перший після вихідного дня 16 жовтня 2022 року робочий день) у визначений ЦПК України (1618-15) строк.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова і додаткова постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийняті без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить залишити без задоволення; постанову та додаткову постанову апеляційного суду в оскарженій частині- без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка її подала.