розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представницею - адвокаткою Таштановою Оленою Георгіївною, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року в складі судді Мирончук Н. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 березня 2023 року в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.

Короткий зміст вимог позову та судових рішень судів попередніх інстанцій

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення.

У січні 2021 року до поданого ОСОБА_1 позову приєднався ОСОБА_2 шляхом подання спільної уточненої позовної заяви, підписаної обома позивачами.

Позов мотивували тим, що з 17 січня 2014 року вони були зареєстровані та проживали в квартирі АДРЕСА_1, яка на праві спільної часткової власності належить відповідачам. Зазначали, що ОСОБА_3 є сином ОСОБА_1 та рідним братом ОСОБА_2, а ОСОБА_4 є батьком позивачки та, відповідно, дідом позивача.

Вказували, що 08 жовтня 2020 року відповідач ОСОБА_3 замінив вхідні замки та вивіз особисті речі позивачів (побутову техніку, одяг, взуття, прикраси, документи, гроші), в зв`язку з чим 09 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернулася з заявою до Малиновського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області та ОСББ "Стройгідравліка".

Зазначали, що брали участь у витратах на спірне нерухоме майно, зокрема, сплачували комунальні послуги, а ОСОБА_1 за свої особисті кошти здійснювала у цій квартирі ремонт.

Посилаючись на вказані обставини, позивачі просили усунути їм перешкоди в здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1 та вселити їх у цю квартиру.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 березня 2023 року, позов задоволено:

- усунуто ОСОБА_1 перешкоди та зобов`язано відповідачів не чинити ОСОБА_1 перешкоди в здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1 ;

- вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 ;

- усунуто ОСОБА_2 та зобов`язано відповідачів не чинити ОСОБА_2 перешкоди в здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1 ;

- вселено ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 ;

- стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн з кожного;

- стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 454 грн з кожного;

- стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 250 грн з кожного.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюваного законом права на мирне володіння та користування майном як члени сім`ї власника. Суд першої інстанції зазначив, що тривалий час проживання у квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд констатував, що матеріалами справи підтверджується фактичне виселення позивачів зі спірної квартири та здійснення відповідачами перешкод позивачам у доступі до житла й до речей, які зберігаються в ньому. Такі дії відповідачів за висновком суду призвели до негативних наслідків, пов`язаних з відсутністю в позивачів іншого житла та необхідністю його винаймати, що становить надмірний тягар для них.

Суд також установив, що 27 жовтня 2020 року ОСОБА_4 за договором дарування відчужив належну йому частку в праві спільної власності на квартиру на користь ОСОБА_3 . Оскільки дарувальник був обізнаний про наявність у позивачів права користування квартирою, то дії з її відчуження, на переконання суду, були спрямовані на позбавлення позивачів права користування житлом і були недобросовісними.

Надавши оцінки поданим сторонами доказам, суд першої інстанції дійшов висновку, що права позивачів як членів сім`ї власника житла в цій справі підлягають захисту, оскільки позбавлення їх права на житло не ґрунтувалося на вимогах закону та не було виправданим у демократичному суспільстві.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що дії відповідачів відносно позивачів були недобросовісними і такими, що були спрямовані на порушення їх житлових прав. Зокрема, суд указав, що відповідачі перешкоджали позивачам у доступі до житла та до речей, що зберігаються в ньому, протягом більш ніж двох років.

Апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_4 є неналежним відповідачем у справі як особа, яка не є власником спірного житла, зазначивши, що матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_4 ще будучи власником квартири перешкоджав позивачам у користуванні нею.

Аргументи ОСОБА_3 про те, що його брат ОСОБА_2 взагалі не знає про перебування цієї справи на розгляді в суді суд апеляційної інстанції не прийняв як такі, що спростовуються участю ОСОБА_2 у підготовчому судовому засіданні.

Суд визнав безпідставним посилання відповідача на те, що позивачі втратили право користування спірною квартирою, оскільки такого судового рішення на час розгляду цієї справи не ухвалювалося, а посилання відповідача на перебування в провадженні суду справи № 521/5665/21 за його позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання їх такими, що втратили право користування спірною квартирою, суд не прийняв, оскільки провадження у вказаній справі зупинено до набрання законної сили рішенням у справі, яка переглядається.

Апеляційний суд також погодився зі здійсненим судом першої інстанції розподілом судових витрат.

Суд апеляційної інстанції прийняв до уваги, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, що підтверджується копією свідоцтва про його смерть (актовий запис № 7535). Разом із тим, оскільки спір у цій справі стосується особистих немайнових прав ОСОБА_2 і не допускає правонаступництва, а в справі ухвалено законне і обґрунтоване рішення, то в силу частини третьої статті 377 ЦПК України відсутні підстави для закриття провадження в справі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2023 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 18 серпня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 березня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

У касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суди в оскаржених судових рішеннях не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/19, від 10 квітня 2020 року у справі № 522/22023/16-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 426/23589/18, від 02 лютого 2022 року у справі № 697/2951/19, від 02 лютого 2023 року у справі № 440/7151/20.

Також, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що: місцевим судом розглянуто і вирішено справу неповноважним складом суду (пункт 1 частина перша статті 411 ЦПК України).

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Обставини, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_1 на праві власності належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 30 квітня 1999 року.

Згідно з договором купівлі-продажу від 22 жовтня 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т. А., ОСОБА_4 продав 1/3 частки в праві спільної власності на квартиру малолітньому ОСОБА_3, від імені якого діяли його батьки як законні представники.

З 17 січня 2014 року в спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Місце проживання ОСОБА_4 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 .

08 жовтня 2020 року ОСОБА_3 змінив вхідні замки в квартирі, внаслідок чого позивачі втратили змогу користуватися спірним житловим приміщенням.

09 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Малиновського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області з приводу наявності перешкод у доступі до квартири. На своє звернення отримала відповідь, що працівниками поліції здійснено виїзд за вказаною у зверненні адресою, де під час спілкування з відповідачами встановлено, що вони дійсно перешкоджають заявниці у доступі до житла. Рекомендовано звернутися до суду за захистом прав у порядку цивільного судочинства.

Згідно з заявою, підписаної жителями ОСББ "Стройгідравліка" та завіреної головою правління ОСББ Чеглатонєвим І. В., члени ОСББ підтверджують, що ОСОБА_1 постійно мешкала та була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1, проте в жовтні 2020 року вона не змогла потрапити до вказаної квартири внаслідок зміни відповідачами вхідних замків.

27 жовтня 2020 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_3 належні йому 2/3 частки в праві спільної власності на квартиру, внаслідок чого ОСОБА_3 став одноосібним власником спірного нерухомого майна.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Правове обґрунтування

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частини друга, четверта статті 3 СК України).

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що одним із способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна.

Згідно з частиною першою статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі: поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (частина друга статті 406 ЦК України).

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзакріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті спору

Установивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули право користування спірним житловим приміщенням на законних підставах як члени сім`ї власника, а відповідачі шляхом зміни вхідних замків чинять їм перешкоди у користуванні квартирою, яка є зареєстрованим місцем проживання позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

При задоволенні позову суди обґрунтовано прийняли до уваги, що сервітут позивачів у встановленому законом порядку не припинений, а протиправні дії відповідачів спрямовані на виселення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 із займаного житлового приміщення.

Доводи касаційної скарги про те, що суди ухвалили рішення по суті спору на підставі доказів, поданих з порушенням норм процесуального права, а саме: флеш-накопичувача із записами телефонних розмов та відповіді Малиновського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області на звернення позивачки, Верховний Суд відхиляє з таких мотивів.

Так, позивач згідно з частиною другою статті 83 ЦПК України повинен подати докази разом з поданням позовної заяви.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що копія відповіді з відділу поліції від 30 листопада 2020 року подана ОСОБА_1 на виконання ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху. Вказаний документ є невід`ємною частиною звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів, копія якого додана до позовної заяви, та на момент звернення до суду ще не був отриманий позивачкою. Флеш-накопичувач із записами розмов сторін поданий позивачами разом з поданням ними уточненої позовної заяви в підготовчому судовому засіданні, тобто одночасно з пред`явленням ОСОБА_2 позовних вимог у цій справі.

Аргументи відповідача про те, що аудіозаписи телефонних розмов є недопустимими доказами суд касаційної інстанції відхиляє, адже Верховний Суд уже викладав висновок про те, що аудіозаписи можуть визнаватися судами речовими доказами в справі за відсутності переконливих аргументів, які б ставили під сумнів допустимість таких аудіозаписів як доказів (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 серпня 2020 року в справі № 553/1268/15, провадження № 61-2458св19).

Посилання ОСОБА_3 на те, що пояснення позивачки та показання допитаних судом свідків суперечать дійсним обставинам справи та не доводять обґрунтованість позовних вимог, зводяться до переоцінки доказів і встановлених на підставі них обставин, проте касаційний суд не наділений повноваженнями досліджувати докази та надавати їм оцінку. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

На підставі оцінки кожного наданого сторонами доказу окремо та в їх сукупності суди дійшли висновку про наявність у позивачів перешкод у користуванні житлом. Обставини порушення позивачами порядку надання або отримання доказів у суді першої інстанції Верховним Судом не встановлено.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не зупинили провадження в цій справі до розгляду справи № 521/5665/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання їх такими, що втратили право користування спірною квартирою, Верховний Суд не приймає, оскільки, як установив суд апеляційної інстанції, провадження в справі № 521/5665/21 вже зупинено до набрання законної сили рішенням у справі, яка переглядається.

Зазначаючи про недоведеність порушеного права ОСОБА_2 з посиланням на те, що всі подані позивачами докази стосуються порушення прав ОСОБА_1, відповідач не спростовує факт зміни ним вхідних замків до квартири та ненадання ним ключів ОСОБА_2 як особі, яка має право користуватися спірним житловим приміщенням.

Доводи касаційної скарги про відсутність підстав для стягнення з відповідачів витрат на правничу допомогу з огляду на неподання позивачами попереднього розрахунку судових витрат разом з позовною заявою Верховний Суд відхиляє, оскільки в силу положень статті 134 ЦПК України в разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може (а не зобов`язаний) відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат.

У ході розгляду справи ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про відшкодування витрат на правничу допомогу, в якій навела детальний опис виконаних адвокатом робіт із зазначенням часу, витраченого на кожну послугу, а також додала квитанцію про сплату витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, в розмірі 16 500 грн. Указана заява подана позивачкою безпосередньо в судовому засіданні 17 серпня 2021 року, в якому був присутній і ОСОБА_3, який проти розміру витрат на правничу допомогу, понесених позивачкою, не заперечував.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про компенсацію понесених позивачкою витрат на правничу допомогу за рахунок відповідачів. Здійснений місцевим судом розподіл витрат, понесених позивачами на сплату судового збору, перевірявся апеляційним судом у оскарженій постанові. Суд апеляційної інстанції встановив, що за пред`явлення позову (двох позовних вимог немайнового характеру) ОСОБА_1 сплатила 1 681,60 грн. ОСОБА_2 28 травня 2021 року сплатив судовий збір у розмірі 908 грн, а 02 червня 2021 року доплатив ще 910 грн.

Тому доводи касаційної скарги про стягнення з відповідачів на користь позивачів судового збору в більшому розмірі, ніж було фактично сплачено, не знайшли свого підтвердження. Сам по собі факт сплати судового збору не разом з поданням позовної заяви, а під час розгляду справи не свідчить про порушення прав відповідача та не є підставою для повернення позовної заяви (чи залишення її без розгляду) або відмови в розподілі понесених на сплату судового збору витрат.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_4 як особа, яка не є власником спірної квартири, не має відповідати за пред`явленими позовними вимогами, Верховний Суд із урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства не аналізує, адже ОСОБА_4 своїм правом на подання касаційної скарги або приєднання до касаційної скарги не скористався.

Верховний Суд звертає увагу на те, що позивач ОСОБА_2 за встановленими судами обставинами помер ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто після ухвалення місцевим судом рішення по суті спору. Оскільки спірні правовідносини не допускають правонаступництва, а судом першої інстанції ухвалено законне й обґрунтоване судове рішення, то апеляційний суд з урахуванням положень частини третьої статті 377 ЦПК України дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі.

Щодо оцінки доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження

Верховний Суд формулює правові висновки у кожній конкретній справі виходячи з встановлених судами фактичних обставин кожної справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути відмінними. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/19, від 10 квітня 2020 року у справі № 522/22023/16-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 426/23589/18, від 02 лютого 2022 року у справі № 697/2951/19, від 02 лютого 2023 року у справі № 440/7151/20.

У вказаних справах Верховний Суд сформулював загальні висновки щодо застосування норм процесуального права, зокрема: необхідності дотримання принципу змагальності судового процесу, порядку подання доказів, стандартів доказування та розподілу витрат на правничу допомогу. З урахуванням висновку Верховного Суду щодо суті спору, посилання заявника на неврахування судами загальних висновків про застосування норм процесуального права, які фактично застосовані судами при ухваленні оскаржених судових рішень, не свідчить про порушення судами норм процесуального права. Тому підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, не підтвердилася.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається також на те, що в суді першої інстанції заявляв відвід судді, оскільки вона неодноразово демонструвала своє упереджене ставлення до нього, а на порушення норм процесуального права з боку позивачів не звертала увагу.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

Статтею 36 ЦПК України визначено перелік підстав відводу (самовідводу) судді і розширеному тлумаченню ця норма не підлягає. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: він є членом сім`ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; було порушено порядок визначення судді для розгляду справи; є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Згідно з частиною четвертою статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Відповідно до матеріалів справи 04 червня 2021 року ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про відвід судді Мирончук Н. В.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 07 червня 2021 року визнано відвід судді Мирончук Н. В. необґрунтованим; зупинено провадження у справі до вирішення питання щодо заяви про відвід, яку в порядку частини першої статті 33 ЦПК України передано для здійснення автоматизованого розподілу та визначення судді для розгляду заяви.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року в задоволенні заяви про відвід відмовлено з посиланням на те, що підставою для подання заяви про відвід стала незгода відповідача з процесуальними діями та рішеннями судді.

Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (рішення у справі "Білуха проти України", N 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року).

Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_3 про відвід судді, суд першої інстанції виходив із того, що наведені заявником обставини не дають підстав для висновку про упередженість та необ`єктивність колегії суддів.

Верховний Суд з таким висновком погоджується, оскільки доводи заявника зводяться до незгоди з процесуальними рішеннями суду першої інстанції, а тому не свідчать про існування обставин, які викликають сумнів в неупередженості та об`єктивності судді Мирончук Н. В., відповідно не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень.

Отже підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, не знайшла свого підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.