У травні 2021 року Державне підприємство "Богодухівський сільськогосподарський учбово-курсовий комбінат (далі - ДП Богодухівський СУК, підприємство) звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсними угоди про дострокове розірвання договорів оренди земельних ділянок, що були укладені між підприємством та відповідачами у період з 03 грудня 2019 року до 28 грудня 2019 року під час процедури приватизації підприємства без згоди органу приватизації, що не відповідає вимогам частини четвертої статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна".

Богодухівський районний суд Харківської області від 18 лютого 2022 року в задоволенні позову відмовив.

Полтавський апеляційний суд постановою від 10 січня 2023 року апеляційну скаргу ДП "Богодухівський СУКК" задовольнив частково. Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 18 лютого 2022 року змінив у частині мотивів відмови в задоволенні позову.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 18 жовтня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колєснікова І. А. задовольнив частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 10 січня 2023 року в частині вирішення вимог, заявлених до ОСОБА_1, скасував, справу в частині вирішення вказаних вимог направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Переглядаючи зазначену справу в касаційному порядку, колегія суддів зазначила про те, що апеляційний суд не з`ясував, чи увійшли орендовані земельні ділянки, в тому числі ОСОБА_1, до єдиного майнового комплексу (предмета приватизації та продажу), що має важливе значення для встановлення порушення прав саме позивача за захистом яких він звернувся з цим позовом.

Однак з висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погоджуюсь з огляду на таке.

Стаття 27 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" передбачає, що особи, які придбали державні або комунальні підприємства як єдині майнові комплекси, є правонаступниками їх майнових прав (крім права постійного користування земельною ділянкою) і обов`язків відповідно до умов договору між продавцем і покупцем та законодавства України.

Ця норма Закону підлягає застосуванню в поєднанні з нормою частини другої статті 191 ЦК України (підприємство як єдиний майновий комплекс), в якій зазначається, що до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, приватизація - це майновий правочин, змістом якої є оплатне, частково оплатне або безоплатне відчуження державного та комунального майна. Згідно з приватизаційним законодавством, право власності на приватизований об`єкт переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Подібні за містом висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року, справа № 473/1433/18.

У справі, яка переглядається, встановлено, що 10 січня 2020 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях (далі - Регіональне відділення Фонду) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Навчальний виробничо-дослідницький центр "Агротех" (далі - ТОВ "НВДЦ "Агротех") був укладений договір купівлі-продажу об`єкта малої приватизації - ДП "Богодухівський СУКК", а 28 січня 2020 року складено та підписано акт приймання-передачі державного майна на виконання вказаного договору купівлі-продажу.

Таким чином, в даних правовідносинах процедура приватизації державного майна завершена, жодна із сторін не ставила під сумнів правильність процедури приватизації. ТОВ "НВДЦ "Агротех", як особа яка придбала майно ДП "Богодухівський СУКК", є правонаступником майнових прав вказаного державного підприємства.

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач указував на те, що під час здійснення припинення підприємства за результатами численних судових спорів ДП "Богодухівський СУКК" стало відомо про розірвання директором підприємства без згоди органу приватизації (як того вимагає Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" (2269-19) ) договорів оренди землі з відповідачами, а саме: 03 грудня 2019 року із ОСОБА_2 (щодо двох земельних ділянок) і ОСОБА_1 (щодо двох земельних ділянок); 28 грудня 2019 року з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 (щодо двох земельних ділянок), 24 грудня 2019 року з ОСОБА_8, а 27 грудня 2019 року з ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .

Зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У справі, що переглядається, позивач не довів порушення своїх прав зазначеними правочинами, оскільки йому на час звернення до суду із цим позовом не належали майнові права щодо майнового комплексу ДП "Богодухівський СУКК", оскільки такі права перейшли до ТОВ "НВДЦ "Агротех" в порядку приватизації державного майна. Звертаючись до суду з позовом, позивач вважав порушеними свої права з огляду на відсутність згоди органу приватизації на розірвання договорів оренди земельних ділянок, які були укладені між ним та фізичними особами-власниками земельних ділянок. Проте, навіть при встановленні зазначеного, неможливо зробити висновок, що охоронюваний законом інтерес юридичної особи, яка є об`єктом малої приватизації, порушений укладеним між відділенням Фонду державного майна України і покупцем договором купівлі-продажу цього об`єкта.

З огляду на викладене вважаю, що підстав для скасування постанови апеляційного суду із направленням справи на новий апеляційний розгляд не було, рішення апеляційного суду підлягало зміні з наведених вище мотивів.