розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року у складі судді Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення суми боргу.

Позовна заява мотивована тим, що 11 листопада 2016 року між ним, як позикодавцем, та ОСОБА_2, як позичальником, був укладений договір позики на суму 1 533 720 грн, що еквівалентно 60 000 дол. США за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату укладання договору. Договором позики передбачено строк повернення позики до 12 години ранку 11 березня 2017 року.

Того ж дня між сторонами був укладений додатковий договір, яким передбачено право позикодавця на отримання процентів у розмірі 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики та погашення позики відповідно до графіку.

У забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 11 листопада 2016 року між ним і ОСОБА_3 був укладений договір поруки, за умовами якого остання виступила поручителем та зобов`язалась в повному обсязі відповідати по зобов`язаннях ОСОБА_2, що випливають з договору позики від 11 листопада 2016 року.

Крім того, 11 листопада 2016 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 єві, багатобоксові гаражі-автостоянки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за тією ж адресою.

Вказував, що у зв`язку з неналежним виконанням відповідачами взятих на себе зобов`язань він звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідачів суми боргу за договором позики, відсотків за користування позикою та інфляційних збитків.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року у справі № 754/16771/17 стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь 1 533 720 грн неповернутої суми позики та 294 474, 24 грн інфляційних втрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних та інфляційних втрат, а також в частині розподілу судових витрат - скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково; стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 3 % річних у розмірі 91 140, 76 грн, штраф у розмірі 766 860 грн та пеню у розмірі 1 533 720 грн.

Посилаючись на те, що грошові кошти за договором позики не повернуті, вважає, що відповідачі мають сплатити 3 % річних у розмірі 134 253, 02 грн та курсову різницю у розмірі 173 610 грн, а також судові витрати у справі.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд стягнути зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь 3 % річних у розмірі 138 011, 27 грн; курсову різницю в гривні, що еквівалентна 12 783,17 дол. США за офіційним курсом НБУ на дату винесення рішення та складає 467 462, 61 грн, а також судові витрати у справі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних за період з 05 березня 2019 року по 20 вересня 2022 року у розмірі 138 011 грн 27 коп.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення курсової різниці відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_2 не в повному обсязі виконав зобов`язання за договором позики від 11 листопада 2016 року, у зв`язку з чим

з нього солідарно з поручителем підлягає стягненню 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення з відповідачів курсової різниці, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги про стягнення курсової різниці є безпідставними, оскільки позивач скористався своїм правом і звернувся у 2017 році до суду з позовом до відповідачів про стягнення боргу за договором позики від 11 листопада 2016 року, при цьому з урахуванням того, що відповідач ОСОБА_2 отримав позику у доларах США, позивач мав право визначити суму боргу у доларах США, а не її еквівалент у національній валюті.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів курсової різниці та зазначив, що судом першої інстанції надана відповідна правова оцінка всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону.Позивач реалізував своє право у 2017 році, звернувшись до суду з позовом про стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики від 11 листопада 2016 року, визначивши заборгованість у валюті України гривні, вказавши, що саме 1 533 720 грн є повним розміром неповернутої позики. Ухвалюючи рішення у справі № 754/16771/17, суд врахував курс валют, який діяв на час ухвалення рішення, та визначив борг в гривні, з урахуванням заявлених позивачем позовних вимог. За таких обставин, у позивача, який визначив заборгованість у валюті України гривні і погодився із судовим рішенням про стягнення заборгованості з боржника, відсутні підстави для стягнення курсової різниці.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року переглядалось лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення курсової різниці.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення курсової різниці й ухвалити нове судове рішення в цій частині, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказував, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15 та від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц, у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року по справі 672/778/16-ц тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2023 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 754/2449/22 із Деснянського районного суду м. Києва.

У лютому 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 1 533 720 грн, що еквівалентно 60 000 дол. США. При цьому, за умовами додаткового договору від 11 листопада 2016 року ОСОБА_2 зобов`язався повернути позику у сумі, еквівалентній 60 000 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики.

Згідно правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

При цьому заявник посилався на висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 вересня 2020 року у справі № 916/4693/15.

Вказував, що суди не врахували, що заявлена до стягнення з відповідачів у справі № 754/16771/17 сума у розмірі 1 533 720 грн є сумою неповернутої позики згідно офіційного курсу НБУ станом на 11 листопада 2016_року - дату укладання між сторонами договору позики і є еквівалентом 60 000 дол. США. Вважав, що оскільки позика на цей час повністю не погашена, відповідачі мають сплатити курсову різницю суми позики за офіційним курсом НБУ на дату винесення рішення.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січня 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах; судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладений договір позики, за умовами якого останній позичив у першого у борг 1 533 720 грн, що за курсом НБУ на день укладення договору еквівалентно 60 000 дол. США.

У пунктах 2, 3 вказаного договору позики ОСОБА_2 засвідчив, що він отримав суму позики повністю до підписання цього договору та зобов`язався повернути позикодавцю зазначений у пункті 1 цього договору борг до 12 год. 00 хв. 11 березня 2017 року.

11 листопада 2016 року між сторонами укладений додатковий договір до договору позики.

У пункті 1 додаткового договору зазначено, що позичальник зобов`язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 60 000 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики та сплатити проценти в строк до 11 березня 2017 року.

Пунктом 3.1. додаткового договору передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключення дня отримання грошей та включаючи дату їх повернення.

Також 11 листопада 2016 року сторони погодили графік розрахунків, відповідно до якого встановлено періодичність та розміри платежів позичальника з повернення та сплати процентів за користування позикою.

11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавцем), ОСОБА_3 (поручителем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладений договір поруки, за умовами якого поручитель поручається перед позикодавцем за виконання позичальником обов`язку за зобов`язаннями, що виникають із договору позики та додаткового договору до договору позики від 11 листопада 2016 року.

У пункті 2.3. договору поруки передбачено, що поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед позикодавцем. Поручитель відповідає по зобов`язаннях позичальника у повному обсязі, тобто, за повернення позики, виплати відсотків за його користування, пені, штрафу, а також за відшкодування збитків, завданих позикодавцю невиконанням або неналежним виконанням позичальником умов договору позики та додаткового договору до договору позики.

11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 533 720 грн, що еквівалентно 60 000 дол. США згідно з офіційним курсом НБУ, які ОСОБА_2 зобов`язується повернути у строк та на умовах, вказаних в договорі позики. На забезпечення виконання зобов`язань, зазначених у пункті 1 цього договору, іпотекодавець ОСОБА_2 передає, а іпотекодержатель ОСОБА_1 приймає в іпотеку належне іпотекодавцю на праві власності нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та багатобоксові гаражі-автостоянки

№ НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за тією ж адресою.

У зв`язку з невиконанням відповідачем у повному обсязі умов договору позики від 11 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року у справі № 754/16771/17 стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму неповернутої позики - 1 533 720 грн та 294 474, 24 грн інфляційних втрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року у справі № 754/16771/17 рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних та інфляційних втрат, а також в частині розподілу судових витрат - скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково; стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 3 % річних у розмірі 91 140, 76 грн, штраф у розмірі 766 860 грн та пеню у розмірі 1 533 720 грн, у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 754/16771/17 постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 штрафу у розмірі 766 860 грн і пені у розмірі 1 533 720 грн скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу та пені відмовлено.

11 серпня 2020 року Деснянським районним судом м. Києва видано ОСОБА_1 виконавчий лист № 754/16771/17 про стягнення зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошових коштів, який перебував на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Лисенка С. О.

18 березня 2021 року приватний виконавець Лисенко С. О. в порядку примусового виконання виконавчого листа за виконавчим провадженням № 63672054 передав офіційному організатору торгів ДП "Сетам" на реалізацію належний відповідачу ОСОБА_2 автомобіль марки Ssang Yong, 2007 року випуску. На торгах, які відбулися 07 квітня 2021 року, вказаний автомобіль був реалізований за 200 000 грн.

14 квітня 2021 року ДП "Сетам" видало протокол проведення торгів, згідно якого приватному виконавцю була визначена та перерахована сума грошових коштів у розмірі 190 000 грн, яка, за вирахуванням 10 % винагороди та витрат приватного виконавця у розмірі 164 131, 50 грн була перерахована останнім на рахунок ОСОБА_1

22 грудня 2021 року приватний виконавець Лисенко С. О. в порядку примусового виконання за зведеним виконавчим провадженням № 65296951 передав ДП "Сетам" на реалізацію належну відповідачу ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 та багатобоксові гаражі-автостоянки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за тією ж адресою.

21 січня 2022 року на проведених торгах квартира була продана за 1 425 846, 10 грн., гараж-автостоянка № НОМЕР_1 - за 157 000 грн., гараж-автостоянка № НОМЕР_2 - за 157 000 грн.

21 січня 2022 року ДП "Сетам" видало протоколи проведених торгів, згідно яких приватному виконавцю Лисенку С. О. була визначена та перерахована сума грошових коштів у розмірі 1 354 553, 79 грн від продажу квартири та дві суми по 149 150 грн від продажу гаражів-автостоянок.

Відповідно до Інформації приватного виконавця Лисенка С. О. від 04 серпня 2022 року у рамках зведеного виконавчого провадження № 66494820 було частково перераховано борг на користь стягувача у розмірі 109 220, 36 грн (01 лютого 2022 року) та 1 231 412, 54 грн (03 лютого 2022 року).

Станом на 03 лютого 2022 року сума неповернутих відповідачами коштів становила 281 398, 36 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив суд стягнути зі ОСОБА_2, ОСОБА_3 курсову різницю в гривні, що еквівалентна 12 783, 17 дол. США за офіційним курсом НБУ на дату звернення до суду з позовом та складає 467 462, 61 грн. Вказував, що позика, яка мала бути повернута в гривні в еквіваленті 60 000-дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, на цей час відповідачами не повернута, а тому позивач має право на отримання суми курсової різниці, що визначена по курсу долара США до гривні на момент звернення до суду з цим позовом.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За статтями 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на такі особливості виконання грошового зобов`язання: "Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.

Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України (435-15) ). Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).

Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16)".

Курсова різниця - це різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національній валюті України при різних валютних курсах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов`язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання.

Вирішуючи спір, суди правильно виходили із того, що у даному випадку ОСОБА_1, як позикодавець за договором позики від 11 листопада 2016 року відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2017 році звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 11 листопада 2016 року, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 1 533 720 грн є повним розміром неповернутої позики.

Ухвалюючи рішення у справі № 754/16771/17, яке набрало законної сили, суд врахував курс валют, який діяв на час ухвалення рішення, та визначив борг в гривні, з урахуванням заявлених позивачем позовних вимог.

Отже, позикодавець, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником виконувалось судове рішення про стягнення такої заборгованості, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов`язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання.

Звертаючись з вимогами про стягнення курсової різниці після ухвалення остаточного рішення у справі про стягнення боргу за договором позики, позивач фактично просить змінити попереднє рішення суду, яким вже вирішено спір між сторонами.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав на те, що на стадії виконання рішення суду позивач має право лише на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, а не на зміну попереднього рішення в частині збільшення стягнутої судом суми боргу внаслідок зміни курсу валют під час виконання попереднього рішення, адже такий підхід є порушенням принципу юридичної визначеності.

Правильно встановивши характер спірних правовідносин та застосувавши норми матеріального права, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов загалом правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено.

Таким чином, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є безпідставним, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.