розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником адвокатом Гевком Андрієм Васильовичем, на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 серпня 2021 року у складі судді Зуб Г. А. та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А.,

Короткий зміст вимог первісного та зустрічного позовів та судових рішень судів попередніх інстанцій

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про витребування майна з чужого незаконного володіння та поділ майна подружжя.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 01 лютого 1999 року між нею та ОСОБА_2 укладено шлюб, від якого народилось двоє дітей. За період перебування в шлюбі подружжям придбано таке майно: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, нежитлові приміщення на 3-му поверсі в будівлі літ. А-7, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 в будівлі підземної автомобільної стоянки літ. А-2 (шоста черга будівництва, блок 8.2), що розташоване за адресою: АДРЕСА_3, розташований за адресою: АДРЕСА_4, паркінг (машиномісце) № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_4, квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_5, нежитлове приміщення 1-го поверху та підвалу, що розташоване за адресою: АДРЕСА_6 .

ОСОБА_1 зазначала, що з метою приховати це майно та відчужити його без її згоди ОСОБА_2 ініціював штучний судовий процес, за результатами якого укладено мирову угоду між останнім та ОСОБА_7, згідно з якою ОСОБА_2 на виконання договору займу від 13 серпня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 на суму 5 000 000,00 грн для розвитку бізнесу, останньому переходить нерухоме майно, що належить відповідачу. 06 червня 2014 року ухвалою Київського районного суду м. Донецька затверджено вказану угоду, яка в подальшому ухвалою апеляційного суду від 18 серпня 2016 року скасована. Таким чином, спільне майно подружжя вибуло із сумісної власності поза волею відповідача та підлягає витребуванню та у подальшому поділу. Оскільки вона самостійно виховує двох дітей, тому в суду існують правові підстави відступити від рівності часток подружжя та визнати за нею право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 .

Із урахуванням наведених обставин, ОСОБА_1 просила суд:

- витребувати квартиру АДРЕСА_7, із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати автостоянку № НОМЕР_2 у цокольному поверсі житлового будинку літ. А-18, загальною площею 19,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_8, із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати нежитлове 6/100 приміщення, загальною площею 489,6 кв. м, на 3-му поверсі будівлі літ. А-7, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9, із чужого незаконного володіння ОСОБА_6 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати нежитлові приміщення, загальною площею 170,9 кв. м, на першому та другому поверхах будівлі літ. А-7, з прибудовою літ. А1-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9, із чужого незаконного володіння ОСОБА_6 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати машиномісце № 2/52, загальною площею 14,8 кв. м, у будівлі підземної автомобільної стоянки, літ. А-2 (шоста черга будівництва, блок 8.2), яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_10, із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати приміщення-апартамент № 4, загальною площею 100,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати паркінг (машиномісце) № НОМЕР_1, загальною площею 13,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_4, із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати 3/4 частини квартири АДРЕСА_11, із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати 1/4 частину квартири АДРЕСА_11, загальною площею 151,4 кв. м, із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати нежитлові приміщення 1-го поверху в літ. "А-5", загальною площею 782 кв. м, опис: № 12, 3, 4, 4а, 5, 6, 7, 8, 10, 10а, 11, 36-42, 42-а, 47, 47а, 47б, 47в, 47г, 47д, 48, 48а, 48б, 49, 50, 53, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_12, із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати нежитлові приміщення підвалу в літ. "А-5", загальною площею 242,4 кв. м, опис: №28, 28а, 28б, 28в, 29, 30, 30а, 31, 32, 32а, 32б, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_12, із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- витребувати нежитлові приміщення підвалу в літ. "А-5", загальною площею 304,8 кв. м, опис: 1, 1а, 1б, 2, 2а, 2б, 2в, 3, 3а, 3б, 4, 4а, 4б, 4в, 4г, 6, 6а, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_12, із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- визнати за позивачем право власності на квартиру АДРЕСА_11, загальною площею 151,4 кв. м;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину автостоянки № 59 у цокольному поверсі житлового будинку літ. А-18, загальною площею 19,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_8 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частку нежитлового 6/100 приміщення, загальною площею 489,6 кв. м, на 3-му поверсі будівлі літ. А-7, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення, загальною площею 170,9 кв. м, на першому та другому поверхах будівлі літ. А-7, з прибудовою літ. А 1-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частку машиномісця № 2/52, загальною площею 14,8 кв. м, у будівлі підземної автомобільної стоянки літ. А-2 (шоста черга будівництва, блок 8.2), яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_10 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину приміщення-апартаментів № 4, загальною площею 100,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину паркінгу (машиномісце) № НОМЕР_1, загальною площею 13,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_4 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень 1-го поверху № 1-11, 25 в літ А-5, загальною площею 704,3 кв. м, за адресою: АДРЕСА_12 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень підвалу в літ. "А-5", загальною площею 242,4 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_12 ;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень підвалу в літ. "А-5", загальною площею 304,8 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_12 .

У січні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 із зустрічним позовом про визнання права особистої приватної власності на майно та визнання боргових зобов`язань.

Свої вимоги ОСОБА_2 мотивував тим, що 13 серпня 2012 року він взяв позику у ОСОБА_7 в сумі 5 000 000,00 грн. Ці кошти використані в інтересах сім`ї для розвитку бізнесу. Прибуток від комерційної діяльності був єдиним джерелом доходів родини.

Квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_5, не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки джерелом її набуття були кошти, отримані ним у дар від батька ОСОБА_8, а метою придбання - набуття в особисту приватну власність ОСОБА_9 для проживання його батьків.

ОСОБА_2 просив суд:

- визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_11 ;

- визнати боргові зобов`язання в розмірі 15 382 209,30 грн об`єктом спільної сумісної власності подружжя;

- визнати за ОСОБА_1 1/2 частину боргових зобов`язань за договором позики від 13 серпня 2012 року перед ОСОБА_7 у розмірі 7 691 104,65 грн; - визнати за ОСОБА_1 1/2 частину боргових зобов`язань за договором позики від 13 серпня 2012 року перед ОСОБА_7 у розмірі 7 691 104,65 грн; - стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що всі об`єкти нерухомості є саме спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_1 не давала згоди на відчуження спільного майна, тому вимоги первісного позову є обґрунтованими. Водночас, ОСОБА_1 пропустила позовну давність, оскільки останній достеменно та остаточно стало відомо про порушення її майнових прав ще 18 серпня 2016 року, а саме: у день постановлення ухвали Апеляційним судом Донецької області після перегляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Донецька від 06 червня 2014 року про затвердження мирової угоди, на підставі якої майно, яке набуто подружжям ОСОБА_10, перейшло у власність іншої особи.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_2 не надано належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 була обізнана про отримання її чоловіком коштів у борг, а також надавала згоду на те, щоб чоловік позичав кошти в інтересах родини, з огляду на що відсутні правові підстави для стягнення із ОСОБА_1 коштів, одержаних за договором позики.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє представник адвокат Гевко А. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні первісного позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення первісного позову.

У касаційній скарзі заявниця зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 761/11035/14-ц, від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18, від 06 травня 2020 року у справі № 607/14527/15-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц, від 09 червня 2021 року у справі № 752/12242/19, від 19 січня 2022 року у справі № 359/861/19, від 09 лютого 2022 року № 522/13732/20, від 18 січня 2023 року у справі № 359/441/20, Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16.

У травні 2023 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. У відзиві ОСОБА_2 зазначає, що правові висновки Верховного Суду, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами, які виникли між учасниками цієї справи.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні зустрічного позову не оскаржуються учасниками справи, тому в цій частині судом касаційної інстанції не переглядаються.

Обставини, встановлені судами

01 лютого 1999 року між ОСОБА_11 та відповідачем ОСОБА_2 укладено шлюб, у якому народилося троє дітей: ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_3 .

Заочним рішенням Печерського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2016 року у справі № 757/3692/16 шлюб між сторонами розірвано.

У період перебування у шлюбі ОСОБА_11 та ОСОБА_2 придбано таке нерухоме майно: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, нежитлові приміщення на 3-му поверсі в будівлі літ. А-7, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 в будівлі підземної автомобільної стоянки літ. А-2 (шоста черга будівництва, блок 8.2), що розташоване за адресою: АДРЕСА_10 ; приміщення - апартамент 4, що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 ; паркінг (машиномісце) № НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_4, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_5, нежитлове приміщення 1-го поверху та підвалу, що розташоване за адресою: АДРЕСА_6 .

Ухвалою Київського районного суду міста Донецька від 06 червня 2014 року у справі № 257/4214/14 затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, за умовами якої ОСОБА_7 в рахунок виконання договору займу від 13 серпня 2012 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, сума боргу 5 000 000,00 грн, що надавалася ОСОБА_2 для розвитку його бізнесу та інтересах родини, переходить право власності на нерухоме майно, що належить ОСОБА_2, а саме: квартиру АДРЕСА_7 ; паркінг (автостоянка) для автомобілів № 8, загальною площею 19,9 кв. м, на АДРЕСА_8 ; приміщення-апартаментів № 4, загальною площею 100,6 кв. м, на АДРЕСА_4 ; нежитлові приміщення на 3-му поверсі будівлі літ. "А-7", загальною площею 489,6 кв. м, та на першому поверсі будівлі літ. "А 1-2", загальною площею 170 кв. м, на АДРЕСА_9 ; квартиру АДРЕСА_11, загальною площею 151,40 кв. м; нежитлове приміщення першого поверху та підвалу літ. "А-5" на АДРЕСА_12 ; паркінг (автостоянка) для автомобілів № 2/52, загальною площею 14,8 кв. м, на АДРЕСА_10 ; паркінг (машиномісце) № НОМЕР_1, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_4 .

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 18 серпня 2016 року у справі № 257/4214/14 апеляційну скаргу ОСОБА_11 задоволено, відновлену ухвалу Київського районного суду м. Донецька від 06 червня 2014 року скасовано, справу передано на новий судовий розгляд.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року у справі № 185/10808/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно відмовлено.

На момент розгляду справи судами право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договорів купівлі-продажу від 18 лютого 2016 року № 174, 177.

Право власності на нежитлові приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_9, зареєстровано за ОСОБА_6 на підставі договорів дарування від 04 лютого 2017 року № 141, 142.

Право власності на машиномісце (паркінг) № 2/52 в будівлі підземної автомобільної стоянки літ. А-2 (шоста черга будівництва, блок 8.2), що розташоване за адресою: АДРЕСА_10, зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 03 жовтня 2014 року № 2690.

Право власності на приміщення - апартамент № 4, паркінг (машиномісце) № НОМЕР_1, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 27 жовтня 2014 року № 1168, № 1170.

Право власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_11, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 15 жовтня 2014 року № 1107, на 1/4 частини - за ОСОБА_3 .

Право власності на нежитлове приміщення 1-го поверху та підвалу, що розташоване за адресою: АДРЕСА_12, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 24 вересня 2019 року № 2341.

Правове обґрунтування

Щодо витребування майна із чужого незаконного володіння

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). ЦК України (435-15) передбачені засади захисту права власності.

Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, не власника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна.

Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК Україниправила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Щодо поділу майна подружжя

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Щодо застосування позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (стаття 72 СК України).

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 сформульовано висновок про те, що вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Встановивши, що спірне майно набуте сторонами у період шлюбу, а тому на нього поширюється режим спільного сумісного майна подружжя, ОСОБА_2 не спростовано презумпції спільної сумісної власності майна, ОСОБА_1 не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про обґрунтованість заявлених вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та поділ майна подружжя.

Водночас, суди встановили, що представником ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокатом Жуковим В. І., а також представником ОСОБА_4 - адвокатом Рудим В. В. заявлено клопотання про застосування позовної давності до вимог первісного позову.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач могла дізнатися про порушення свого права на спільне майно подружжя з моменту ухвалення рішення Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року, яким частково задоволено заяву та відновлено втрачене судове провадження з ініціативи суду у цивільній справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором займу, а достеменно дізналася про таке порушення 18 серпня 2016 року - в день постановлення ухвали Апеляційним судом Донецької області за результатами розгляду її апеляційної скарги на ухвалу Київського районного суду м. Донецька від 06 червня 2014 року про затвердження мирової угоди, на підставі якої спірне майно, яке набуто сторонами у період шлюбу, протиправно перейшло у власність іншої особи.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанції дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в частині витребовування майна із чужого незаконного володіння у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

Разом з тим, суди попередній інстанцій помилково навели аналогічні мотиви відмови у задоволенні вимоги позову про поділ майна подружжя, оскільки не врахували, що законодавець розмежував для подружжя випадки застосування позовної давності для вимог про поділ майна подружжя, а саме: після розірвання шлюбу (частина перша статті 72 СК України) позовна давність застосовується; позовна давність не застосовується для поділу майна подружжя, яке перебуває у шлюбі (частина друга статті 72 СК України).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що шлюб між сторонами розірвано заочним рішенням Печерського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2016 року у справі № 757/3692/16. Це судове рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили 09 вересня 2016 року (за положеннями ЦПК України (1618-15) 2004 року).

Враховуючи наведене, перебіг позовної давності для вимоги про поділ майна подружжя не міг розпочатись раніше, ніж шлюб між сторонами розірвано.

Проте за обставинами цієї справи поділити спірне майно подружжя у заявлений позивачкою спосіб було неможливо без витребовування майна в спільну сумісну власність подружжя, тобто вирішення вимоги про поділ майна подружжя в цій справі є неможливим, якщо не буде задоволена перша вимога.

Потрібно враховувати, що за змістом статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Отже, якщо один із подружжя здійснив відчуження майна чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Відповідно, вимога про поділ майна подружжя в цій справі є похідною та її вирішення залежить від вирішення вимоги про витребовування спірного майна з чужого незаконного у спільну сумісну власність, оскільки неможливо поділити в натурі майно, яке хоча і було об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, проте на момент його поділу належить іншим особам.

Тому правомірною підставою для відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_11 про поділ майна подружжя в обраний нею спосіб є безпідставність цієї вимоги, з огляду на те, що на момент поділу спірне майно не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а у витребуванні цього майна у третіх осіб відмовлено, а не пропуск позивачкою строку позовної давності.

Помилкове зазначення судами попередніх інстанцій про пропуск строку позовної давності в якості підстави для відмови у задоволенні вимоги позову про поділ майна подружжя не вплинуло на правильність вирішення спору по суті, а тому не може бути достатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в цій частині.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо неврахування висновків Верховного Суду

У касаційній скарзі заявниця зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 761/11035/14-ц, від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18, від 06 травня 2020 року у справі № 607/14527/15-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц, від 09 червня 2021 року у справі № 752/12242/19, від 19 січня 2022 року у справі № 359/861/19, від 09 лютого 2022 року № 522/13732/20, від 18 січня 2023 року у справі № 359/441/20, Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16.

Оскільки врахуванню підлягають висновки у справах у подібних правовідносинах, Верховний Суд аналізує наведену заявником як приклад на предмет подібності рішення Верховного Суду до обставин розглядуваної справи.

Критерії оцінки відносин на предмет подібності сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 233/2021/19. За такими критеріями суд касаційної інстанції визначає подібність правовідносин з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Посилаючись на постанови Верховного Суду у справах № 369/6892/15, № 575/476/16-ц, № 522/13732/20, № 367/6105/16, заявниця зазначає, що у цих постановах сформульовано висновок про те, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Суди попередніх інстанцій не порушили зазначеного висновку. Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не вирішили питання щодо обґрунтованості вимог позову про витребування майна з чужого незаконного володіння спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, якими встановлено наявність порушених прав позивачки, зокрема, у зв`язку з тим, що остання не давала згоди на відчуження спірного майна.

Посилаючись на постанови Верховного Суду у справах № 359/861/19, № 752/12242/19, № 509/3589/16-ц, № 607/14527/15-ц, № 761/11035/14-ц та Верховного Суду України у справі № 6-3063цс16 заявниця зазначає, що у цих постановах сформульовано висновок про те, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

У контексті зазначеного правового висновку заявниця зазначає, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не заявляли про застосування позовної давності до вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Верховний Суд відхиляє такі доводи касаційної скарги як необґрунтовані з мотивів, які наведені вище.

Посилаючись на постанови Верховного Суду у справах№ 359/441/20, № 584/1319/16-ц, № 320/3072/18, № 203/304/17, заявниця зазначає, що у цих постановах сформульовано висновок про те, що позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

У контексті зазначеного правового висновку заявниця зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відлік позовної давності у цій справі почався з моменту, коди позивачці стало відомо про наявність судового спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Такі доводи заявниці фактично зводяться до незгоди з встановленими фактичними обставинами в справі, переоцінки доказів, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції. Таким чином, доводи заявниці, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявницею у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягають залишенню без задоволення, а судовірішення судів попередніх інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо клопотання про залишення касаційної скарги без руху

24 квітня 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшло клопотання про залишення касаційної скарги без руху, яке обґрунтовано тим, що заявниця не в повному обсязі сплатила судовий збір.

Доводи клопотання є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" встановлено, що з 01 січня 2019 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 1 921,00 грн.

Згідно з підпунктом 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання фізичною особою або фізичною особою-підприємцем позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до підпункту сьомого пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір за подання касаційної скарги на рішення суду, заяви про приєднання до касаційної скарги на рішення суду справляється у розмірі, що становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

Враховуючи те, що 1 відсоток від ціни позову є більшим, ніж 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судовий збір за подання касаційної скарги на оскаржуване судове рішення складає 19 210,00 грн (1 921,00 грн ? 5 ? 200 %).

За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 19 210,00 грн, що підтверджується квитанцією від 23 березня 2023 року № 88.

Щодо клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу

У травні 2023 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - адвоката Гевко А. В. надійшло клопотання про стягнення із відповідачів за первісним позовом на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачкою у суді касаційної інстанції, в розмірі 30 000,00 грн.

Враховуючи те, що касаційна скарга, подана представником ОСОБА_1 -адвокатом Гевко А. В., підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому відсутні правові підстави для відшкодування заявниці витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.