Спадщину після смерті ОСОБА_6 прийняв її син, який є його та ОСОБА_3 батьком, - ОСОБА_7, оскільки був зареєстрований та проживав на час смерті з матір`ю, проте спадкові права за життя належним чином не оформив.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер. Відповідно до витягу від 18 грудня 2009 року № 22475845 про реєстрацію у Спадковому реєстрі, Другою вінницькою державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу

№ 446/09 після смерті останнього.

У 2013 році він надав доручення своєму брату - ОСОБА_3 для оформлення частки спадкового майна після смерті батька - ОСОБА_7, а також для відчуження належної йому частки у спадщині та передачі йому коштів за відчуження (продаж) цієї частки житлового будинку.

09 листопада 2012 року Другою вінницькою державною нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 2-3057 ОСОБА_3 на частку житлового будинку, господарських будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_2, а 18 квітня 2013 року Другою вінницькою державною нотаріальною конторою йому було видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 2-535 на частку вказаного житлового будинку, господарських будівель. Між ним та ОСОБА_3, як спадкоємцями батька, договір про виділ частки у натурі у житловому будинку чи договір про встановлення порядку користування житловим будинком не укладався, у судовому порядку такі спори не розглядалися.

20 січня 2020 року він довідався про те, що на веб-сайті "DOM.RIA" було розміщено оголошення про продаж частки його будинку, хоча такого оголошення він не розміщував. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 січня 2020 року

№ 197065289 та інформаційної довідки (деталізованої) від 23 січня 2020 року № 197372149 йому стало відомо, що частка спірного житлового будинку належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2013 року № 2224, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенко Ю. Д. На підставі цього договору було припинено його право власності на частку спірного нерухомого майна. Іншим власником частки житлового будинку залишився ОСОБА_3 . Про існування укладеного договору купівлі-продажу на користь дружини брата він не знав, ОСОБА_3 його не повідомляв та грошових коштів за продану частку йому не передавав.

Позивач вважаючи договір купівлі-продажу від 05 вересня 2013 року № 2224 недійсним, таким, що суперечить закону, він вказував про те, що укладенню договору купівлі-продажу передувало укладення 26 червня 2013 року відповідачами шлюбного договору, за яким вони, зокрема, домовилися про непоширення положень статті 60 СК України на частку спірного житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами.

Про існування цього договору йому стало відомо лише у березні 2020 року. Вважав зазначений шлюбний договір інструментом для заволодіння належною йому часткою майна, право на розпорядження яким на момент укладення шлюбного договору уже було в однієї із сторін шлюбного договору, а саме у ОСОБА_3 на підставі наданої йому позивачем довіреності

від 11 квітня 2013 року.

Отже, вказаний шлюбний договір є фіктивним та направленим не на врегулювання майнових відносин подружжя, а на заволодіння майном довірителя шляхом створення умов для укладення 05 вересня 2013 року правочину (купівлі-продажу) від його імені, як довірителя, в інтересах представника - ОСОБА_3 та його дружини ОСОБА_4, оскільки умовами цього шлюбного договору передбачено право користуватися майном іншої сторони.

Підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним є укладення його довірителем - ОСОБА_3 правочину в своїх інтересах та в інтересах своєї сім`ї. При цьому, він не отримував грошових коштів за цим правочином, що свідчить про його фіктивність. Також вказує, що шлюбний договір суперечить положенням закону, оскільки ним регулюється порядок укладення договору купівлі-продажу у порушення вимог частини третьої статті 65 СК України.

Тобто, відповідно до положень частини першої статті 215 ЦК України вищевикладене вказує на недійсність договору купівлі-продажу від 05 вересня 2013 року № 2224 унаслідок недодержання у момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу частки житлового будинку від 05 вересня 2013 року

№ 2224, розташованого у АДРЕСА_2, укладений між

ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенко Ю. Д.

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подано клопотання про поновлення строку позовної давності, яке мотивовано тим, що про укладення оспорюваного договору купівлі-продажу він не знав, відповідач не повідомляв його про цей правочин, коштів йому не передавав. З часу надання доручення ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 усі документи на будинок знаходилися у відповідача, вони постійно проживали в будинку, у його різних частинах, постійно бачилися, він зберігав у будинку свої речі та мав вільний доступ до нього.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 січня 2023 року у складі судді Іщук Т. П. поновлено ОСОБА_1 строк позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав. Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, укладений 05 вересня 2013 року між ОСОБА_1, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д., зареєстрований в реєстрі за № 2224. Стягнуто з

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 630,60 грн судового збору з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посилання позивача на фіктивність укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шлюбного договору від 26 червня 2013 року є безпідставними, оскільки їм надана правова оцінка

у постанові Вінницького апеляційного суду від 13 жовтня 2021 року у справі

№ 127/13631/20, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 задоволено, рішення Вінницького міського суду Вінницької області

від 08 липня 2021 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання шлюбного договору недійсним відмовлено.

Шлюбним договором подружжя визначили правовий режим частки спірного будинку, як особисту власність ОСОБА_4 . Факт того, що ОСОБА_3 не набув право власності на це майно, не свідчить про відсутність його інтересу.

ОСОБА_3, як представник за довіреністю ОСОБА_1, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу зі своєю дружиною, діяв у своїх особистих інтересах, оскільки отримав право користування цим майном.

Суд не заперечував доводів ОСОБА_3 про те, що право користування цим майном він мав, як співвласник будинку, проте у результаті укладення спірного договору купівлі-продажу він набув право користування цим майном, як член сім`ї нового співвласника, яким є його дружина, що свідчить про наявний його інтерес.

Суд першої інстанції звернув увагу на те, що попри виражену у довіреності

від 11 квітня 2013 року позивачем волю на розпорядження успадкованою часткою у житловому будинку та приватизованою земельною ділянкою, ОСОБА_1, що підтверджується показаннями свідків, проживав до початку судових спорів у вказаному будинку, обслуговував, підтримував та облаштовував його і це було його єдине житло. Відсутні докази на підтвердження наявності у нього у власності чи користуванні іншого житла.

Таким чином, ОСОБА_3, як довірена особа, діючи зловмисно, усвідомлюючи, що він вчиняє правочин всупереч волі ОСОБА_1, як довірителя, у своїх власних інтересах, оскільки, відчужуючи належну останньому частку спірного будинку на користь своєї дружини, позбавив позивача єдиного житла та права на приватизацію земельної ділянки, на якій розташований будинок.

Безпідставними є посилання позивача на фіктивність оспорюваного договору купівлі-продажу, оскільки на підставі цього правочину у ОСОБА_4 виникло право на частку у житловому будинку. Посилання позивача на неотримання коштів за договором купівлі-продажу не свідчить про його фіктивність.

Позивачем строк позовної давності, про застосування якого заявлено представником відповідачів, не пропущено, так як він довідався про порушення своїх прав лише у січні 2020 року, з позовом до суду звернувся

у січні 2020 року.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 15 березня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_5 задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області

від 18 січня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4 судовий збір за подачу ними апеляційної скарги у розмірі по 631,00 грн, кожному.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що зі змісту довіреності від 11 квітня 2013 року вбачається, що ОСОБА_1, попередньо ознайомлений нотаріусом з загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, повністю усвідомлюючи значення своїх дій та відповідно до свого вільного волевиявлення, яке відповідало його внутрішній волі, як учасника правочину, уповноважив свого брата - ОСОБА_3 продати успадковане ним нерухоме майно та приватизовану земельну ділянку

(її частку) будь-якій особі на власний вибір, укласти та підписати від його імені відповідні договори купівлі-продажу, визначаючи ціну, строки та інші умови на свій розсуд, одержати належні йому за результатами укладених правочинів грошові кошти.

Видаючи довіреність, ОСОБА_1, як повнолітня та дієздатна особа, повинен був розуміти правові наслідки своїх дій та те, що він наділив ОСОБА_3,

у тому числі, правом продажу належного йому майна на умовах, визначених повіреним. Таким чином, позивач надав повноваження ОСОБА_3 визначати, як ціну, так і покупця спірної частки житлового будинку.

З огляду на вказані обставини, посилання позивача на те, що покупцем стала ОСОБА_4, яка є дружиною ОСОБА_3, не дають підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Крім того, висновок суду першої інстанції про те, що відповідач діяв у власних інтересах, при цьому не зазначаючи, у чому саме виразився такий інтерес, не заслуговують на увагу, оскільки укладення договору купівлі-продажу житла з дружиною - ОСОБА_4 сам по собі не підтверджує, що ОСОБА_3 діяв всупереч волі довірителя.

Висновок суду першої інстанції щодо позбавлення позивача права на приватизацію земельної ділянки також не може бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки зазначені обставини не були підставою звернення до суду та предметом розгляду справи судом першої інстанції. Суд, відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, у межах заявлених нею вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 травня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 127/1786/20 з Вінницького міського суду Вінницької області. Підставою відкриття касаційного провадження були пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У травні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3, укладаючи на підставі виданої позивачем довіреності зі своєю дружиною оспорюваний договір купівлі-продажу, діяв у своїх особистих інтересах, оскільки набув права користування спірним нерухомим майном, як член сім`ї нового співвласника, що свідчить про його інтерес в укладенні вказаного правочину.

Таким чином, договір купівлі-продажу частки житлового будинку

від 05 вересня 2013 року № 2224 є недійсним, оскільки укладений з порушенням закону, а саме довіритель позивача уклав його саме у власних інтересах, за зловмисною домовленістю з покупцем, своєю дружиною - ОСОБА_4 .

Крім того, надана позивачем довіреність не передбачала лише укладення одного правочину, оскільки довіритель мав бажання здійснити продаж частки будинку разом з земельною ділянкою, саме це свідчить про розходження волі довірителя і повіреного.

Доводи особи, яка подала відзив

У червні 2023 року представник ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_5 подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на її законність не впливають.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_6, яка є матір`ю ОСОБА_7 та бабою ОСОБА_1, ОСОБА_3, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріусом Другої вінницької міської державної нотаріальної контори 28 травня 1964 року за реєстром №1708, на праві приватної власності належав житловий будинок

з прибудовами, господарським будівлями та спорудами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 16 серпня 2006 року серії НОМЕР_1 .

За життя ОСОБА_6 був складений заповіт від 02 жовтня 1979 року, за умовами якого усе своє майно вона заповіла сину - ОСОБА_7 .

Відповідно до матеріалів спадкової справи № 384/2006 спадщину після смерті ОСОБА_6 прийняв ОСОБА_7, звернувшись 03 жовтня 2006 року до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, проте не оформив своїх спадкових прав.

ОСОБА_7 є батьком ОСОБА_1, ОСОБА_3, що підтверджується копіями свідоцтв про народження від 15 серпня 1985 року серії НОМЕР_2 та

від 19 липня 2012 року серії НОМЕР_3 .

Згідно з копією свідоцтва про смерть від 11 грудня 2009 року

серії НОМЕР_4 ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до матеріалів спадкової справи щодо майна померлого ОСОБА_7 № 446/2009 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подали заяви про прийняття спадщини за законом, яка залишилася після смерті батька та яку померлий прийняв після смерті своєї матері ОСОБА_6

09 листопада 2012 року державним нотаріусом Другої вінницької державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за законом ОСОБА_3 на частку житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами

АДРЕСА_2, що належав матері померлого ОСОБА_7 - ОСОБА_6 .

Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 21 січня 2020 року № 197065289 та 23 січня 2020 року № 197372149 право власності на частку зазначеного житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами зареєстровано за ОСОБА_3 16 серпня 2013 року, номер запису про право власності 2139584, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

від 16 серпня 2013 року, індексний номер: 5046559, реєстраційна служба Вінницького міського управління юстиції .

11 квітня 2013 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу посвідчено довіреність за реєстровим № 794, згідно з якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 на оформлення його спадкових прав на майно, що залишилося після смерті батька ОСОБА_7, а саме на частку житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_2, приватизацією на його ім`я земельної ділянки (в цілому або у часткову власність), призначеної для обслуговування вказаного житлового будинку, та оформлення у встановленому законом порядку його права власності на цю ділянку, продажу успадкованого ним майна та приватизованої земельної ділянки (її частки).

18 квітня 2013 року державним нотаріусом Другої вінницької державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за законом ОСОБА_1 на частку цілого житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_2, що належав матері померлого ОСОБА_7 -

ОСОБА_6 . Запис про право власності № 709505 внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 18 квітня 2013 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 18 квітня 2013 року, індексний номер 1765122.

29 вересня 2006 року ОСОБА_3 уклав шлюб із ОСОБА_4, актовий запис

№ 892, який розірваний рішенням Староміського районного суду м. Вінниці

від 27 квітня 2011 року, що набрало законної сили 11 травня 2011 року.

20 грудня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повторно зареєстрували шлюб, актовий запис № 3751.

26 червня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. за реєстровим №1431. Пунктом 1.2 цього шлюбного договору сторони визначають правовий режим майна, що буде набуте у період зареєстрованого шлюбу між ними, та домовилися про непоширення положень статті 60 СК України на наступне майно: частку житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, яка буде придбана ОСОБА_4 та стане її особистою приватною власністю. Грошові кошти, які витрачатимуться на придбання зазначеної частки будинку, вважаються особистою приватною власністю ОСОБА_4, і згода ОСОБА_3 на придбання частки житлового будинку не потрібна. Зазначене майно не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя, у тому числі, якщо зазначена частка житлового будинку після її придбання за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості,

і при розпорядженні (продаж, міна, дарування, здача в найм (оренду) тощо) вказаним нерухомим майном згода ОСОБА_3 не вимагається. Відповідно до пункту 2.3 кожна із сторін має право користуватися майном іншої сторони відповідно до призначення майна (а.с. 164, т.1).

05 вересня 2013 року ОСОБА_3, діючи за довіреністю від імені ОСОБА_1, уклав із ОСОБА_4 договір купівлі-продажу частки житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, розташованих

по АДРЕСА_2, який посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. за реєстровим номером 2224. Інформація про реєстрацію права власності ОСОБА_4 внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 05 вересня 2013 року, номер запису про право власності: 2377147, рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05 вересня 2013 року, індексний номер 5603597 приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Посвятенка Ю. Д. (а.с. 140, т. 2).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частинах першій та другій статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229- 233 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

У пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз`яснено, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Главою 17 ЦК України (435-15) унормовано правовідносини представництва при вчиненні правочинів.

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Як визначено у частині третій статті 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до частин першої та другої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

З огляду на положення статей 237- 239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного представником з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка виступає від імені довірителя, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов`язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент повіреного за договором, діяв недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва чи про припинення дії довіреності, виданої представнику власника майна, який укладає договір від його імені.

Таким чином, для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником власника майна з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що представник такої особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе позивач. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.

До подібних за змістом правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 27 червня 2018 рокуу справі № 668/13907/13-ц, провадження № 14-153 цс 18; від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, провадження № 12-45 гс 19.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_3 діяв всупереч інтересам довірителя, ОСОБА_1,

а також наявність зловмисної домовленості представника позивача

з ОСОБА_4 і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Також, відсутні докази недобросовісності та нерозумності у поведінці

ОСОБА_4 при укладенні спірних правочинів.

Нотаріально посвідчена довіреність від 11 квітня 2013 року позивачем видана на ім`я ОСОБА_3 добровільно, на день укладення останнім договору купівлі-продажу частки житлового будинку не скасована, ОСОБА_1 не оспорювалася, у встановленому законом порядку судом недійсною не визнавалась.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що нотаріально посвідченою довіреністю від 11 квітня 2013 року позивач уповноважив

ОСОБА_3 бути його представником і надав йому права щодо продажу успадкованого ним майна та приватизованої земельної ділянки будь-якій особі на власний вибір, укладати договір купівлі-продажу, отримати належні йому грошові кошти (а.с. 87, т. 1). У зазначеній довіреності відсутні обмеження щодо повноважень чи обов`язок представника погоджувати

будь-які дії з позивачем.

Крім того, відсутні докази на підтвердження того, що у представника

позивача - ОСОБА_3 та у ОСОБА_4 був відсутній реальний намір укласти

і виконати спірний правочин.

Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що є його процесуальним обов`язком (статті 12, 81 ЦПК України), існування при укладенні спірного правочену зловмисної домовленості між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, і недобросовісності дій останньої та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1, як довірителя.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3, укладаючи на підставі виданої позивачем довіреності зі своєю дружиною оспорюваний договір купівлі-продажу, діяв у своїх особистих інтересах, є безпідставними, оскільки належними доказами не підтверджені, а укладення оспорюваного договору купівлі-продажу житла з дружиною - ОСОБА_4 сам по собі не свідчить про те, що ОСОБА_3 діяв у власних інтересах та всупереч волі позивача,

як довірителя.

Посилання касаційної скарги на те, що надана позивачем довіреність не передбачала лише укладення одного правочину, оскільки довіритель мав бажання здійснити продаж частки будинку разом з земельною ділянкою, саме це свідчить про розходження волі довірителя і повіреного, на увагу не заслуговують, так як свідчать про власне тлумаченняОСОБА_1 вказаного змісту довіреності, в якій чітко передбачено право повіреного на продаж успадкованого позивачем майна та приватизованої земельної ділянки

будь-якій особі на власний вибір, тобто ОСОБА_3 мав право на продаж

саме частки належного ОСОБА_1 житлового будинку.

У разі неотримання коштів від успадкованої частини житлового будинку, при доведеності цих обставин, позивач не позбавлений права на захист цього права у передбачений ЦК України (435-15) спосіб.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.