Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він разом з батьками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 приватизували 4-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_2, яка є його рідною сестрою, проживала в цій квартирі, але виїхала з неї добровільно у 1994 році, стала проживати окремо від батьків. Вже проживаючи окремо, відповідач з дозволу батьків була зареєстрована у квартирі з 24 травня 1996 року по 18 лютого 2003 року. Після приватизації квартири за його згодою та його батьків з 11 червня 2003 року ОСОБА_2 знову була зареєстрована в їх квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3, а ІНФОРМАЦІЯ_2 і його матір ОСОБА_4 .

Єдиною зареєстрованою в спірній квартирі особою є ОСОБА_2, яка в ній не проживає з 1994 року, а тому вона втратила право користування цим житлом. Він є єдиним власником квартири та змушений оплачувати комунальні послуги за особу, яка фактично не проживає і не користується житлом.

Після смерті його батьків виявилися їхні значні борги по оплаті комунальних послуг за квартиру. Для погашення боргів та з метою утримання квартири в належному технічному та жилому стані, він знайшов орендарів, поселив їх у квартиру, 23 липня 2022 року уклав з ними відповідний договір.

У вересні 2022 року відповідач дізналася про те, що він здав свою квартиру в оренду і повідомила поліцію про те, що у квартирі проживають сторонні особи. Відповідач почала вчиняти дії, які заважають йому вільно і на власний розсуд виконувати свої права власника житла.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування належним йому на праві власності житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 18 травня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції мотивоване тим, що спірна квартира належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Батьки позивача та відповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 померли, після їх смерті відкрилася спадщина на спадкове майно, в тому числі на вищевказану квартиру. Суду не надано відомостей про наявність спадкоємців за заповітом, а також матеріали справи не містять відомостей про відмову відповідача ОСОБА_2 від прийняття спадщини після смерті її батьків. Крім того, позивач не надав доказів на підтвердження того, що він є єдиним власником всієї спірної квартири, а не її частки. Таким чином, сукупність встановлених судом обставин свідчить про відсутність підстав для визнання відповідача ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення таухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 577/4979/15-ц (провадження № 61-746св17). При цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, коли з позовом звертається єдиний живий власник житла до іншої особи, яка є лише потенційним спадкоємцем, однак не є власником цього житла.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Лубенського міськрайонного суду Полтавської області.

У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що квартира АДРЕСА_1 належала йому та його батькам ОСОБА_3, ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, однак ОСОБА_3 та ОСОБА_4 померли, тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про недоведеність ним тих обставин, що він є єдиним власником всієї спірної квартири, а не її частки.

Оскільки ОСОБА_2 не є співвласником зазначеної квартири, то він просив визнати її такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі частини другої статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), однак суди не застосували цієї норми права, натомість послалися на норми матеріального права, які не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 04 квітня 2003 року, виданого органом приватизації Виконавчого комітету Лубенської міської ради, квартира (приміщення квартири спільного заселення, одноквартирний будинок), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

Даний факт також підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05 червня 2003 року, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 22 жовтня 2022 року.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2, після їх смерті відкрилася спадщина на спадкове майно, в тому числі на вищевказану квартиру.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 .

Відповідач ОСОБА_2 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1, але за цією адресою фактично не проживає більше 10 років з 1994 року що підтверджується будинковою книгою, актами від 28 березня 2013 року, 03 жовтня 2014 року, 11 грудня 2019 року, 20 жовтня 2022 року.

На підставі договору оренди житлового будинку від 23 липня 2022 року ОСОБА_1 передав орендареві ОСОБА_5 за плату на певний строк у користування житловий будинок загальною площею 73,6 кв. м, що стоїть окремо, з підсобними спорудами (гаражем), що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша, друга статті 400 ЦПК України).

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (стаття 72 ЖК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Верховного Суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зазначено, що аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України (1618-15) щодо оцінки доказів.

В постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року у справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у житловому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

В постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) вказано, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України (1618-15) щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки. Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

В постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження №14-64цс20).

Отже, при вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи чи визнавання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401- 406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України внормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, і для членів сім`ї власника безумовне припинення користування житлом можливе лише на підставі частини другої статті 405 ЦК України (член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом).

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 в поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, в тому числі тих, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї.

Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 442/5077/21 (провадження № 61-6234св22), від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19 (провадження № 61-6564св22).

У справі, що переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 з 11 червня 2003 року зареєстрована в зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1, яка належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Згідно зі статтями 1233- 1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановивши, що після смерті ОСОБА_3, ОСОБА_4 відкрилася спадщина, в тому числі на спірну квартиру, а сторони є спадкоємцями першої черги, однак в матеріалах справи відсутні докази прийняття спадщини чи відмови відповідача ОСОБА_2 від прийняття спадщини після смерті її батьків, і позивачем не надано належних та достатніх доказів не проживання відповідача понад 10 років у квартирі АДРЕСА_1, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування вказаним житловим приміщенням.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 577/4979/15-ц (провадження № 61-746св17), не заслуговують на увагу, оскільки, на відміну від справи, яка переглядається, у справі № 577/4979/15-ц предметом позову були вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення. Крім того, ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову у вказаній справі, Верховний Суд виходив з того, що позивач не набула право постійного користування спірним жилим приміщенням у будинку, так як вселилась до нього без дотримання встановленого статтями 64, 65, 156 ЖК України порядку. Натомість у справі, що переглядається, судами було встановлено і позивачем не заперечувалося, що ОСОБА_2 з 11 червня 2003 року зареєстрована в спірній квартирі як член сім`ї зі згоди співвласників цієї квартири. Тобто у справі, яка переглядається, та у справі № 577/4979/15-ц предмети позовів і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними.

Таким чином, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.

Крім того, посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували положень частини другої статті 405 ЦК України, не заслуговують на увагу, так як суди попередніх інстанцій виходили з недоведеності позивачем тих обставин, що ОСОБА_2 відмовилася від прийняття спадщини після смерті її батьків ОСОБА_3 та ОСОБА_4, яка відкрилася в тому числі на вищевказану квартиру.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, що переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів. При цьому їх висновки про відмову в задоволенні позову узгоджуються з правовими висновкамищодо застосування вищевказаних статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 в поєднанні зі статтею 64 ЖК України, викладеними в постановах Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 442/5077/21 (провадження № 61-6234св22), від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19 (провадження № 61-6564св22).

Отже, аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, є необґрунтованими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.