1. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Здолбунівської міської ради Рівненської області, ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, Рівненський обласний державний нотаріальний архів, про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та припинення права власності.

2. Свої вимоги позивач мотивував тим, що йому на праві власності належить 72 % житлового будинку з надвірними будівлями на

АДРЕСА_1 . Іншим співвласником житлового будинку до 04 грудня 2016 року була ОСОБА_4, а на цей час - її спадкоємець ОСОБА_2 .

3. 15 січня 1997 року ОСОБА_4 виданий державний акт на право приватної власності на землю серії РВ 00328 та передано у власність земельну ділянку площею 0,35 га.

4. Позивач вважає, що державний акт підлягає визнанню недійсним, державна реєстрація за відповідачем скасуванню, а право власності припиненню, оскільки він як суміжний землекористувач не погоджував межі переданої у власність ОСОБА_4 земельної ділянки.

5. Позивач вказував, що частина земельної ділянки відповідача проходить безпосередньо під його вікнами, що унеможливлює в повній мірі користування належним йому будинком, не дозволяє проводити поточний ремонт через відсутність доступу до цієї частини будинку та інших надвірних будівель (сараю, котельні). Крім того, конфігурація земельних ділянок, які передавалися у власність ОСОБА_4 згідно з оскаржуваним державним актом та земельних ділянок, які набув у власність в порядку спадкування ОСОБА_2 після відновлення меж, суттєво відрізняються.

6. Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати недійсними та скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії РВ00328 від 15 січня 1997 року, виданий Глинською сільською радою Рівненської області на ім`я ОСОБА_4, та свідоцтва про право на спадщину НОМЕР_3 від 30 листопада 2018 року та НОМЕР_4 від 27 листопада 2018 року, видані ОСОБА_2 приватним нотаріусом Банацькою Л. І.; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельні ділянки площею 0,1881 га з кадастровим номером 5622681600:00:007:0387 від 30 листопада 2018 року та на площею 0,1555 га з кадастровим номером 5622681600:00:007:0389 від 27 листопада 2018 року; припинити право власності ОСОБА_2 на вказані земельні ділянки та покласти на відповідача судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

7. Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області

від 03 березня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

8. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів, що спірний державний акт порушує його права і законні інтереси, зокрема право користування частиною земельної ділянки. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Окрім того, позивачем обрано неефективний спосіб захисту. Суд встановив, що спір між сторонами виник не у зв`язку з неправильним визначенням меж належних відповідачу ОСОБА_2 земельних ділянок та їх координат (довжин), які відображені в оскаржуваних позивачем правовстановлюючих документах, а через облаштування ОСОБА_2 огорожі, що унеможливлює в повній мірі користування належною позивачу частиною будинку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

9. Постановою Рівненського апеляційного судувід 01 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 03 березня

2023 року - без змін.

10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач не довів, що оспорюваний державний акт порушує його права/законні інтереси, зокрема, щодо права користування спірною частиною земельної ділянки. Самі по собі фотоматеріали визнані недостатніми доказами порушення прав позивача. Відсутність спору між сторонами щодо меж земельних ділянок підтверджується і фактом оформлення позивачем права власності на належну йому земельну ділянку. Звернуто увагу, що ненадання позивачем згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

11. 27 червня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 03 березня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2023 року, ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

12. Підставами касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанції заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16-ц, від 24 березня 2021 року у справі

№ 686/14164/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також вказує, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

13. У касаційній скарзі заявникпосилається на те, що суди дійшли передчасного висновку про те, що його права не порушені. Вважає, що на підтвердження заявлених позовних вимог ним надано достатньо доказів. Одна із меж земельної ділянки, яка передана у приватну власність ОСОБА_4, проходить безпосередньо під вікнами частини будинковолодіння, яке знаходиться у його власності, у зв`язку із чим він позбавлений можливості безперешкодного доступу до частини належного йому нерухомого майна (будинковолодіння), а також котельні та приміщення для зберігання твердопаливних матеріалів, оскільки доступ до них можливий лише через земельну ділянку, яка була передана у власність ОСОБА_4 і яку успадкував відповідач ОСОБА_2 . Заявник зазначає, що за життя ОСОБА_4 вони спільно 35 років користувалися спірною земельною ділянкою, яка ніколи не була огороджена, і жоден з них не мав перешкод.

14. Заявник стверджує, що 27 листопада 1996 року при складанні протоколу обстеження і погодження меж земельної ділянки він присутній не був. Підпис, який міститься у протоколі, йому не належить, що підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи

№ СЕ-19/118-21/2256-ПЧ від 30 березня 2021 року.

У визначений судом строк, відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

15. ОСОБА_3 на праві приватної власності належить 72/100 частини житлового будинку на АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житловий будинок з надвірними будівлями від 28 жовтня 2002 року. Інша частина вказаного житлового будинку, а саме 28/100 частки, належала спадкодавцю ОСОБА_4 .

16. 15 січня 1997 року Глинською сільською радою Здолбунівського району Рівненської області ОСОБА_4 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії РВ00328, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 297, відповідно до якого ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,35 га, розташованої за адресою: с. Глинськ Здолбунівського району Рівненської області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого підсобного господарства.

17. Відповідно до свідоцтв про право на спадщину ОСОБА_2 є власником 28/100 часток житлового будинку на

АДРЕСА_1 та земельних ділянок площею 0,1555 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, кадастровий номер 5622681600:00:007:0389, площею 0,1881 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з кадастровим номером 5622681600:00:007:0387.

18. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта земельна ділянка з кадастровим номером 5622681600:00:007:0383 площею 0,1829 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрована 13 лютого 2018 року на праві власності за ОСОБА_3 .

19. Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи

№ СЕ-19/118-21/2256-ПЧ від 30 березня 2021 року, наданого судовим експертом Рівненського НДКЦ МВС України Повшук А. Ю., підпис від імені ОСОБА_3 у графі "представники" у протоколі обстеження і погодження меж земельної ділянки, яка передана у власність ОСОБА_4 у 1996 році для ведення особистого підсобного господарства, виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою.

20. Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи

№ СЕ-19/118-21/8851-ПЧ від 09 листопада 2021 року, наданого судовим експертом Рівненського НДКЦ МВС України Повшук А. Ю.,підписи від імені ОСОБА_3 в графі "суміжні межі" в актах прийомки-передачі межових знаків на зберігання без дати земельної ділянки № НОМЕР_1 та земельної ділянки № НОМЕР_2, які знаходяться в технічній документації землеустрою 2017 року щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)

ОСОБА_4, а також підпис від імені ОСОБА_3 у графі "представники" в протоколі обстеження і погодження меж земельної ділянки, який знаходиться в технічній документації 1996 року, виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою.

21. Тривалий час між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та її спадкоємцем ОСОБА_2 спору щодо меж належних їм земельних ділянок не було, що підтвердили допитані в судовому засіданні свідки.

Позиція Верховного Суду

22. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

23. Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

24. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

25. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

26. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

27. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

28. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

29. Відповідно до частини першої, пунктів 2, 3 частини четвертої статті 6 Земельного Кодексу України 1990 року громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Безоплатно земельні ділянки передаються у власність громадян для: ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), в тому числі земельні ділянки, що були раніше надані у встановленому порядку громадянам для цієї мети, у межах граничного розміру, визначеного статтею 67 цього Кодексу.

30. Згідно з частинами першою, другою статті 17 ЗК України 1990 року передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

31. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї.

32. Статтею 22 ЗК України 1990 року передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

33. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються відповідними радами (частина перша статті 23 ЗК України 1990 року).

34. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач мотивував свої вимоги тим, що його права є порушеними, оскільки 15 січня 1997 року

ОСОБА_4 виданий державний акт на право приватної власності на землю серії РВ 00328 та передано у власність земельну ділянку площею

0,35 га, однак він як суміжний землекористувач не погоджував межі переданої у власність ОСОБА_4 земельної ділянки, а тому державний акт підлягає визнанню недійсним.

35. Водночас позивач не заперечував, що у нього не виникало непорозумінь із ОСОБА_4 щодо користування спірною земельною, яку після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 успадкував відповідач.

36. Відповідачем в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 набув право власності на земельні ділянки площею 0,1555 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, кадастровий номер 5622681600:00:007:0389, площею 0,1881 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з кадастровим номером 5622681600:00:007:0387.

37. У відповідності до положень статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

38. Відповідно до пунктів "г" та "е" частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

39. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо) (частина перша статті 103 ЗК України).

40. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

41. За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

42. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших проявів принципу змагальності у цивільному процесі.

43. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду

від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20.

44. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

45. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

46. Слід звернути увагу, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатисяв оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у

справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

47. При вирішенні спору суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, оцінивши надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не було доведено порушення відповідачем його прав, не надано доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 своїми діями обмежив право користування належною позивачу земельною ділянкою. Водночас встановлення огорожі по лінії розмежування суміжних земельних ділянок не свідчить про протиправність дій відповідача.

48. При вирішенні спору судами встановлено, що в технічній документації 1996 року за каталогом координат кутів повороту зовнішніх меж землекористування ділянка НОМЕР_1 по межі, що межує із земельною ділянкою позивача та позначена від "Г" до "Д", зазначена у метрах 13,88 м, 9, 74 м, 1, 88 м, а всього 25,5м, а в технічній документації 2017 року межа ділянки № НОМЕР_1 зазначена довжиною 24, 97 м, тобто є меншою, відповідно і загальна площа успадкованих відповідачем земельних ділянок є меншою (0, 3436 га замість 0,35 га).

49. Слід зазначити, що позивач та ОСОБА_4 тривалий час користувалися належними їм земельними ділянками, спорів щодо меж та користування земельними ділянками між ними не виникало. Спір фактично виник із спадкоємцем ОСОБА_4 - ОСОБА_2, який встановив огорожу на межі належної йому на праві власності земельної ділянки. Неправильність визначення меж земельних ділянок позивач фактично не оспорював.

50. Суди правильно звернули увагу, що у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі

№ 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18), зазначено, що підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Не підписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

51. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з встановленими судами обставинами та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів.

52. Позивач, який має намір отримати вільний доступ до всіх приміщень будинку та споруд через земельну ділянку, належну відповідачу, не позбавлений права реалізувати та захистити свої права шляхом встановлення сервітуту згідно з положеннями статей 98- 100 ЗК України.

53. Судами попередніх інстанцій надано належну оцінку поданим сторонами доказам, зроблено об`єктивні висновки, що подані докази не є достатніми для висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог. Отже висновок судів про відмову у задоволенні позову за недоведеністю порушення відповідачем права, за захистом якого позивач звернувся до суду, є мотивованим.

54. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті без додержання норм матеріального і процесуального права.

55. За встановлених у цій справі обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, висловленим у постановах, на які послався заявник у касаційній скарзі.

56. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

57. Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.