розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Хаджи Іриною Дмитрівною, на постанову Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Цюри Т. В., Комлевої О. С.,

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення.

Позов обґрунтований тим, що 15 червня 2001 року він уклав договір оренди нежитлового приміщення зі Cпоживчим кооперативом "Леваневський" (далі - СК "Леваневський"), відповідно до умов якого отримав у безстрокове користування нежитлове приміщення площею 120 кв. м, розташоване на земельній ділянці площею 0,06 га, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до акта прийому-передачі до зазначеного договору оренди

15 червня 2001 року він прийняв від СК "Леваневський" зазначене нежитлове приміщення та земельну ділянку.

Згідно з договором оренди він належним чином виконував усі його умови, у тому числі здійснював поточний ремонт приміщень. Надалі (коли вирішив набути право власності на спірне нерухоме майно) дізнався, що СК "Леваневський" не є власником та користувачем указаного нерухомого майна.

Ознайомившись зі схематичним планом земельної ділянки та описом меж з`ясував, що приміщення розміром 14,65 м х 9,2 м, розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_1 площею 0, 0606 га та позначене на плані як "трансформаторна, інший користувач", є тим приміщенням, яке він орендує із 2001 року.

Вважав, що фактичним власником приміщення, яке він орендує в СК "Леваневський" з 2001 року, була територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Посилаючись на зазначені обставини, на підставі статей 344, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), просив суд:

- визнати за ним право власності на нежитлове приміщення розміром

14,65 м х 9,2 м, загальною площею 134, 78 кв. м, розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_1 площею 0, 0606 га за адресою:

- зазначити в судовому рішенні, що це рішення є підставою для державної реєстрації його права власності на спірний об`єкт нерухомого майна в КП "ОМБТІ та РОН".

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення розміром 14, 65 м х 9,2 м, загальною площею 134,78 кв. м, яке розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_1 площею 0,0606 га за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначено, що рішення суду є підставою для державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на нежитлові приміщення в КП "ОМБТІ та РОН".

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач добросовісно на підставі договору оренди заволодів спірним нежитловим приміщенням та продовжує відкрито, безперервно володіти ним протягом понад десять років, а отже, на підставі частини першої статті 344 ЦК України набував право власності на це майно.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 грудня 2015 року апеляційну скаргу СК "Леваневський", до якої приєдналась Одеська міська рада, задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2013 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1 .

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції мав встановити власника спірного приміщення, чи є це приміщення прийнятим до експлуатації, чи зареєстроване у встановленому законом порядку право власності на нього, чи не є воно самочинним будівництвом, чи надавалась земельна ділянка на спорудження цього об`єкту, чи був отриманий дозвіл на будівництво, чи дотримано забудовником будівельних норм і правил.

Встановивши, що в оренду було передано нежитлове приміщення площею 120 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, оскільки позивач просить визнати за ним право власності на приміщення площею 134,78 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2, а докази законності здійснення позивачем його добудови та здачі в експлуатацію суду не надані, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зазначена добудова здійснена самочинно і права власності на таке нерухоме майно, особа, яка здійснила це будівництво, не набуває. Суд апеляційної інстанції також вказав на неврахування судом першої інстанції вимог частини третьої статті 344 ЦК України.

Постановою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану його представником - адвокатом Дворніковою А. Ю., задоволено частково.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 01 грудня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що у справі відсутні докази повідомлення ОСОБА_1 про судове засідання 01 грудня 2015 року.

Суд апеляційної інстанції вказані обставини та норми статей 304, 305 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судом апеляційної інстанції) не врахував та розглянув справу за відсутності ОСОБА_1, належним чином не повідомленого про дату, час та місце розгляду справи. Позивачу не забезпечено можливості взяти участь в розгляді справи судом апеляційної інстанції та навести свої заперечення проти апеляційної скарги.

Постановою Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року апеляційну скаргу СК "Леваневський", до якої приєдналась Одеська міська рада, задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2013 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що 15 червня 2001 року орендар ОСОБА_1 уклав договір оренди нежитлового приміщення з орендодавцем СК "Леваневський", відповідно до умов якого орендодавець надає, а орендар приймає у безстрокове користування нежитлове приміщення площею 120 кв.м, розташоване на земельній ділянці площею 0,06 га, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 6.2 цього договору він (договір) є безстроковим.

Оскільки стороною в цьому договорі є СК "Леваневський", рішенням суду першої інстанції вирішено питання про його права, які він набув у зв`язку з укладенням цього договору.

На виконання договору оренди сторони підписали акт прийому-передачі від 15 червня 2001 року, відповідно до якого ОСОБА_1 прийняв від СК "Леваневський" нежитлове приміщення площею 120 кв. м, розташоване на земельній ділянці площею 0,06 га, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Водночас позивач визначив, що фактично предметом договору оренди є трансформаторне приміщення розміром 14,65 м х 9,2 м, загальною площею 134,78 кв. м, що розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_1, площею 0,06 га, за адресою: АДРЕСА_2, власником якого є Одеська міська рада, та саме на це приміщення він набув право власності за набувальною давністю.

За таких обставин визнання судом першої інстанції передумов для набуття позивачемправа власності за набувальною давністю на трансформаторне приміщення, загальною площею 134,78 кв. м, що розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_1, площею 0,06 га, за адресою: АДРЕСА_2, є помилковим, а надані позивачем докази на підтвердження своїх вимог не є належними, достовірними та достатніми доказами, на підставі яких можливо встановити, що нежитлове приміщення, яке є предметом договору оренді від 15 червня 2001 року, має більшу площу та іншу адресу, та що його власником є Одеська міська рада.

Факт користування позивачем нежитловим приміщенням на підставі договору оренди від 15 червня 2001 року унеможливлює застосування статті 344 ЦК України як підставу виникнення права власності у позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2022 року ОСОБА_1 через адвоката Хаджи І. Д. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2013 року залишити в силі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована таким.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Давнісний володілець повинен довести факти добросовісності, відкритості, безперервності і тривалості свого володіння. ОСОБА_1 відкрито володіє спірним майном на підставі договору оренди. Власник спірного майна, Одеська міська рада, не зверталася до позивача з вимогою повернути приміщення. ОСОБА_1 є добросовісним володільцем спірного майна.

У такому випадку існує сукупність підстав для визнання за позивачем права власності на спірний об`єкт нерухомого майна за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України.

Невідповідність площі орендованого приміщення за договором оренди фактичному її розміру пояснюється тим, що під час його використання ОСОБА_1 здійснив певні ремонтні роботи, поточний ремонт, в результаті чого відбулася зміна площі нерухомості на АДРЕСА_2 .

На підтвердження позову ОСОБА_1 надав суду висновок Управління архітектури та містобудівництва Виконавчого комітету Одеської міської ради за 2001 рік № 248/1447, лист Управління капітального будівництва Одеської міської ради від 28 травня 2001 року, розпорядження Одеського міського Голови від 07 квітня 2003 року № 404-01 р "Про надання згоди на розробку проекту відведення земельної ділянки" (відведення земельної ділянки в оренду СК "Леваневський", загальною площею 0,2224 га, для організації та експлуатації тимчасової автостоянки на 50 місць за адресою: АДРЕСА_2 ), довідку ОСББ "Дружнє" від 22 лютого 2012 року № 12; лист ВАТ "Енергопостачальна компанія Одесаобленерго" від 21 березня 2012 року № 1424, які суд апеляційної інстанції необґрунтовано визнав неналежними, недопустимими та недостатніми доказами у справі та відхилив їх.

Станом на 2001 рік право передати майно у найм (оренду) належало виключно власнику такого майна. Таким чином, договір оренди нежитлового приміщення від 15 червня 2001 року, укладений між ОСОБА_1 та СК "Леваневський" щодо спірного майна, яке належить Одеській міській раді, є недійсним з моменту його підписання, отже, не породжує прав та обов`язків для його сторін. Проте позивач довідався про факт недійсності договору оренди тільки у 2012 році, що вказує про законне користування спірним приміщенням протягом більш ніж 10 років до пред`явлення позову.

СК "Леваневський" не має права користування земельною ділянкою, на якій розташоване спірне нежитлове приміщення, не є балансоутримувачем місць для паркування за адресою: АДРЕСА_2 не могло звернутися з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2013 року, оскільки указане рішення не впливає на його права, обов`язки та законні інтереси.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає таке: суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2018 року у справі № 205/1178/16-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 654/747/16-ц, від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18, від 03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 908/3359/19, у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року, провадження № 6-308цс16, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18.

Аргументи інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу СК "Леваневський" та Одеська міська рада до суду не подали.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У липні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з договором оренди нежитлового приміщення від 15 червня 2001 року, укладеним між СК "Леваневський" та ОСОБА_1, останній отримав у безстрокове користування нежитлове приміщення загальною площею 120 кв. м, розташоване на земельній ділянці розміром 0,006 га (6 соток), яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 14).

Відповідно до акта прийому-передачі від 15 червня 2001 року до договору оренди нежитлового приміщення від 15 червня 2001 року орендодавець передав, а орендар прийняв приміщення за адресою: АДРЕСА_1, орендодавець передав, а орендар прийняв ключі від орендованого приміщення (а. с. 13).

Висновком управління архітектури та містобудівництва Виконавчого комітету Одеської міської ради за 2001 рік № 248/1447 встановлено можливість надання в користування земельної ділянки під розміщення об`єкту - тимчасової відкритої автостоянки на 50 машиномісць на АДРЕСА_2 .

Згідно з висновком орендоване позивачем приміщення є недобудованою районною підстанцією (РП), і на момент укладення договору оренди належало Управлінню капітального будівництва Одеської міської ради. Управління капітального будівництва в листі від 28 травня 2001 року не заперечувало проти включення будівлі РП в межі земельної ділянки, що її відводять СК "Леваневський", до поновлення будівництва РП.

У висновку також є умова до СК "Леваневський": за першою вимогою міськвиконкому, за рахунок коштів СК "Леваневський", звільнити дільницю № 2 (площа 0,0606 га) для використання її за цільовим призначенням (для завершення будівництва та обслуговування РП) (а. с. 9-11).

Згідно з розпорядженням Одеського міського голови від 07 квітня 2003 року № 404-01 р "Про надання згоди на розробку проекту відведення земельної ділянки" надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки в оренду СК "Леваневський", загальною площею 0,2224 га, для організації та експлуатації тимчасової автостоянки на 50 місць за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 12).

Відповідно до довідки ОСББ "Дружнє" від 22 лютого 2012 року № 12 нежитлове приміщення на АДРЕСА_2, розташоване на придомовій території ОСББ "Дружнє" та автостоянці кооперативу "Леваневський", не значиться на балансі (а. с. 8).

Згідно з листом ВАТ "Енергопостачальна компанія Одесаобленерго" від 21 березня 2012 року № 1424 нежитлове приміщення розміром 14,65 м х 9,20 м, яке розташоване на орендованій території СК "Леваневський", на балансі "Одесаобленерго" не значиться.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, необхідно виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. Водночас володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Для нерухомого майна тривалість володіння складає десять років.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження

№ 61-19156св18), від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18) та від 22 лютого 2021 року у справі № 607/21758/19 (провадження № 61-18513св20).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження підстав, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття нежитлового приміщення розміром 14,65 м х 9,2 м, загальною площею 134,78 кв. м, розташованого на земельній ділянці № НОМЕР_1 площею 0, 0606 га за адресою: АДРЕСА_2, у власність за набувальною давністю.

Судом апеляційної інстанції було правильно враховано, що позивач користувався нерухомим майном, а саме нежитловим приміщенням площею 120 кв. м, розташованим на земельній ділянці площею 0,06 га, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на відповідній правовій підставі - згідно з договором оренди нежитлового приміщення, укладеним 15 червня 2001 року з орендодавцем СК "Леваневський".

На виконання цього договору сторони підписали акт прийому-передачі від 15 червня 2001 року, відповідно до якого ОСОБА_1 прийняв від СК "Леваневський" нежитлове приміщення площею 120 кв. м, розташоване на земельній ділянці площею 0,06 га, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що нежитлове приміщення, яке є предметом договору оренди від 15 червня 2001 року, має більшу площу та іншу адресу.

Крім того, (згідно з висновком) орендоване позивачем приміщення є недобудованою районною підстанцією (РП), і на момент укладення договору оренди належало Управлінню капітального будівництва Одеської міської ради, яке в листі від 28 травня 2001 року не заперечувало проти включення будівлі РП в межі земельної ділянки, що її відводять СК "Леваневський", до поновлення будівництва РП.

Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю у випадку прийняття його в експлуатацію.

У матеріалах справи відсутні відповідні докази щодо спірного об`єкта нерухомого майна.

Враховуючи викладене, підстави для набуття позивачем права власності за набувальною давністю на трансформаторне приміщення, загальною площею 134,78 кв. м, що розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_1, площею 0,06 га, за адресою: АДРЕСА_2, є помилковим.

У будь-якому випадку факт користування позивачем нежитловим приміщенням на підставі договору оренди від 15 червня 2001 року унеможливлює застосування статті 344 ЦК України як підставу виникнення права власності у позивача.

Також колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що лише Одеська міська радане може бути визнана належним відповідачем у справі, яка переглядається, оскільки відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або особа, яка вважає себе власником майна. Під час розгляду справи Одеська міська радазаперечувала проти задоволення позову, а також приєдналась до апеляційної скарги СК "Леваневський" на рішення суду першої інстанції.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у задоволенні позову.

Судом апеляційної інстанції було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, яка не приймала участь у справі, зокрема СК "Леваневський", правомірність користування якого об`єктами нерухомого майна на АДРЕСА_2 не спростовано, та правильно встановлено, що оскарженим судовим рішенням вирішено питання про права та інтереси осіб, які не приймали участі у справі.

Доводи касаційної скарги щодо передумов для набуття права власності за набувальною давністю на трансформаторне приміщення, загальною площею 134,78 кв. м, що розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_1, площею 0,06 га, за адресою: АДРЕСА_2 є необґрунтованими, на правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо відмови у позові нене впливають та спростовуються зазначеними вище мотивами цієї постанови.

Посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано визнав надані позивачем докази неналежними, недопустимими та недостатніми доказами у справі та відхилив їх, Верховний Суд відхиляє. Такі доводи стосуються питання переоцінки доказів, що не є компетенцією суду касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України.

Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2018 року у справі № 205/1178/16-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 654/747/16-ц, від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18, від 03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 908/3359/19, у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року, провадження № 6-308цс16, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18 на правильність вирішення цього спору не впливають з урахуванням встановлених обставин у справі, що переглядається у касаційному порядку.

Висновки суду апеляційної інстанції не суперечать правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, на який є посилання у мотивувальній частині цієї постанови.

Правові висновки, викладені у інших постановах Верховного Суду, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки є нерелевантними з урахуванням предмета та підстав позову у справі, яка переглядається.

Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права під час розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення оскаржуваного судового рішення без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.