розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - Інспекція), третя особа - ОСОБА_3, про визнання протиправною та скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації,

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною та скасувати реєстрацію Декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29 травня 2013 року № ЛВ14313148 (далі - Декларація), зареєстровану Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області.

На обґрунтування позову вказав, що він є співвласником квартири № 3 ІНФОРМАЦІЯ_1 і вважає порушеним своє право на користування спільною сумісною власністю, що передбачене статтею 369 Цивільного кодексу України, у зв'язку з реконструкцією квартири № 2, що належить ОСОБА_3, яка полягала в обладнанні окремого входу в квартиру та частковому вирівнюванні стін горища будинку для обладнання кухні і комунальних вигод. Наголошує, що вказана реконструкція мала бути проведена на підставі проектної документації, що розробляється і відповідає вимогам державних будівельних норм і правил та затверджується виконкомом відповідної місцевої ради народних депутатів. Зазначив, що Декларація містить недостовірні дані щодо наявності розробленої та затвердженої проектної документації, оскільки згоди на реконструкцію квартири шляхом надбудови за рахунок горища від позивача ОСОБА_1 як співвласника квартири № 3 зазначеного будинку ОСОБА_3 не отримувала.

Суди розглядали справу неодноразово.

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 22 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 жовтня 2015 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив. У своєму рішенні суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що спірні правовідносини виникли у березні 1987 року, коли наймачі погодились на перетворення комунальної квартири в окремі квартири на сім'ю, уклали договір про розподіл витрат та погодили проектну документацію відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Крім того, суди вказали, що ОСОБА_3 і не могла б отримати дозвіл позивача, оскільки останній прописаний і проживає в будинку з серпня 1987 року і став співвласником квартири лише у 1993 році.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 січня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження. Таку ухвалу суд виніс із посиланням на ухвалу цього ж суду від 3 листопада 2015 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою позивача ОСОБА_1 на ті ж самі рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України поданій з підстав передбачених пунктами 1, 2, 4, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС (2747-15) ), ОСОБА_2 вказує на невідповідність висновку суду касаційної інстанції у цій справі, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування пункту 7 частини першої статті 3, пункту 1 частини першої статті 17 та пункту 1 частини першої статті 157 КАС (2747-15) у подібних правовідносинах і просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду України від 7 жовтня 2015 року та постанову Львівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2015 року і закрити провадження у справі як таке, що не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

На обґрунтування заяви додано постанову Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року (№ 21-2054а15).

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для часткового її задоволення з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 214 КАС (2747-15) , на яку послався Вищий адміністративний суд України відмовляючи у відкритті касаційного провадження ОСОБА_2, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі також у випадку, якщо є ухвала про відмову у задоволенні касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на це саме судове рішення.

При цьому виходив із того, що має місце ухвала цього суду від 3 листопада 2015 року про відмову у відкритті касаційного провадження позивачу ОСОБА_1.

На думку колегії суддів Судової палати суд неправильно застосував вказану норму процесуального права, оскільки виходячи із її змісту, суддя-доповідач може відмовити у відкритті касаційного провадження у випадку, коли є ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення.

Приймаючи до уваги, що відмови у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою саме цієї особи не було, то суд касаційної інстанції помилково відмовив у відкритті касаційного провадження з цієї підстави.

Зазначена обставина перешкоджає позивачу реалізувати своє право звернення до Верховного Суду України на підставі пункту 5 частини першої статті 237 КАС (2747-15) .

В контексті пункту 2 частини першої статті 237 КАС (2747-15) , має місце судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, оскільки Вищий адміністративний суд України, постановляючи ухвалу від 28 січня 2016 року, не в повній мірі дотримався вимог законодавства, тому зазначене судове рішення підлягає скасуванню з передачею справи цьому ж суду для вирішення питання про прийняття касаційної скарги у відповідності зі статтею 214 КАС (2747-15) .