розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва, у складі судді Коробенка С. В., від 31 серпня

2021 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О., Гуля В. В., від 09 лютого 2023 року,

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності та перерозподіл часток.

Позов обґрунтований тим, що відповідачами 03 листопада 1990 року було укладено шлюб, а він є їх сином.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 16 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30 березня

2016 року, у справі № 760/28290/13-ц вказаний шлюб розірвано.

ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 19 березня 1999 року придбала на своє ім`я квартиру АДРЕСА_1 .

Із постанови Апеляційного суду м. Києва від 08 лютого 2018 року у справі

№ 760/19770/15-ц про поділ майна подружжя позивач дізнався, що за його неповноліття спірна квартира була придбана за кошти, залучені від двох правочинів, а саме:

- договір № 13 від 28 листопада 1995 року про виплату на трьох членів сім`ї (сторін по справі) грошової компенсації у розмірі 22 000 доларів США;

- договір дарування грошових коштів від 24 вересня 1996 року, за яким дарувальник батько ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подарував доньці ОСОБА_2 та внуку ОСОБА_1 грошові кошти в сумі

39 960 грн, що еквівалентно 21 000 доларів США.

За його розрахунком, з огляду на частки коштів, які призначалися йому згідно із вказаними договорами, його частка у праві власності на квартиру має становити 5/12, оскільки спірна квартира частково придбана за його кошти, тоді як справу № 760/19770/15-ц про поділ майна подружжя розглянуто без його участі, а судове рішення про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя ухвалено без врахування його права на частку квартири.

Посилаючись на викладене та остаточно сформулювавши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати його співвласником квартири АДРЕСА_1, яка зареєстрована в рівних частках за відповідачами, та перерозподілити частки між сторонами, визнавши за ним та ОСОБА_2 по 5/12 часток, а за ОСОБА_3 - 1/6 частку у праві власності на зазначену квартиру.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду

від 09 лютого 2023 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суди попередніх інстанцій виходили із необґрунтованості позовних вимог. При цьому судами враховано, що постановою Апеляційного суду м. Києва від 08 лютого 2018 року у справі № 760/19770/15-ц про поділ майна подружжя співвласниками квартири

АДРЕСА_1 визначено ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а в межах розглядуваної справи відсутні підстави для переоцінки доказів, які вже були оцінені судами у справі про поділ майна подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове судове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У травні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Протоколом повторного розподілу справи між суддями Верховного Суду

від 10 серпня 2023 року у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_6, суддею-доповідачем у справі визначено суддю Шиповича В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме визнання права власності дитини на частку квартири, придбану батьками під час шлюбу за кошти, частка яких належить малолітній дитині за цивільними договорами (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказує, що відповідачі, користуючись тим, що позивач був малолітнім, як на момент одержання у 1995 році та у 1996 році грошових коштів, так і на момент придбання у 1999 році спірної квартири, приховали від нього факт використання грошових коштів, які належали йому на праві приватної власності, на придбання спірної квартири.

Зауважує, що у справі № 760/19770/15-ц спірну квартиру було визнано спільною сумісною власністю подружжя, при цьому суди виходили з того, що квартира була придбана під час шлюбу та розглядали спір між подружжям у межах заявлених позовних вимог, тоді як поза увагою судів залишилось та, відповідно, не досліджувалось право позивача на частину спірної квартири.

Вважає, що відповідачі, нехтуючи своїми батьківськими обов`язками по відношенню до позивача в частині управління майном неповнолітньої дитини, приховали факт отримання грошових коштів та на власний розсуд використали ці кошти.

Зазначає, що суди попередніх інстанцій формально вирішили спір та не надали оцінку тим обставинам, що ОСОБА_2 визнала позов, а ОСОБА_3 визнав факт придбання спірної квартири, в тому числі за кошти, отримані за договором № 13 від 28 листопада 1995 року.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив

Фактичні обставини справи

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Із 03 листопада 1990 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 16 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року, у справі № 760/28290/13-ц шлюб між сторонами розірвано.

Відповідно до договору від 28 листопада 1995 року № 13, укладеного у простій письмовій формі, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та їх син ОСОБА_1 отримали 22 000 доларів США за частину належної

їм жилої площі у двокімнатній квартирі за адресою:

Згідно з договором дарування грошових коштів від 24 вересня 1996 року ОСОБА_5 подарував своїй дочці ОСОБА_2 та внуку

ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 36 960 грн, що за курсом Національного банку України складало 21 000 доларів США.

За договором купівлі-продажу нерухомості від 19 березня 1999 року, який на підставі статті 15 Закону "Про товарну біржу" зареєстрований в Київській універсальній біржі, ОСОБА_2 придбала квартиру

АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат, загальною площею 57,7 кв. м, у тому числі житловою площею 34 кв. м.

Відповідно до розписки від 19 березня 1999 року ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_7 отримав кошти в сумі 96 000 грн, що за курсом на момент розрахунку еквівалентно 24 000 доларів США.

Заочним рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва

від 08 лютого 2018 року та постановою Верховного Суду від 08 серпня

2018 року, у справі № 760/19770/15-ц позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині вказаної квартири.

У справі № 760/19770/15-ц, надавши оцінку, зокрема вказаним правочинам (договору від 28 листопада 1995 року № 13 та договору дарування грошових коштів від 24 вересня 1996 року), суди дійшли до висновку, що спірна квартира придбана за спільні кошти подружжя ОСОБА_3 та

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини другої статті 61 КпШС України (тут і далі в редакції, чинній на момент придбання спірної квартири) використання членами сім`ї своїх прав не повинно завдавати шкоди інтересам суспільства і держави, правам інших громадян.

Захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень (стаття 60 КпШС України).

Статтею 77 КпШС України передбачено, що за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як і батьки не мають права на майно дітей.

За змістом статті 78 КпШС України якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування.

У разі виникнення спільної власності батьків і дітей правовідносини щодо цієї власності регулюються на загальних підставах Цивільним кодексом Української РСР (1540-06) (стаття 79 КпШС України).

ОСОБА_1, звертаючись з цим позовом, вважав, що спірна квартира частково придбана за належні йому кошти та без врахування його частки у справі № 760/19770/15-ц про поділ майна подружжя необґрунтовано визнана спільною сумісною власністю лише його батьків.

Основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України), що є однією із важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави

(частина перша статті 2 ЦПК України).

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини у справі "Устименко проти України" (Ustimenko v. Ukraine), заява № 32053/13, від 29 жовтня 2015 року вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення).

У розглядуваній справі суди попередніх інстанцій, з огляду на наявність судового рішення у справі № 760/19770/15-ц, яке переглядалось як в апеляційному, так і в касаційному порядку, набрало законної сили та яким встановлено, що спірна квартира придбана на спільні кошти

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і є спільною сумісною власністю подружжя, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

При цьому суди попередніх інстанції, врахувавши, що у справі

№ 760/19770/15-ц про поділ майна подружжя вже було надано оцінку договору від 28 листопада 1995 року № 13 та договору дарування грошових коштів від 24 вересня 1996 року, правильно вказали, що в межах даної справи суд не має підстав для переоцінки доказів, які вже були вивчені судом у іншій справі та, відповідно, перерозподілу часток у праві власності на спірну квартиру.

Колегія суддів погоджується з такими висновками, оскільки у розглядуваній справі перегляд рішень та висновків, зроблених в них за результатами розгляду іншої судової справи, суперечитиме принципу res judicata, тобто остаточності судового рішення та недопустимості повторного розгляду вже вирішеного судом питання (справи).

Більш того, колегія суддів враховує, що ОСОБА_1, будучи із

2009 року повнолітнім, цілком очевидно мав бути обізнаним про наявність між його батьком та матір`ю, з якою він проживав, спору про поділ вказаної квартири у справі № 760/19770/15-ц, провадження в якій відкрито

11 листопада 2015 року, а рішення суду першої інстанції двічі переглядалось в апеляційному та касаційному порядку і остаточно спір вирішено 08 серпня 2018 року.

На факт очевидної обізнаності ОСОБА_1 щодо наявності вказано спору також вказують вчинені між ним та його матір`ю дії щодо спірної квартири, на які звертає увагу ОСОБА_3 у своєму відзиві на позовну заяву, а саме:

укладення 26 грудня 2016 року договору дарування, тобто після ухвалення 10 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції, яким визнано спірну квартиру сумісною власністю подружжя,

та розірвання 24 лютого 2017 року вказаного договору дарування, тобто після відкриття провадження у справі № 760/198/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину, вселення та зобов`язання усунути перешкоди в користуванні квартирою, відшкодування шкоди (ухвала Солом`янського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року).

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина заборони суперечливої поведінки, базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. В основу доктрини покладено принцип добросовісності.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа (наприклад, свідоцтва про право власності) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Під час розгляду справи № 760/19770/15-ц ОСОБА_1 не заявляв самостійних вимог щодо предмету спору, заочне рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року у справі № 760/19770/15-ц не оскаржував.

Натомість подав розглядуваний позов у липні 2019 року, тобто після остаточно вирішення спору у справі № 760/19770/15-ц між його батьками про поділ майна (постанова Верховного Суду від 08 серпня 2018 року).

Такі дії заявника свідчать про намагання у непередбачений процесуальним законом спосіб домогтися перегляду остаточного судового рішення у справі № 760/19770/15-ц.

Доводи касаційної скарги щодо визнання позову одним з відповідачів ( ОСОБА_2 ) не впливають на правильність вирішення справи судами попередніх інстанцій, оскільки за змістом частини четвертої

статті 206 ЦПК України визнання відповідачем позову є підставою для ухвалення рішення про задоволення позовних вимог лише за наявності для того законних підстав, зокрема якщо таке визнання не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Інші доводи касаційної скарги фактично спрямовані на переоцінку доказів та ревізію судових рішень, які набрали законної сили, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі "Пономарьов проти України") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржені судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до