розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Бондаренко Т. З., Лівінського І. В., Царюк Л. М. у справі за позовом Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту прав споживачів до ОСОБА_1 про стягнення шкоди,

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2022 року перший заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту прав споживачів звернувся до суду із відповідною позовною заявою до ОСОБА_1, яку обґрунтував таким.

30 липня 2021 року Миколаївський окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 400/2504/21, яким частково задовольнив позов ОСОБА_2 до Головного управління Держпродспоживслужби в Миколаївській області. Суд визнав протиправним та скасував наказ Головного управління Держпродспоживслужби в Миколаївській області від 07 квітня 2021 року № 49-д про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_2, поновив ОСОБА_2 на посаді начальника відділу правового забезпечення Головного управління Держпродспоживслужби в Миколаївській області з 27 квітня 2021 року та стягнув з Головного управління Держпродспоживслужби в Миколаївській області на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27 квітня 2021 року по дату винесення судового рішення в сумі 56 648,32 грн. Було вирішене питання розподілу судових витрат.

Позивач вважає, що зазначене вище порушення, яке зумовило поновлення працівника на роботі та виплату йому коштів у розмірі 45 601,90 грн було допущено з вини начальника Головного управління Держспоживслужби в Миколаївській області ОСОБА_1, який видав незаконний наказ про звільнення з роботи ОСОБА_2 .

Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на користь Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів шкоду у сумі 45 601,90 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою від 21 липня 2022 року під головуванням судді Гуденко О. А. Центральний районний суд міста Миколаєва відмовив у відкритті провадження у справі.

Ухвала суду мотивована тим, що спір у цій справі виник з приводу виконання ОСОБА_1 своїх посадових обов`язків державної (публічної) служби, відтак такий спір підпадає під юрисдикцію адміністративного суду, оскільки містить ознаки публічно-правових відносин.

Постановою від 20 жовтня 2022 року Миколаївський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу позивача та скасував ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 липня 2022 року та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Обґрунтовуючи своє рішення суд апеляційної інстанції зазначив про те, що правовідносини між сторонами у цій справі не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав свобод та інтересів особи від порушень із боку суб`єкта владних повноважень й не стосуються оскарження дій останнього. Вимога про відшкодування матеріальних збитків заявлена позивачем окремо, тобто після вирішення публічно-правового спору. Крім цього позивач вимагає відшкодування збитків в порядку регресу, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад її доводів

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 у листопаді 2022 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року та залишити в силі ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 липня 2022 року.

ОСОБА_1 вказує на те, що суд апеляційної інстанції прийняв оскаржуване судове рішення без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц та від 15 вересня 2021 року у справі № 235/8104/20.

Також він вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі виник з приводу виконання ОСОБА_1 своїх посадових обов`язків державної (публічної) служби, тобто має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У січні 2023 року Миколаївська обласна прокуратура надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року відкрите касаційне провадження у цивільній справі, витребувані матеріали справи з Центрального районного суду міста Миколаєва.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справа призначена до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2023 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду,.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2023 року справу повернула на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.

Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)).

Крім того, в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку про те, що "суд, встановлений законом" охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законодавством.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом (частина перша статті 125 Конституції України).

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частинами другою, четвертою, п`ятою статті 46 КАС України передбачено, що позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, громадські об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності громадського об`єднання; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) громадського об`єднання; 3) про затримання іноземця або особи без громадянства чи примусове видворення за межі території України; 4) про встановлення обмежень щодо реалізації права на свободу мирних зібрань (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, коли право звернення до суду надано суб`єкту владних повноважень законом.

Тобто суб`єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об`єднань, юридичних осіб, які не є суб`єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю своєї ж діяльності та у випадках, визначених законом.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства справа з огляду лише на її суб`єктний склад.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин справи.

У справі, яка переглядається, позов пред`явлено з огляду на те, що на підставі рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 липня 2021 року у справі № 400/2504/21, яким поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника відділу правового забезпечення з 27 квітня 2021 року, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 56 723,84 грн, в стягненні моральної шкоди відмовлено, а постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року вказане рішення в мотивувальній частині змінено та зменшено суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу до 56 648,32 грн.

Право позивача на відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням ОСОБА_2 із займаної посади, закріплено у статтях 134 та 237 КЗпП України.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України службові особи, винні в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Згідно зі статтею 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.

Отже, трудове законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18) наведено правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду.

Таким чином, правовідносини між сторонами в цій справі не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

У справі, яка переглядається, не підлягає вирішенню питання правомірності дій відповідача ОСОБА_1 щодо звільнення ОСОБА_2 з публічної служби, оскільки незаконність такого звільнення вже встановлена вищезгаданим рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 липня 2021 року у справі № 400/2504/21, яке було змінене постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року.

Отже, предметом розгляду в цій справі є лише відшкодування шкоди в порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин.

З огляду на зазначене, за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір в цій справі є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

При цьому сам по собі той факт, що майнова шкода завдана позивачу - суб`єкту владних повноважень - під час проходження відповідачем публічної служби, не змінює правової природи спірних відносин і не перетворює цей спір на публічно-правовий.

Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 328/29/20 (провадження № 61-2521св21), від 22 вересня 2021 року у справі № 676/2149/20 (провадження № 11318св21), від 12 січня 2022 року у справі № 161/10391/21 (провадження № 61-15908св21) та від 07 червня 2023 року у справі № 760/1270/20 (провадження № 61-12891св22), в яких спірні правовідносини були подібними (органи державної влади/місцевого самоврядування пред`явили позови до винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівників було здійснено з порушенням закону, про відшкодування в порядку регресу заданої ними майнової шкоди, спричиненої виплатою за рішеннями судів таким працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу).

Враховуючи наведене вище Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу місцевого суду та направляючи справу для продовження розгляду, правильно зазначав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спір з приводу відшкодування органу державної влади шкоди, завданої відповідачем незаконним звільненням працівника, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.

Колегія суддів додатково зазначає, що у справі, яка переглядається, місцевий суд залишив поза увагою те, що правовідносини між сторонами не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб`єкта владних повноважень і що незаконність звільнення працівника з публічної служби вже встановлена іншим судовим рішенням, а тому питання щодо правомірності дій відповідача не підлягає оцінці при вирішенні цього спору.

Вищенаведеним також спростовуються аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі виник з приводу виконання ним своїх посадових обов`язків державної (публічної) служби, тобто має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Доводи касаційної скарги відносно того, що суд апеляційної інстанції прийняв оскаржуване судове рішення без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц та від 15 вересня 2021 року у справі № 235/8104/20 колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16 (провадження № 11-892апп18) містяться правові висновки про те, що у випадку вирішення спору щодо зобов`язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов`язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС України, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц (провадження № 14-481цс18) зроблено висновок за обставин справи, коли позов пред`явлено військовою частиною до фізичної особи - військовослужбовця про відшкодування майнової шкоди, завданої ним під час проходження військової служби. Спірні правовідносини виникли у зв`язку із завданням відповідачем шкоди державі під час проходження публічної служби.

У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 235/8104/20 вирішувались позовні вимоги Департаменту патрульної поліції до ОСОБА_1 про стягнення вартості предметів однострою особистого користування.

Проте, предметом спору в цій справі є відшкодування шкоди в порядку регресу, а неправомірність дій відповідача встановлена рішенням суду про незаконність звільнення ОСОБА_2 з публічної служби та додаткового правового аналізу не потребує.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки аргументи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.