розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Мошко Майя Михайлівна, на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 листопада 2021 року у складі судді Овсієнко Ю. К. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Скрипки А. А., Євстафіїва О. К., Шарапової О. Л.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення спільної часткової власності, виділ у натурі частки з майна, що є спільною частковою власністю, визнання права власності на частину земельної ділянки.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 15 вересня 2006 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 27 вересня 2006 року він є власником 1/2 часткиприватного житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та розташований на земельній ділянці загальною площею 0,10 га. Власником іншої частки будинку та земельної ділянки є ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не погоджується на добровільний виділ в натурі частки у майні, що є спільною частковою власністю, не має бажання проводити технічно-будівельну експертизу для встановлення можливості поділу будинку у натурі та не допускає його в будинок, чим порушує його право на вільне користування приватною власністю, позивач просив припинити право спільної часткової власності шляхом розподілу будинку в натурі, відповідно до належних сторонам часток, та визнати його право власності на частину земельної ділянки, на якій розташований будинок.

У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, Виконавчого комітету Чернігівської міської ради, в якому, з урахуванням уточнень, просила:

визнати незаконним та скасувати пункт 1.6 рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65 "Про оформлення правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна", на підставі якого ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на об`єкти нерухомого майна: житловий будинок "А-1", "А1-1", "a1-1", "А3-1", "а3-1", загальною площею 154,4 кв. м, житловою площею 41,9 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами: погріб "а-1", "б-1", гараж "А2-1", сарай "а2-1", літня кухня "Б-1", навіс "В-1", вбиральня "а4-1", що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2, у зв`язку із закінченням будівництва;

визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, від 30 березня 2012 року серії САЕ № 614029, видане на ім`я ОСОБА_1 .

На обґрунтування зустрічних позовних вимог посилалася на те, що з 03 грудня 1996 року до 31 жовтня 2008 року вони із ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі. У період шлюбу вони збудували домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15 вересня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками житлового будинку з надвірними спорудами за вказаною адресою в рівних частках.

Спірне домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та розташоване на земельних ділянках, виділених рішенням Виконавчого комітету Чернігівської міської ради народних депутатів від 19 лютого 2001 року № 34 у постійне користування для будівництва та обслуговування житлового будинку ОСОБА_2 - ділянка № 6 площею 1 000 кв. м, та ОСОБА_1 - ділянка № 4 площею 999 кв. м.

Згідно з технічним паспортом на земельній ділянці № 6 розташований житловий будинок "А-2". На земельній ділянці АДРЕСА_2 - надвірні господарські споруди: прибудова "а", гараж "Б", літня кухня "Б1", баня та сарай "Б2" і "б".

Зазначене також підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01 лютого 2017 року.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 без її відома та згоди переобладнав у житловий будинок належні їм на праві спільної власності надвірні споруди, розміщені на земельній ділянці АДРЕСА_2 та зареєстрував право власності на них, як на новостворене нерухоме майно, згідно зі свідоцтвом від 30 березня 2012 року, виданим на підставі рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65.

Тобто є два різні свідоцтва про право власності на одні й ті ж самі об`єкти нерухомого майна, з різними власниками та характеристиками.

Рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65 щодо надання у власність іншій особі частини належного їй домоволодіння порушує її права щодо володіння, користування та розпорядження належним їй майном, а отже, є незаконним.

Про вказані обставини їй стало відомо у 2017 році, після отримання із Новозаводського районного суду м. Чернігова копії позовної заяви ОСОБА_1 у цій справі.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 листопада 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Виділено ОСОБА_1 в натурі частину житлового будинку з господарськими будівлями, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, пропорційно 1/2 частки у спільній частковій власності відповідно до варіанта 2 висновку експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20, складеного за результатами проведення судової додаткової будівельно-технічної та судової земельно-технічної експертиз (далі - висновок експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20), а саме: у житловому будинку: цокольне приміщення ІІІ площею 35,5 кв. м, цокольне приміщення ІV площею 17,0 кв. м, кімната 1-5 площею 31,2 кв. м, кухня 1-4 площею 18,7 кв. м, кімната 1-10 площею 18,3 кв. м, разом у будинку 120,70 кв. м.

У господарських будівлях та спорудах: гараж "Б-1", літня кухня-баня "Б1-1", сарай "Б2-1", сарай "В-1", вбиральня "б1-1", погріб "б2-1".

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію за недоотриману частку в розмірі 39 077,50 грн.

Виділено ОСОБА_1 у власність частину земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:01:048:5132, загальною площею 1 000 кв. м, що знаходиться за адресою:, АДРЕСА_1 для обслуговування частини житлового будинку відповідно до варіанта 2 висновку експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20 площею 139,0 кв. м, в тому числі: під житловою забудовою - 25,0 кв. м, з урахуванням земельної ділянки, вільної від забудови, - 66,0 кв. м, під двором загального користування - 48,0 кв. м (в тому числі під житловим будинком - 20 кв. м).

Земельні ділянки, які виділено для обслуговування частини житлового будинку ОСОБА_1 у будівлях, що обліковуються в технічному паспорті, виконаному Чернігівським міжміським бюро технічної інвентаризації 25 квітня 2007 року на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, позначені у додатку № 16 до висновку експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20 літерами А Б В Г, Д Е И Є і знаходяться в межах:

ділянки, позначеної літерами А Б В Г, - від точки А до точки Б довжиною 3,50 м; від точки Б до точки В довжиною 8,06 м; від точки В до точки Г довжиною 3,50 м; від точки Г до точки Д довжиною 8,04 м;

ділянки, позначеної літерами Д Е И Є, - від точки Д до точки Е довжиною 7,41 м (по лінії розподілу житлового будинку); від точки Е до точки И довжиною 6,50 + 2,00 = 8,50 м (по лінії розподілу житлового будинку); від точки И до точки Є довжиною 7,41 м; від точки Є до точки Д довжиною 3,44+5,05 = 8,49 м.

Виділено ОСОБА_2 в натурі частину житлового будинку з господарськими будівлями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, пропорційно 1/2 частки у спільній частковій власності відповідно до варіанта 2 висновку експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20, а саме: у житловому будинку: цокольне приміщення І площею 8,5 кв. м, цокольне приміщення ІІ площею 27,6 кв. м, веранду V площею 10,7 кв. м, шафу VІ площею 1,3 кв. м, коридор 1-1 площею 3,4 кв. м, санвузол 1-2 площею 4,8 кв. м, кімнату 1-3 площею 40,6 кв. м, сходовий майданчик 1-11 площею 1,0 кв. м, коридор 1-6 площею 17,2 кв. м, санвузол 1-7 площею 3,4 кв. м, гардероб 1-8 площею 5,8 кв. м, кімнату 1-9 площею 21,1 кв. м, разом у будинку 145,4 кв. м.

Зазначено, що господарські будівлі та споруди виділу ОСОБА_2 не підлягають.

Залишено у власності ОСОБА_2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:01:048:5132, загальною площею 1 000 кв. м, що знаходиться за адресою:, АДРЕСА_1 для обслуговування частини житлового будинку, відповідно до варіанта 2 висновку експерта від 04 грудня 2020 року площею 861 кв. м, в тому числі під житловою забудовою - 87 кв. м., з урахуванням земельної ділянки, вільної від забудови, - 726 кв. м, під двором загального користування - 48 кв. м (у тому числі під житловим будинком - 20 кв. м).

У рішенні вказано, що земельна ділянка, яка залишається у власності ОСОБА_2, позначена у додатку № 16 до висновку експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20, знаходиться в межах: від точки Б до точки І довжиною 20,62 м; від точки І до точки П довжиною 15,74+25,21 = 40,95 м; від точки П до точки Р довжиною 5,20 + 19,48 = 24,68 м; від точки Р до точки Є - 16,81 м; від точки Є до точки О довжиною 7,41+8,18 = 15,59 м; від точки О до точки Н довжиною 8,28 м; від точки Н до точки М довжиною 2,0 м; від точки М до точки Л довжиною 0,25 м (по лінії розподілу житлового будинку); від точки Л до точки К довжиною 10,07 м (по лінії розподілу житлового будинку); від точки К до точки З довжиною 6,7 м; від точки З до точки В довжиною 1,0 м; від точки В до точки Б довжиною 8,06 м.

Виділено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільне користування земельні ділянки, що мають загальну площу 96 кв. м, позначені у додатку № 16 до висновку експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20 літерами Г В З К Д, Е Л М Н О И.

Ділянка, позначена літерами Г В З К Д, знаходиться в межах: від точки Г до точки В довжиною 3,50 м; від точки В до точки З довжиною 1,00 м; від точки З до точки К довжиною 6,70 м; від точки К до точки Д довжиною 3,49 м; від точки Д до точки Г довжиною 7,67 м.

Ділянка, позначена літерами Е Л М Н О И, знаходиться в межах: від точки Е до точки Л довжиною 6,18 м (по лінії розподілу житлового будинку); від точки Л до точки М довжиною 0,25 м; від точки М до точки Н довжиною 2,00 м; від точки Н до точки О довжиною 8,28 м; від точки О до точки И довжиною 8,18 м; від точки И до точки Е довжиною 6,50+2,00=8,50 м (по лінії розподілу житлового будинку).

Припинено право спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що сторони не досягли згоди щодо варіанта розподілу житлового будинку з господарськими будівлями, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Водночас основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна є вирішення конфлікту між сторонами, тобто здійснення судом своєї головної функції - ухвалення обов`язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які у будь-якому випадку не можуть між собою домовитися.

Урахувавши наявність технічної можливості розподілу спірного житлового будинку в натурі, господарських будівель у вартісному еквіваленті на 1/2 та 1/2 частки, а також технічну можливість виділу частини земельної ділянки на підставі статті 358 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо поділу спірного нерухомого майна відповідно до варіанта 2 висновку експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20, а також припинення права спільної часткової власності на майно.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що такі вимоги фактично зводяться до визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65, на підставі якого ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на об`єкти нерухомого майна та визнання недійсним вказаного свідоцтва. Однак вимог щодо визнання, зміни чи припинення речових прав на нерухоме майно зустрічна позовна заява не містить, а отже, обраний ОСОБА_2 спосіб захисту є неефективним, оскільки не може забезпечити повне припинення порушення її прав та охоронюваних законом інтересів.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В іншій частині рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 листопада 2021 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції неповно встановив фактичні обставини справи, не звернув уваги на те, що висновком експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20 запропоновано варіанти поділу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за даними технічного паспорта від 24 квітня 2007 року, без урахування проведених перебудов.

У вказаному висновку експерт зазначив, що поділ в натурі господарських будівель та споруд по 1/2 частини за кожним співвласником, технічно неможливий з причини їх перебудови в житловий будинок. Тобто експерт запропонував варіанти поділу неіснуючих будівель за їх вартісним еквівалентом, згідно з розрахунком, виконаним за даними, що обліковуються в технічному паспорті від 25 квітня 2007 року.

Зважаючи на наведене, апеляційний суд вважав обґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що спірний об`єкт нерухомості втратив тотожність із об`єктом нерухомості, який належить сторонам згідно зі свідоцтвом про право власності від 15 вересня 2006 року, а тому не може бути предметом поділу.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що обраний нею спосіб захисту є неефективним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У січні 2023 року ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Мошко М. М., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення зустрічного позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи зустрічні позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що на час розгляду справи існують два свідоцтва про право власності на одні й ті ж самі об`єкти нерухомого майна, у яких зазначено різних власників та різні характеристики нерухомого майна. Зокрема, згідно зі свідоцтвом від 15 вересня 2006 року надвірні споруди, розташовані за адресою: АДРЕСА_1,водночас є житловим будинком згідно зі свідоцтвом від 30 березня 2012 року.

Суди дійшли помилкового висновку про те, що її вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 1.6 рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65 "Про оформлення правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна" та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, від 30 березня 2012 року, видане на ім`я ОСОБА_1, є неефективним способом захисту, оскільки вона не заявляла вимог про визнання, зміну чи припинення речових прав на нерухоме майно.

Суди не врахували, що визнання свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, яка його отримала, щодо нерухомого майна, а отже, доводить дієвість та ефективність обраного способу захисту.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13, у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 646/12964/14-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц, від 20 травня 2021 року у справі № 361/953/16-ц.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Після усунення недоліків касаційної скарги ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2023 року відкрито касаційнепровадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Мошко М. М., на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві приватної власності належить житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 у рівних частках (по 1/2 кожному) на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15 вересня 2006 року.

Житловий будинок, розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,1000 га, яка згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 08 лютого 2010 року серії ЯК № 558128 належить ОСОБА_2 .

Надвірні споруди: гараж "Б-1", літня кухня-баня "Б1-1", сарай "Б2-1",

сарай "В-1", вбиральня "б1-1", погріб "б2-1", розташовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2, площею 0,0990 га, яка згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 08 лютого 2010 року серії ЯК № 558129 належить ОСОБА_1 .

Рішенням Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65 (п. 1.6) доручено Комунальному підприємству "Чернігівське міжміське бюро технічної інвентаризації" Чернігівської обласної ради (далі - КП "Чернігівське міжміське бюро технічної інвентаризації") оформити свідоцтво про право власності на об`єкти нерухомого майна згідно з поданими документами та проведеною технічною інвентаризацією ОСОБА_1 на житловий будинок "А-1", "А1-1", "a1-1", "А3-1", "а3-1", загальною площею 154,4 кв. м, житловою площею 41,9 кв. м, з господарськими будівлями і спорудами: погріб "а-1", "б-1", гараж "А2-1", сарай "а2-1", літня кухня "Б-1", навіс "В-1", вбиральня "а4-1", що заходяться за адресою: АДРЕСА_2 у зв`язку із закінченням будівництва.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 30 березня 2012 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку "А-1", "А1-1",

"a1-1", "А3-1", "а3-1" загальною площею 154,4 кв. м, житловою площею 41,9 кв. м, з господарськими будівлями і спорудами: гараж "А2-1", сарай

"а2-1", літня кухня "Б-1", навіс "В-1", погріб "а-1", "б-1", убиральня "а4-1".

Згідно з висновком експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20 поділ в натурі житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, на 1/2 та 1/2 частини, який згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 15 вересня 2006 року знаходиться у власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за даними технічного паспорта, складеного Чернігівським міжміським бюро технічної інвентаризації 25 квітня 2007 року, технічно можливий.

Поділ в натурі на 1/2 та 1/2 частини господарських будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, які згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 15 вересня 2006 року знаходяться у власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, технічно неможливий у зв`язку з їх перебудовою у житловий будинок, тобто, з причини їх відсутності на момент проведення експертизи, а можливий лише у вартісному еквіваленті, згідно з розрахунком, виконаним у висновку за даними технічного паспорта, складеного КП "Чернігівське міжміське бюро технічної інвентаризації" 25 квітня 2007 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 заявницею не оскаржуються, а тому судом касаційної інстанції в цій частині не переглядаються.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині зазначеній нормі відповідає.

Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Згідно зі статтею 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15 вересня 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 є власниками житлового будинку з надвірними спорудами, що находяться за адресою: АДРЕСА_1, у рівних частках (по 1/2 кожний).

ОСОБА_1 здійснив перебудову частини надвірних споруд, які входять до складу вказаного домоволодіння.

На підставі рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65 "Про оформлення правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна" (пункт 1.6 рішення) ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30 березня 2012 року, а саме, житловий будинок "А-1", "А1-1", "a1-1",

"А3-1", "а3-1", загальною площею 154,4 кв. м, житловою площею 41,9 кв. м, з господарськими будівлями і спорудами: погріб "а-1", "б-1", гараж "А2-1", сарай "а2-1", літня кухня "Б-1", навіс "В-1", убиральня "а4-1", що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з висновком експерта від 04 грудня 2020 року № 03-16/20, складеним за результатами проведення судової додаткової будівельно-технічної та судової земельно-технічної експертиз, поділ в натурі по 1/2 частини господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_1, технічно неможливий у зв`язку з їх перебудовою у житловий будинок.

Звертаючись до суду із зустрічним позовними вимогами, ОСОБА_2 посилалася на те, що ОСОБА_1 без її відома та згоди переобладнав у житловий будинок належні їм на праві спільної власності надвірні споруди, розміщені на земельній ділянці АДРЕСА_2, та зареєстрував право власності, як на новостворене особисте майно, згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 30 березня 2012 року, виданим на підставі рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65.

Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Отже, підставами для визнання акта органу місцевого самоврядування недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав власності відповідної особи.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права, особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.

Зі змісту статей 3, 15, 16 ЦК України випливає, що правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Аналіз положень зазначених норм законодавства вказує на те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження

№ 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження

№ 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові необхідно відмовити.

Вирішуючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 1.6 рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 23 березня 2012 року № 65, а також свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 березня 2012 року є неефективним способом захисту.

Верховний Суд погоджується з таким висновком.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що буде спричиняти потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів настільки, наскільки це можливо.

Тобто в кожній конкретній справі суди зобов`язані вирішити питання про обрання ефективного способу захисту серед тих, що відповідають характеру спірних цивільних відносин між сторонами та фактичним обставинами справи. Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Перевіряючи доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, колегія суддів виходить з такого.

Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні правовідносини).

У постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року в справі

№ 6-12цс13, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі зазначено, що "у разі виділу співвласник отримує свою частку у майні в натурі і вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється зі спільної власності, у разі поділу спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників (стаття 367 ЦК України). Виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку зі самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників".

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі

№ 646/12964/14-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що "особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього".

Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу, викладено також у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі.

Аналізуючи наведене, необхідно дійти висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині наведеним висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду не суперечать.

Зокрема, предметом позовних вимог ОСОБА_2 є визнання незаконним і скасування пункту 1.6 рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради та свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Вимог про виділ частки або поділ нерухомого майна відповідно до часток співвласників вона не заявляла.

Судові рішення в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про припинення спільної часткової власності, виділ у натурі частки з майна, що є спільною частковою власністю, визнання права власності на частину земельної ділянки у касаційному порядку не оскаржуються.

Щодо наслідків здійснення особою самочинного будівництва нерухомого майна, то суди попередніх інстанцій не робили висновків про те, що здійснена ОСОБА_1 перебудова нерухомого майна є саме самочинним будівництвом, а ОСОБА_2 не ініціювала питання про проведення відповідної перебудови тощо.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року № 361/953/16-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, яка його отримала, щодо нерухомого майна, отже, доводить дієвість та ефективність обраного позивачем способу захисту.

У справі № 361/953/16-ц суди встановили, що на порушення прав позивача, як співвласника земельної ділянки, відповідач без його згоди та заяви самочинно здійснив розподіл земельної ділянки у натурі на дві окремі земельні ділянки.

Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що оскільки поділ земельної ділянки, яка належить сторонам на праві спільної часткової власності, на дві земельні ділянки, проведено без згоди позивача як співвласника земельної ділянки, то у такому випадку визнання недійсним свідоцтва про право власності є належним способом захисту порушеного права.

Отже, обставини цієї справи та справи № 361/953/16-ц, на висновки з якої посилається заявниця у касаційній скарзі, не є подібними. Так, у справі № 361/953/16-ц суди виходили з того, що відповідач здійснив поділ земельної ділянки, яка належить сторонам на праві спільної часткової власності, на дві земельні ділянки в натурі, без згоди позивача як співвласника земельної ділянки, тому визнання недійсним свідоцтва про право власності є належним способом захисту порушеного права.

Натомість у цій справі встановлено, що відповідач (за зустрічним позовом) здійснив реконструкцію частини спірного майна сторін, як майна колишнього подружжя та отримав свідоцтво про право власності на указану частину майна.

Водночас лише самим фактом проведення реконструкції майна та отриманням відповідачем свідоцтва про право власності на частину майна права позивачки (за зустрічним позовом) не порушено, оскільки право спільної часткової власності сторін не припинилося.

Таке право здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (частини перша та друга статті 358 ЦК України).

Також майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками (частина перша статті 367 ЦК України).

Водночас за обставинами справи, яка переглядається, задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування пункту 1.6 рішення Виконавчого комітету Чернігівської міської ради та свідоцтва про право власності на нерухоме майно самостійного значення для неї не має, оскільки не призведе до виникнення, зміни або припинення її прав на спірне нерухоме майно. Зокрема, можливе задоволення зустрічного позову не призведе до поновлення її права власності на 1/2 частки господарських будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 у зв`язку з їх фактичною перебудовою у житловий будинок.

Отже, задоволення зустрічного позову не забезпечить відновлення становища, яке існувало до оформлення ОСОБА_1 права власності на вказане нерухоме майно.

За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що судові рішення в оскаржуваній частині ухвалені без урахування висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження, а тому відсутні правові підстави для їх скасування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і які не знайшли свого підтвердження.

Підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги немає.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.