розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2021 року в складі судді Григорчука Ю. П. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Лисака І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б., а також касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2021 року, постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 листопада 2021 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Лисака І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору оренди землі недійсним, скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя, поділ житлового будинку, поділ рухомого майна, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору оренди землі недійсним, скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя, поділ житлового будинку, поділ рухомого майна, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок.

Позовну заяву мотивовано тим, що позивач разом із ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 28 вересня 2012 року до 18 липня 2019 року.

Станом на 25 травня 2015 року за позивачем зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7321055100:01:005:0287, загальною площею 0,1500 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована на території Глибоцької селищної ради на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка).

Позивач зазначала, що у жовтні 2015 року вона разом із ОСОБА_2, маючи домовленість між собою про будівництво житлового будинку та господарських споруд, подали до Управління архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області повідомлення про початок виконання робіт з будівництва індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок).

Одночасно з початком будівництва житлового будинку за вказаною адресою ОСОБА_1 зверталася із заявою до Акціонерного товариства "Чернівціобленерго" (далі - АТ "Чернігівобленерго") про приєднання електроустановки певної потужності до житлового будинку, уклавши договір про приєднання до електричних мереж № 245/03-15 від 2015 року, оформила технічні умови стандартного приєднання до мереж електроустановок від 30 липня 2017 року, подала заяву щодо укладання договору про користування електричною енергією від 25 серпня 2015 року № 22013728.

ОСОБА_1 зазначала про те, що будівництво спірного житлового будинку в основному здійснювалося за кошти подружжя, при цьому вона перебувала на заробітках за кордоном, де була офіційно працевлаштована. Раз на рік вона приїжджала під час відпустки додому в смт Глибока Глибоцького району Чернівецької області, гроші ж на будівництво передавала своєму чоловікові як по приїзду в Україну, так і безпосередньо в Італії, оскільки ОСОБА_2 займався міжнародними пасажирськими перевезеннями громадян України і часто бував у Італії.

Станом на червень 2018 року будівництво спірного будинку перебувало на завершальній стадії та в кінці місяця, збираючись їхати в Італію після своєї відпустки, ОСОБА_2 запропонував їй надати йому довіреність для здачі вже готового об`єкта будівництва - житлового будинку та господарських споруд, розташованого на належній їй земельній ділянці, в експлуатацію, виготовлення технічної документації, реєстрації права власності, отримання правовстановлюючого документа та інших пов`язаних з цим дій.

27 червня 2018 року позивач оформила на свого чоловіка ОСОБА_2 нотаріально посвідчену довіреність на здійснення зазначених дій, серед яких було і зазначено право представника на укладання договору оренди. Довіреність була видана нею за ініціативою її чоловіка. Метою видачі довіреності слугувала виключно необхідність здійснення дій щодо введення побудованого житлового будинку в експлуатацію, замовлення та отримання технічної документації на будинок та належне оформлення правовстановлюючих документів на нього.

Позивач зазначала, що довіреність була видана, коли будівництво спірного житлового будинку було завершено та за наявності у ОСОБА_1 будівельного паспорта, який вона отримала 09 липня 2015 року.

По приїзду у вересні 2019 року в чергову відпустку додому вона випадково дізналась, що без її відома та згоди 26 жовтня 2018 року її чоловік на підставі зазначеної довіреності уклав договір оренди землі, згідно з яким орендодавець передав строком на 10 років, а орендар ОСОБА_3, яка є матір`ю відповідача, прийняла у строкове платне користування земельну ділянку, яка перебуває у власності позивача.

Разом із цим позивачу стало відомо про те, що ОСОБА_3 вже не тільки є орендарем земельної ділянки, а є власницею розташованого на ній житлового будинку площею 206,4 кв. м, який вона нібито побудувала.

Позивач зазначала, що ОСОБА_2 під час укладання договору оренди землі діяв всупереч її волі та діяв у власних інтересах, оскільки є сином орендаря.

Також ОСОБА_1 зазначала, що 01 вересня 2019 року вона зверталася до Глибоцького відділення поліції Сторожинецького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області (матеріали кримінального провадження від 01 вересня 2019 року № 12019260080000419) із заявою про вчинення ОСОБА_2 злочину, передбаченого частиною першою статті 358 КК України, та під час проведення перевірки було встановлено, що останній оформив спірний житловий будинок всупереч інтересам позивача на ОСОБА_3 .

Також позивач посилалася на те, що під час шлюбу ОСОБА_2 придбав п`ять транспортних засобів, три із яких, а саме: автомобіль марки "Citroen Jumpy", реєстраційний номер НОМЕР_1, причіп марки Сантей 750-141, реєстраційний номер НОМЕР_2, автомобіль марки "Citroen Jumpy", реєстраційний номер НОМЕР_3, були в наявності на час припинення шлюбних відносин.

З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір оренди землі від 26 жовтня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- скасувати рішення державного реєстратора Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області Чорної Н. Г. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме права оренди за спірним договором, індексний номер 43828399 від 02 листопада 2018 року (запис про інше речове право від 29 жовтня 2018 року № 28714449);

- визнати спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та здійснити його поділ, визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку;

- визнати протиправним та скасувати рішення від 29 січня 2019 року державного реєстратора КП "Бюро реєстрації нерухомості та бізнесу" Чернівецької області Берегеч І. А. про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме права приватної власності ОСОБА_3 на спірний житловий будинок, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1755077173210, номер запису про право власності від 29 січня 2019 року 30092650, здійснений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 45309575 від 31 січня 2019 року;

- визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності, видане державним реєстратором КП "Бюро реєстрації нерухомості та бізнесу" Чернівецької області Берегеч І. А. ОСОБА_3 на спірний житловий будинок;

- визнати транспортні засоби: автомобіль марки "Citroen Jumpy", реєстраційний номер НОМЕР_1, причіп марки Сантей 750-141, реєстраційний номер НОМЕР_2, автомобіль марки "Citroen Jumpy", реєстраційний номер НОМЕР_3, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину вартості зазначених транспортних засобів, яка буде визначена після проведення автотоварознавчих експертиз.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Глибоцький районний суд Чернівецької області рішенням від 07 липня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.

Визнав недійсним договір оренди землі, укладений 26 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, предметом якого є спірна земельна ділянка.

Скасував рішення державного реєстратора Глибоцької селищної ради Чернівецького району Чернівецької області Чорної Н. Г. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме права оренди, індексний номер 43828399 від 02 листопада 2018 року (запис про інше речове право від 29 жовтня 2018 року № 28714449).

Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора КП "Бюро реєстрації нерухомості та бізнесу" Чернівецької області Берегеча І. А. від 29 січня 2019 року про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме права приватної власності ОСОБА_3 на спірний житловий будинок, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1755077173210, номер запису про право власності 30092650 від 29 січня 2019 року, здійснений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 45309575 від 31 січня 2019 року.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину вартості транспортних засобів "Citroen Jumpy", реєстраційний номер НОМЕР_1, кузов НОМЕР_4, 2007 року випуску, причепа марки "Сантей 750-141", реєстраційний номер НОМЕР_2, шасі НОМЕР_5, 2013 року випуску, та автомобіля марки "Citroen Jumpy", реєстраційний номер НОМЕР_3, кузов НОМЕР_6, 2013 року випуску, у розмірі 219 784,18 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Визнаючи недійсним договір оренди землі, суд першої інстанції, виходив з того, що, укладаючи вказаний договір, ОСОБА_2, який діяв за довіреністю від імені ОСОБА_1, та його матір ОСОБА_3 діяли за зловмисною домовленістю з метою виведення з-під правового режиму спільного сумісного майна подружжя незавершеного будівництвом житлового будинку, який розташований на цій земельній ділянці, у зв`язку із чим наявні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним.

Оскільки вимоги позивача про скасування державної реєстрації права оренди ОСОБА_3 на земельну ділянку є похідними вимогами від вимог про визнання недійсним договору оренди, суд дійшов висновку, що такі позовні вимоги також підлягають задоволенню.

Визнаючи протиправним та скасовуючи рішення державного реєстратора КП "Бюро реєстрації нерухомості та бізнесу" Чернівецької області Берегеча І. А. щодо державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_3 на спірний житловий будинок, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки первинним забудовником згідно з будівельно-технічною документацією є ОСОБА_1, а також урахувавши висновки щодо недійсності договору оренди земельної ділянки, укладеного відповідачами, суд вважав, що такі вимоги підлягають задоволенню.

Однак суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на спірне нерухоме майно задоволенню не підлягають, оскільки відповідно до статті 21 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за результатами державної реєстрації права власності станом на час виникнення спірних правовідносин видача такого документа, як свідоцтво про право власності, не передбачена.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання спірного будинку об`єктом права спільної сумісної власності та поділу його між колишнім подружжям, суд першої інстанції виходив із того, що шлюбні відносини між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 припинені з липня 2018 року. З цього часу позивач перестала брати участь у будівництві спірного житлового будинку, яке здійснювалося й на час подачі позову у цій справі. При цьому обсяг робіт, який виконувався після липня 2018 року, згідно з показами свідків є значним та не обмежується лише оздоблювальними роботами. Так, зокрема, це стосується зведення господарської споруди, літньої кухні, огорожі, облаштування електропостачання, водопостачання, водовідведення, зовнішнього утеплення будинку тощо. При цьому позивач на підтвердження своїх позовних вимог не надала доказів щодо ступеня готовності спірного житлового будинку на час фактичного припинення шлюбних відносин - липень 2018 року. Зазначене унеможливлює задоволення позовних вимог щодо визнання наявного на час розгляду цієї справи спірного житлового будинку в його теперішньому стані об`єктом права спільної сумісної власності та поділу його між колишнім подружжям у рівних частках.

Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача половини вартості транспортних засобів, суд виходив з того, що спірні транспортні засоби набуті подружжям під час шлюбу, тобто є спільною сумісною власністю подружжя та відчужені відповідачем ОСОБА_2 після його припинення без отримання на те згоди позивача.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

ОСОБА_3, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішень державних реєстраторів про реєстрацію права оренди землі та права власності на спірний житловий будинок, подала апеляційну скаргу.

Також апеляційну скаргу подала ОСОБА_1, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та його поділ і ухвалити нове про задоволення цих вимог. Крім цього, просила змінити рішення суду першої інстанції в частині мотивації визнання недійсним договору оренди землі.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 01 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2021 року в частині обґрунтування підстав визнання недійсним договору оренди землі, укладеного 26 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, змінив.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та його поділ скасував та ухвалив у цій частині нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 та здійснив його поділ за першим варіантом розподілу згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи № 18.

Виділив ОСОБА_1 (як І співвласнику) 1/2 частки у таких приміщеннях підвалу, І поверху та мансарди загальною вартістю 740 536,00 грн, а саме:

в підвалі: II коридор - 10,2 кв. м, вартістю 52 013,00 грн; III котельня - 8,1 кв. м, вартістю 41 304,00 грн; IV комора - 1,8 кв. м, вартістю 9 179,00 грн; V підвал приміщення - 15,8 кв. м, вартістю 80 568,00 грн; VI комора - 3,5 кв. м, вартістю 17 848,00 грн; VII душова - 2,7 кв. м, вартістю 13 768,00 грн, а всього 42,1 кв. м;

на І поверсі: 1-1 частина коридору - 4,6 кв. м;

в мансардному поверсі: 1-8 коридор - 7,2 кв. м, вартістю 46 291,00 грн;

1-9 кімната 13,0 кв. м, вартістю 83 581,00 грн; 1-10 кімната - 10,8 кв. м, вартістю 69 437,00 грн; 1-11 душова - 5,5 кв. м, вартістю 35 362,00 грн; 1-12 кімната - 10,8 кв. м, вартістю 69 437,00 грн; 1-13 коридор - 3,5 кв. м, вартістю 22 503,00 грн, а всього - 50,8 кв. м.

Виділив ОСОБА_1 наступні будівлі та споруди: літ. "Г" сарай, вартістю 27 957,00 грн, літ. "Д" літня кухня, вартістю 77 292,00 грн; літ. "Е" 1/2 навісу, вартістю 8 222,00 грн.

Виділив ОСОБА_2 (як ІІ співвласнику) 1/2 частки у таких приміщеннях підвалу та І поверху загальною площею 108,9 кв. м та вартістю 903 984,00 грн, а саме:

в підвалі гараж - 35,6 кв. м, вартістю 181 534,00 грн;

на І поверсі: 1-1 частина коридору - 8,6 кв. м, вартістю 58 898,00 грн; 1-2 кімната - 24,1 кв. м, вартістю 198 907,00 грн; 1-3 кухня - 11,3, вартістю 77 390,00 грн; 1-4 ванна - 6,1 кв. м, вартістю 41 777,00 грн; 1-5 комора - 3,1 кв. м, вартістю 21 231,00 грн; 1-6 комора - 2,0 кв. м, вартістю 13 697,00 грн; 1-7 кімната - 18,1 кв. м, вартістю 149 387,00 грн; всього на І поверсі 73,3 кв. м.

Виділив ОСОБА_2 такі будівлі та споруди: літ. "Б" сарай, вартістю 50 980,00 грн; літ. "В" сарай, вартістю 47 691,00 грн; літ. "Е" 1/2 навісу, вартістю 8 222,00 грн.

Залишив у спільному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 таке майно: літ. "№ 1" криниця, вартістю 4 934,00 грн, літ. "№ 2, 4" огорожа, вартістю 20 557,00 грн; літ "№ І" замощення, вартістю 28 779,00 грн, вартість яких увійшла до загальної вартості часток.

Витрати на проведення робіт на І поверсі щодо: встановлення перегородки у коридорі, відокремивши площу 4,6 кв. м; демонтування дверей у приміщенні 1-4; пробиття прорізу і встановлення дверей між приміщеннями 1-4 і 1-6 поклав на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 81 724,00 грн компенсації різниці між ідеальними частками.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивач надала відповідачу довіреність на вчинення дій, що пов`язані з оформленням права власності на належне їй нерухоме майно з подальшою реєстрацією у встановленому законодавством порядку та вчинення інших пов`язаних з наведеними дій, а ОСОБА_2 на підставі довіреності уклав договір оренди земельної ділянки зі своєю матір`ю ОСОБА_3 та передав їй у строкове платне користування земельну ділянку із земель житлової та громадської забудови (належну на праві власності ОСОБА_1 ), та обумовили в пункті 3 договору, що на земельній ділянці відсутній об`єкт нерухомого майна, проте там вже знаходилася забудова спірного житлового будинку, що, у свою чергу, свідчить про намагання відповідачів усунути від власності позивача на належну їй частку в спільному майні подружжя, що суперечило волі довірителя.

Незважаючи на те, що довіреність містить уповноваження на укладення договору оренди землі, проте в сукупності доводів сторін та матеріалів справи наведена дія свідчить про зловмисність (свідоме вчинення правочину всупереч інтересам довірителя) в діях ОСОБА_2 разом із ОСОБА_3, що в подальшому призвело до переоформлення житлового будинку, який був спільним майном подружжя на третю особу - ОСОБА_3 (матір відповідача), а тому, на думку суду апеляційної інстанції, доводи апеляційної скарги законність рішення суду в оскаржуваній частині щодо визнання недійсним договору оренди землі та скасування його державної реєстрації не спростовують.

Разом із цим, на думку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції неправильно встановив час припинення шлюбних відносин сторін, що стало наслідком безпідставної відмови у визнанні спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділі. Встановивши, те, що сторони припинили свої стосунки у липні 2019 року, а будинок здано в експлуатацію у листопаді 2018 року, тобто до часу припинення шлюбних відносин, що свідчить про завершення об`єкта будівництва сторонами як подружжям, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у частині визнання спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділу.

Короткий зміст додаткової постанови суду апеляційної інстанції

Додатковою постановою Чернівецького апеляційного суду від 08 грудня 2021 року заяву ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_1, про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати у розмірі 20 701,00 грн.

Додаткову постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що при ухваленні постанови судом апеляційної інстанції не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат, що є, на думку суду апеляційної інстанції, підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційних скаргах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

У листопаді 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_3 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року в справі № 654/5243/14, від 29 серпня 2018 року в справі № 522/15095/15, від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 05 грудня 2018 року в справі № 522/2202/15, від 09 листопада 2020 року в справі № 445/813/15, від 14 квітня 2021 року в справі № 760/34776/19 та від 20 квітня 2021 року в справі № 727/967/16, а також відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Також зазначає, що справу розглянуто за її відсутності, належним чином не повідомлено її про дату, час і місце судового засідання, й суди не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 5 частини першої та пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 квітня 2018 року в справі № 727/967/16, від 29 серпня 2018 року в справі № 522/15095/15, від 05 грудня 2018 року в справі № 522/2202/15, від 09 листопада 2020 року в справі № 445/813/15 та від 14 квітня 2021 року в справі № 760/34776/19, а також відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мотивовані тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_2, укладаючи оспорюваний договір оренди землі, діяв в інтересах своєї матері ОСОБА_3, а значить і у власних інтересах, що є порушенням положень частини третьої статті 238 ЦК України, є помилковими. На їх думку, для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

На думку ОСОБА_2 та ОСОБА_3, позивач не надала доказів на підтвердження зловмисної домовленості відповідачів, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням статті 81 ЦПК України.

Оскільки право власності ОСОБА_3 на спірний житловий будинок оформлено на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 04 грудня 2018 року, яка не оскаржена у встановленому законом порядку, тому, на думку заявників, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на цей будинок з підстав, зазначених у оскаржуваних судових рішеннях, є незаконним.

Разом із цим, на думку ОСОБА_2 та ОСОБА_3, позивач не надала належних та допустимих доказів того, що вона надавала кошти на будівництво спірного житлового будинку.

Крім того, заявники в касаційних скаргах посилаються на те, що довіреність від 27 червня 2018 року, що стала підставою для укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки, посвідчена нотаріусом Бреславською - Григорчак С. О., яка є дружиною судді Глибоцького районного суду Чернівецької області Григорчака Ю. П., який розглядав справу та ухвалив оскаржуване рішення. У зв`язку із чим суддя Григорчак Ю. П. не мав права брати участі у розгляді цієї справи і підлягав самовідводу, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Також вказують про те, що підлягали самовідводу судді Чернівецького апеляційного суду: Лисак І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б., оскільки вони перебувають у дружніх відносинах з представником позивача ОСОБА_4, який був суддею цього суду, що також є безумовною підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Також ОСОБА_2 у своїй касаційній скарзі зазначає, що не погоджується із оскаржуваними судовими рішеннями у частині поділу транспортних засобів, оскільки, на його думку, суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали оцінку зібраним у справі доказам.

ОСОБА_3 у своїй касаційній скарзі також зазначає про те, що її не було належним чином повідомлено про розгляд справи ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції.

Разом із цим ОСОБА_3 зазначає, що скасувавши рішення суб`єктів владних повноважень, суди попередніх інстанцій не залучили їх до участі у справі.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано матеріали цивільної справи із Глибоцького районного суду Чернівецької області.

У квітні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому зазначено, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

28 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_7 (а. с. 15 т. 1).

За договором купівлі-продажу земельної ділянки від 25 травня 2015 року ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку (а. с. 16 т. 1).

Згідно з інформацією з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 травня 2015 року № 38038622 ОСОБА_1 є власником спірної земельної ділянки (а. с. 23 т. 1).

Відповідно до повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 29 жовтня 2015 року № 1024-120/6-2392 ОСОБА_1 повідомила Управління архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області про початок виконання будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 17, 18 т. 1).

Відповідно до заяви про видачу будівельного паспорта ОСОБА_1 зверталася із проханням видати їй будівельний паспорт забудови земельної ділянки площею 0,15 га, право власності на яку посвідчене витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 22 т. 1).

09 липня 2015 року ОСОБА_1 видано будівельний паспорт на будівництво індивідуального житлового будинку й господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 (а. с. 19-21 т. 1).

ОСОБА_1 була замовником ескізу намірів забудови індивідуального житлового будинку й господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 (а. с. 27-43 т. 1).

Листом АТ "Чернівціобленерго" від 11 листопада 2019 року № 9/4128 підтверджується, що ОСОБА_1 зверталася із заявою до АТ "Чернівціобленерго" про приєднання електроустановки певної потужності до житлового будинку, уклавши договір про приєднання до електричних мереж № 245/03-15 від 2015 року (а. с. 58 т. 1).

Згідно з відповіддю на адвокатський запит у повідомленні про початок виконання будівельних робіт № ЧВ 062153062796 на об`єкт "Будівництво індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд; АДРЕСА_1" замовником значиться ОСОБА_1 . Повідомлення зареєстровано посадовими особами управління 02 листопада 2015 року, а також вказане повідомлення зареєстровано відділом державного архітектурно-будівельного контролю Глибоцької селищної ради Глибоцької селищної об`єднаної територіальної громади 23 листопада 2018 року (а. с. 59, 60 т. 1).

Відповіддю від 01 жовтня 2019 року № 01-10/1569, наданою на адвокатський запит, підтверджується, що рішенням виконавчого комітету Глибоцької селищної ради від 17 січня 2019 року № 1/9 спірній земельній ділянці було присвоєно адресу АДРЕСА_1 на підставі заяви ОСОБА_2 від 09 січня 2019 року (а. с. 62, 105, 106 т. 1).

Згідно із листом-відповіддю від 02 жовтня 2019 року № 29-24-0.23-4148/2-19, наданим Головним управлінням Держгеокадастру у Чернівецькій області на адвокатський запит, виправлення технічної помилки у відомостях Державного земельного кадастру здійснено за заявою ОСОБА_2 . Державним кадастровим реєстратором у частині виправлення поштової адреси відповідно до рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 17 січня 2019 року № 19. Крім цього, повідомлено, що ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 на вчинення від її імені та в її інтересах юридично значущих дій довіреністю за № 9181, яка посвідчена 27 червня 2018 року приватним нотаріусом (а. с. 63 т. 1).

Відповідно до копії нотаріально посвідченої довіреності від 27 червня 2018 року ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 вчиняти ряд юридично значищих дій, у тому числі й укладати від її імені договір оренди земельної ділянки (а. с. 86 т. 1).

Згідно із договором оренди землі від 26 жовтня 2018 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_1, уклав із ОСОБА_3 договір оренди спірної земельної ділянки (а. с. 88-90 т. 1).

Відповідно до акта приймання-передачі об`єкта оренди ОСОБА_2, який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_1, передав в оренду спірну земельну ділянку ОСОБА_3 (а. с. 187 т. 1).

Згідно із інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 184410581 орендатором спірної земельної ділянки є ОСОБА_3, підставою є договір оренди землі від 26 жовтня 2018 року (а. с. 71-73 т. 1).

15 квітня 2018 року ОСОБА_3 видано будівельний паспорт на будівництво індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд (а. с. 93 т. 1).

26 листопада 2018 року на замовлення ОСОБА_3 виготовлено технічний паспорт на спірний житловий будинок (а. с. 95-98 т. 1).

29 листопада 2018 року ОСОБА_3 подано до відділу державного архітектурно-будівельного контролю Глибоцької селищної ради декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, а саме спірного житлового будинку (а. с. 102, 103 т. 1).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 184408790 та витягу з рішення Глибоцької селищної ради Чернівецької області від 17 січня 2019 року № 1/9, адресу спірної земельної ділянки змінено на підставі заяви ОСОБА_2 з АДРЕСА_2 (а. с. 68-70, 105, 106 т. 1).

Заочним рішенням Глибоцького районного суду Черкаської області від 18 липня 2019 року у справі № 715/1170/19 розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а. с. 107, 108 т. 1).

Заочним рішенням Глибоцького районного суду Черкаської області від 19 серпня 2019 року визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим будинком (квартирою) на АДРЕСА_3 (а. с. 109, 110 т. 1).

Відповідно до інформації із витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12019260080000419 ОСОБА_1 зверталася до Глибоцького відділу поліції із заявою про вчинення злочину ОСОБА_2, зазначаючи те, що останній шляхом підроблення документів оформив право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 111 т. 1).

Згідно із приписом про зупинення підготовчих та будівельних робіт від 09 листопада 2018 року, виданим відділом державного архітектурно-будівельного контролю Глибоцького району Чернівецької області, будівництво спірного житлового будинку терміново припинено, оскільки за результатами перевірки було встановлено, що будівельні роботи вказаного будинку розпочато без документа, який надає право на їх виконання, а постановою № 4/18/08.14-27 у справі про адміністративне правопорушення від 14 листопада 2018 року ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі частини четвертої статті 96 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 4 250,00 грн (а. с. 178, 179, т. 1).

Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 28 січня 2021 року № 18, проведеної експертом СП "Західно-український експертно-консультативний центр", у цій справі встановлена ринкова вартість домоволодіння у сумі 1 644 520,00 грн станом на день дослідження, а також визначено два варіанти розподілу вказаного домоволодіння (а. с. 23-58 т. 2).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова апеляційного суду відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Оскільки рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_3 на спірний житловий будинок, про визнання спірних транспортних засобів спільною сумісною власністю подружжя та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половини вартості транспортних засобів в апеляційному порядку не оскаржувалося та в цій частині не переглядалося, Верховний Суд не здійснює перегляд судових рішень у цій частині.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, скасувати рішення державних реєстраторів про реєстрацію права оренди землі та права власності ОСОБА_3 на житловий будинок, визнати житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя та здійснити його поділ.

Щодо вимог про визнання недійсним договору оренди землі та скасування його державної реєстрації

Статтею 41 Конституції України закріплено принцип непорушності права приватної власності, тобто права власника володіти, користуватись і розпоряджатись належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною другою статті 792 ЦК України передбачено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України (2768-14) , Законом України "Про оренду землі" (161-14) .

Правовою підставою набуття права орендного землекористування є укладення договору оренди земельної ділянки. За договором оренди земельної ділянки кожна із сторін наділяється певними правами і водночас на неї покладаються певні обов`язки.

Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі (стаття 14 Закону України "Про оренду землі").

Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

У статті 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є обов`язковим для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання недійсним договору оренди землі та скасування його державної реєстрації, позивач посилалася на те, що такий договір укладений всупереч її волі, ОСОБА_2 діяв у власних інтересах, а також в інтересах своєї матері ОСОБА_3, з метою позбавити її права власності на спірний будинок, тому оскаржуваний договір повинен бути визнаний недійсним з підстав порушення частини третьої статті 238 ЦК України.

Визнаючи недійсним договір оренди землі та скасовуючи його державну реєстрацію, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходили з того, що, укладаючи оспорюваний правочин, відповідачі діяли всупереч волі та інтересам довірителя, а також за зловмисною домовленістю з метою усунути від власності позивача на належну їй частку в спільному майні подружжя, що в подальшому призвело до переоформлення спірного житлового будинку, який був спільним майном подружжя, на третю особу - ОСОБА_3 (матір відповідача).

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, як на підставу для визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки посилався на норми статей 232 та 238 ЦК України. Крім того, суди застосували правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03 квітня 2019 року в справі № 686/18993/17, відповідно до яких суд, з`ясувавши, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов`язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує потрібні норми права.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, 27 червня 2018 року ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченої довіреності уповноважила ОСОБА_2 вчиняти ряд юридично значищих дій, у тому числі й укладати від її імені договір оренди земельної ділянки.

26 жовтня 2018 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_1, уклав із ОСОБА_3 договір оренди спірної земельної ділянки.

Згідно з положеннями частин першої, третьої статті 237, частини першої статті 238 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (стаття 239 ЦК України).

Частинами першою, третьою статті 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що договір доручення може посвідчуватися довіреністю та є різновидом представництва інтересів особи-довірителя, що виникає на підставі договору.

Відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Тобто з метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.

При цьому словосполучення "у своїх інтересах" потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц.

Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19 зазначено, що представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам з собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. По суті, положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того, на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України).

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Тобто для визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості, необхідно встановити факт зловмисної домовленості представника з іншою особою (свідоме вчинення правочину всупереч інтересам довірителя), наявність збитків та причинний зв`язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, позивач надала відповідачу довіреність на вчинення дій, що пов`язані з оформленням права власності на належне їй нерухоме майно - спірний житловий будинок з подальшою реєстрацією, у встановленому законодавством порядку, та вчинення інших дій, а ОСОБА_2 на підставі довіреності уклав договір оренди земельної ділянки зі своєю матір`ю ОСОБА_3 та передав їй у строкове платне користування земельну ділянку із земель житлової та громадської забудови (належну на праві власності ОСОБА_1 ), та обумовили в пункті 3 договору, що на земельній ділянці відсутній об`єкт нерухомого майна, проте там вже знаходилася забудова спірного житлового будинку, що, в свою чергу, свідчить про намагання відповідачів усунути від власності позивача на належну їй частку в спільному майні подружжя, що суперечило волі довірителя.

Крім того, про злочинну домовленість між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчить і звернення останнього до суду з позовом про розірвання шлюбу в період перебування його дружини за кордоном та ухвалення з цього приводу заочного рішення суду про задоволення позову.

Незважаючи на те, що довіреність містить уповноваження на укладення договору оренди землі, проте в сукупності доводів сторін та матеріалів справи дії ОСОБА_2 та ОСОБА_3 свідчать про їх зловмисність, оскільки такі дії в подальшому призвели до переоформлення спірного житлового будинку, який був спільним майном подружжя на третю особу - ОСОБА_3 (матір відповідача).

Виходячи із зазначеного, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину з огляду на те, що ОСОБА_2, укладаючи від імені позивача договір оренди спірної земельної ділянки із своєю матір`ю ОСОБА_3, діяв не в інтересах особи, яку він представляє, всупереч її волі, у власних інтересах, що суперечить положенням частини третьої статті 238 ЦК України, а також за зловмисною домовленістю, що є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 232 ЦК України.

Доводи касаційних скарг про те, що суди застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 квітня 2021 року в справі № 727/967/16, від 29 серпня 2018 року в справі № 522/15095/15, від 14 квітня 2021 року в справі № 760/34776/19, не може бути взято колегією суддів до уваги з огляду на таке.

У постанові від 20 квітня 2021 року в справі № 727/967/16 позивач просив визнати недійсними довіреність, договір купівлі-продажу квартири та договір довічного утримання. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, Верховний Суд вказував, що позивач не надав належних доказів на підтвердження обставин, які є підставою для визнання недійсними оспорюваних правочинів за статтями 225, 232 ЦК України. При цьому позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав, оскільки особа, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, може захищати свої права шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема, у добросовісного набувача.

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 760/34776/19 вказано, що при визнанні недійсним договору купівлі-продажу суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що Особа-1, діючи на підставі довіреності, відчужила за договором купівлі-продажу квартиру, при цьому відсутні докази, що довіритель Особа-2 отримала грошові кошти від продажу своєї квартири. 31 липня 2019 року Особа-2 склала на ім`я позивача Особа-3 заповіт. Особа-1 як представник Особа-2 за довіреністю від 14 вересня 2018 року, продаючи квартиру своєму чоловікові - відповідачу Особа-4, набула право спільної власності на вказану квартиру, усвідомлювала, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя Особа-2 та свідомо допускала настання несприятливих наслідків для довірителя. […] Наведене давало суду апеляційної інстанції підстави для висновку щодо наявності умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам Особа-2.

Верховний Суд у постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15 виклав висновок про те, що, встановивши, що позивач не довів підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову в цій частині. Посилання позивача на те, що він не схвалював оспорюваний договір і не отримував коштів за його продаж, колегія суддів відхилила, оскільки при вчиненні оспорюваного правочину представник діяв у межах повноважень, наданих позивачем. Неповернення позивачу коштів, отриманих від продажу спірного приміщення, не є підставою для визнання правочину недійсним, однак не позбавляє позивача права звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх прав у зв`язку із неналежним виконання договору доручення.

Отже, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах, оскільки висновки у зазначених справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Висновки судів у цій справі не суперечать висновкам у справах, на які посилаються відповідачі у касаційних скаргах.

Доводи касаційних скарг про те, що позивач не надала доказів на підтвердження зловмисної домовленості відповідачів та умислу у їх діях, не може бути взято колегією суддів до уваги, оскільки критерій "зловмисності" не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя між волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у постановах від 22 квітня 2019 року в справі № 623/2518/17 (провадження № 61-22897св18), від 07 серпня 2019 року в справі № 753/7290/17 (провадження № 61-11158св19), від 05 серпня 2020 року в справі № 638/2324/14 (провадження № 61-16084св18), від 04 листопада 2020 року в справі № 370/2309/18 (провадження № 61-12793св19), від 19 квітня 2021 року в справі № 748/41/20 (провадження № 61-18420св20) та інших.

Оскільки суди встановили та матеріали справи підтверджують, що умови договору оренди земельної ділянки, укладеного ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1, суперечать волі останньої і наслідки, що настали, є неприйнятними для позивача, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про наявність підстав для визнання договору оренди недійсним.

Також є безпідставними доводи касаційних скарг про те, що позивач не заявляла таких підстав для визнання договору оренди недійсним, як вчинення його внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (стаття 232 ЦК України), з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 та від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17 сформулювала правовий висновок, що суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не приводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Крім того, як вбачається з позовної заяви та матеріалів справи, позивач зазначала, що ОСОБА_2, діяв у своїх інтересах, а також в інтересах своєї матері ОСОБА_3, з метою усунути від власності позивача на належну їй частку в спільному майні подружжя. Також позивач вказувала на злочинну домовленість відповідачів і в апеляційній скарзі.

Тому суди, вирішуючи вимоги про визнання оспорюваного договору недійсним, діяли згідно з наданими їм повноваженнями та не порушили норми матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційних скарг не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки та скасування його державної реєстрації.

Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок за ОСОБА_3, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та поділ житлового будинку

Відповідно до статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, спірний будинок побудований та введений в експлуатацію в листопаді 2018 року, тобто до припинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шлюбних відносин.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і норма частини третьої статті 368 ЦК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка вважається майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування (частина перша статті 57 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними (частина перша статті 70 СК України).

У частині другій статті 372 ЦК України вказано, що в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі, в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що суд першої інстанції неправильно встановив час припинення шлюбних відносин, що стало наслідком безпідставної відмови у визнанні спірного майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділі.

Так, шлюб між сторонами розірвано 18 липня 2019 року на підставі рішення суду. Протилежного матеріали справи не містять.

Суди встановили, що спірна земельна ділянка сторонами була придбана за час перебування у шлюбі, та в подальшому, що підтверджується доказами з матеріалів справи, на цій земельній ділянці було побудова спірний житловий будинок, а отже, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними. Презумпція рівності часток подружжя у цій справі не спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням, відповідних доказів матеріали справи не містять.

Оскільки датою припиненням шлюбних відносин є дата ухвалення судового рішення про розірвання шлюбу, а будинок побудований та введений в експлуатацію до припинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шлюбних відносин, то вимога позивача про визнання спірного житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та його поділ є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Суд апеляційної інстанції з урахуванням найменшого фінансового навантаження та відсутності заперечень сторін у справі щодо варіантів поділу дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок підлягає поділу між сторонами за І варіантом розподілу згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи у цій справі від 28 січня 2021 року № 18.

При цьому правильно вважав, що для реального поділу спірного будинку ремонтні роботи слід виконати у рівних для обох співвласників витратах, а тому їх виконання/проведення покладається на обох співвласників у рівних частках.

Посилання заявників на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14 та від 09 листопада 2020 року у справі № 445/813/15, зводяться до незгоди заявників з висновком суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявники намагаються досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Крім того, у зазначених справах встановлені інші фактичні обставини, відмінні від справи, що є предметом касаційного перегляду.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 не було належним чином повідомлено про дату та час розгляду справи є безпідставними, оскільки матеріали справи містять рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, зокрема ухвали Чернівецького апеляційного суду від 26 серпня 2021 року про призначення справи до розгляду на 08 вересня 2021 року, а також судових повісток про розгляд справи 23 вересня 2021 року, 20 жовтня 2021 року та 01 листопада 2021 року, на яких стоять підписи ОСОБА_3, які свідчить про те, що вона повідомлена про дату та час розгляду цієї справи (а. с. 184, 193, 204, т. 2).

Доводи касаційних скарг про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу. З урахуванням установлених у цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального або порушення норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.

Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про його не згоду із оскаржуваним рішенням суду першої інстанції в частині поділу транспортних засобів та стягнення з нього компенсації їх вартості, оскільки ОСОБА_2 з апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції не звертався, вказані вимоги в суді апеляційної інстанції не переглядалися, а тому не можуть бути предметом розгляду у Верховному Суді.

Доводи касаційних скарг про те, що суддя Глибоцького районного суду Чернівецької області Григорчак Ю. П. підлягав самовідводу у цій справі, оскільки довіреність від 27 червня 2018 року, що стала підставою для укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки, посвідчена нотаріусом Бреславською - Григорчак С. О., яка є дружиною судді, не може бути взята колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Відповідно до статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: він є членом сім`ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; було порушено порядок визначення судді для розгляду справи; є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім`ї, родичами між собою чи родичами подружжя. Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Враховуючи вказані норми процесуального права, підстави для відводу (самовідводу) судді Григорчака Ю. П. були відсутні, оскільки посвідчення його дружиною довіреності, що стала підставою для укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки, не є перешкодою для участі цього ж судді у розгляді цієї справи. Крім того, вказана довіреність не є предметом розгляду цієї справи.

Також, колегія суддів враховує те, що у визначеному процесуальним законом порядку відповідачі не заявили відвід судді Григорчаку Ю. П. під час розгляду справи судом першої інстанції, а також з вказаних підстав не оскаржували рішення в апеляційній інстанції.

Не можуть бути взяті колегією суддів до уваги доводи касаційних скарг про те, що підлягали самовідводу судді Чернівецького апеляційного суду: Лисак І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б., оскільки вони перебувають у дружніх відносинах з представником позивача ОСОБА_4, який був суддею цього суду. Вказані обставини не є перешкодою для участі цих суддів у розгляді справи, а також не підтвердженні належними та допустимими доказами.

Колегія суддів враховує, що відповідачі у визначеному процесуальним законом порядку не заявили відвід суддям, які входили до складу колегії, - Лисак І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б. під час розгляду справи апеляційним судом.

Інші аргументи касаційних скарг зводяться до неправильного тлумачення заявниками норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи суду касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду на викладене доводи касаційних скарг не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Щодо додаткової постанови

Частиною першою статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).

Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).

Частинами першою та другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема: 1) у разі задоволення позову - на відповідача.

Згідно із частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.