У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та Тячівської міської ради Закарпатської області, треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на майно у порядку спадкування за заповітом.

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 06 липня 2021 року до участі в справі в якості співвідповідача залучено ОСОБА_4, яка є рідною сестрою ОСОБА_2 .

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7, який за життя на підставі заповіту від 16 травня 2005 року заповів їй та ОСОБА_3 дві земельні ділянки, площею по 1,42 га, розташовані на території Тячівської міської ради Закарпатської області.

ОСОБА_1 у встановленому законом порядку звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, проте їй було рекомендовано звернутися до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської областівід 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 її позов задоволено, визнано за нею право власності на вказану земельну ділянку у порядку спадкування за заповітом. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року скасовано, у задоволенні її позову відмовлено.

ОСОБА_1 повторно звернулася до нотаріуса із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте їй було відмовлено через не пред`явлення правовстановлюючого документа (державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року) про право власності спадкодавця ОСОБА_7 на земельну ділянку загальною площею 3,36 га.

У свідоцтві про смерть спадкодавця вказано його прізвище, ім`я, по батькові " ОСОБА_7", а у державному акті на право власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, частину якої він їй заповів, прізвище, ім`я, по батькові вказано " ОСОБА_7". Таким чином, слід встановити, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_7, є таким, що належить ОСОБА_7 .

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд встановити факт, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_7, є таким, що належить ОСОБА_7 . Також просила визнати за нею на підставі заповіту від 16 травня 2005 року право власності на земельну ділянку площею 1,42 га, що належала ОСОБА_7 .

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойка Н. М., Тячівська міська рада Закарпатської області, про визнання заповіту удаваним і недійсним, встановлення нікчемності довіреності, встановлення нікчемності правочину та застосування до нього наслідків нікчемності, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним і скасування його державної реєстрації, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати - ОСОБА_9 .

На момент смерті батька їй було 13 років, тобто вона була малолітньою особою, внаслідок чого спадщину не оформляла. Після смерті матері вона довідалася про існування заповіту батька ОСОБА_7 від 16 травня 2005 року, складеного на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_3 у частині земельної ділянки, загальною площею 2,84 га, яким спадкодавець заповів кожному з них по 1,42 га земельної ділянки, розташованої на території Тячівської міської ради Закарпатської області.

16 травня 2005 року ОСОБА_7 складено нотаріально посвідчену довіреність, якою він уповноважив ОСОБА_1 на розпорядження, у тому числі на продаж, обмін, зазначеної земельної ділянки. Вказана довіреність є недійсною, оскільки суперечить пункту 15 Перехідних положень ЗК України (2768-14) .

У вересні 2015 року за її заявою відкрито кримінальне провадження за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 358 КК України, у зв`язку з підробкою невідомими особами заповіту від 16 травня 2005 року, складеного від імені ОСОБА_7 . У ході розслідування кримінального провадження встановлено, що між ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_7 існували відносини позики коштів. Постановою слідчого кримінальне провадження закрито за відсутністю складу злочину.

Вважала, що заповіт від 16 травня 2005 року її батька ОСОБА_7 не є особистим розпорядженням на випадок смерті, а волевиявлення не відповідало його внутрішній волі та не було вільним, оскільки заповіт був складений для забезпечення виконання зобов`язань позики перед ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .

Таким чином, заповіт є удаваним правочином, який вчинено для приховання іншого правочину, а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_3 фактично приховано незаконний договір про відчуження і перехід права власності (договір застави або купівлі-продажу) на земельну ділянку, призначення якої для товарного сільськогосподарського виробництва, тому її відчуження заборонено законом, унаслідок чого цей заповіт є недійсним.

ОСОБА_2 зазначала, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області, після смерті її батька.

15 липня 2008 року ОСОБА_3 отримав державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку. На підставі рішення суду першої інстанції, яке за результатами апеляційного перегляду скасовано, за ОСОБА_1 було визнано право власності на спірну земельну ділянку площею 1,42 га, а 25 грудня 2008 року нею отримано державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Зазначені свідоцтво про право на спадщину за заповітом, державні акти на право власності на земельну ділянку є недійсними, оскільки на час смерті спадкодавця - ОСОБА_7 вона була малолітньою особою, а тому мала право на обов`язкову частку у спадщині, що не було враховано при видачі цього свідоцтва.

Виходячи з наведеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_2 просила суд:

визнати заповіт від 16 травня 2005 року, складений ОСОБА_7, удаваним і недійсним;

встановити нікчемність нотаріально посвідченої довіреності, від 16 травня 2005 року, виданої ОСОБА_7 на ім`я ОСОБА_1 ;

встановити нікчемність правочину, вчиненого ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_7, який передбачав відчуження та перехід права власності (договір застави, купівлі-продажу) на спірну земельну ділянку та застосувати до нього наслідки нікчемності правочину;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, видане на ім`я ОСОБА_3, та скасувати його державну реєстрацію;

визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року серія ЯЕ 444800, виданий на ім`я ОСОБА_3, та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:004:0060).

визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року серії ЯЕ 459764, виданий на ім`я ОСОБА_1, та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:005:0057).

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 30 травня 2017 року позов ОСОБА_1 та позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження та присвоєно номер справи 307/624/17.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданий на ім`я ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину земельної ділянки площею 1,42 га, що розташована на території Тячівської міської ради Закарпатської області і належала ОСОБА_7 ( ОСОБА_10 ) на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що після смерті спадкодавця ОСОБА_7 спадщину прийняла його дружина ОСОБА_9, яка є матір`ю ОСОБА_2, а саме: будинок на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,92 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області, оскільки ОСОБА_1 і ОСОБА_3 за спірним заповітом успадкували кожен по 1,42 га цієї земельної ділянки. Спадкоємцем після смерті ОСОБА_9 є ОСОБА_2, яка прийняла спадщину, у тому числі на земельну ділянку площею 0,92 га, що відповідає її обов`язковій частці у спадщині після смерті батька ОСОБА_7 . Таким чином, безпідставними є доводи ОСОБА_2 про те, що спірним заповітом від 16 травня 2005 року, складеним спадкодавцем, її було позбавлено обов`язкової частки у спадщині.

Наявні підстави для визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_1, так як їй він виданий на підставі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року, яке рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року скасовано, тобто відпала правова підстава для його видання.

Підстави для визнання нікчемною нотаріально посвідченої довіреності від 16 травня 2005 року, якою ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_1 розпоряджатися земельною ділянкою площею 1,42 га, відсутні, оскільки відповідно до пункту 6 частини першої статті 248 ЦК України представництво за цією довіреністю припинилося у день смерті ОСОБА_7 .

Оскільки ОСОБА_1 у позасудовому порядку не змогла оформити право на спадщину після смерті ОСОБА_7, то за нею слід визнати право власності на спадкове майно за заповітом від16 травня 2005 року, а саме на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.

Вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_7, належить ОСОБА_7, задоволенню не підлягають, так як є загальновідомим фактом і не потребує доказування та обставина, що на території Закарпатської області імена ОСОБА_7 та ОСОБА_7, а також ОСОБА_7 та ОСОБА_7 використовуються як тотожні. Крім того, у заповіті, складеному спадкодавцем ОСОБА_7, зазначено номер державного акта, на підставі якого йому належала спірна земельна ділянка.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_2 залишена без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що заповіт визнається недійсним, якщо суд дійде до переконання, що документ складено людиною, не здатною усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, чи заповідач перебував під чиїмось тиском, впливом обману, погрози насильства, якщо оформлення його було вимушеним, написаним під час небезпечної для життя хвороби або внаслідок важких обставин. Таких обставин у справі при складенні спадкодавцем ОСОБА_7 оспорюваного заповіту не встановлено, ОСОБА_2 на ці обставини не посилалася, проте заявила вимогу про визнання заповіту недійсним як удаваного правочину (стаття 235 ЦК України), що є неналежним способом захисту порушених прав. Спадкодавцем складено спірний заповіт за вісім місяців до смерті, який ним не змінювався, що також свідчить про існування в нього вільного волевиявлення на вчинення таких дій. Посилання ОСОБА_2 на нікчемність нотаріально посвідченої довіреності від 16 травня 2005 року, якою ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_1 розпоряджатися земельною ділянкою, безпідставні, оскільки згідно з пунктом 6 частини першої статті 248 ЦК України представництво за цією довіреністю у день смерті ОСОБА_7 припинилося.

Доводи ОСОБА_2 про те, що її обов`язкова частка складала 1/4, а не 1/8 частку спадкового майна не заслуговують на увагу, оскільки після смерті ОСОБА_7 залишилося четверо спадкоємців за законом, а саме: дружина - ОСОБА_9, дочка - ОСОБА_2, та дві дочки від першого шлюбу: ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди у порушення вимог закону не врахували, що при вирішенні спору щодо недійсності заповіту підлягають застосуванню як положення статті 1257 ЦК України, так і положення статті 235 ЦК України, яка є спеціальною нормою права у правовідносинах щодо правочину, в якому існували вади волі одної з його сторін. Суди дійшли безпідставного висновку про те, що ОСОБА_2 обрано неналежний спосіб судового захисту порушених прав.

Суди не звернули уваги на те, що сторонами визнано обставини у справі, а саме: надання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спадкодавцю ОСОБА_7 коштів у борг; неможливість останнім повернути ці кошти; надання спадкодавцем спірного заповіту на земельні ділянки, як гарантії повернення зазначеного боргу; неможливість скасування ОСОБА_7 спірного заповіту у зв`язку зі смертю, оскільки заповітом повернення боргу було відстрочено на 1 рік, а помер ОСОБА_7 через 8 місяців; орієнтовної відповідності, на думку ОСОБА_1 і ОСОБА_3, між розміром боргу та вартістю земельних ділянок.

ОСОБА_3 вказував на те, що передумовою оспорюваного заповіту стала позика коштів ОСОБА_7 зі строком повернення через шість місяців. Проте останній кошти не повернув, а просив на рік відкласти їх повернення, на забезпечення чого ОСОБА_7 і було складено заповіт.

Крім того, судом першої інстанції безпідставно відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про витребування з Тячівського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Закарпатській області матеріалів кримінального провадження № 12015070160001569, в якому досліджувались обставини посвідчення спадкодавцем заповіту, збиралися докази, допитувалися свідки.

Відповідно до пункту 15 розділу X Перехідних положень ЗК України (2768-14) , у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 01 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Суди не врахували, що цим положенням ЗК України (2768-14) встановлено мораторій на відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва. Водночас оспорюваний заповіт складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення, тобто в обхід встановленої законодавством заборони на її відчуження, оскільки він посвідчений на забезпечення отриманих спадкодавцем у позику грошових коштів.

Суди належним чином не дослідили доводи ОСОБА_2 про те, що у ОСОБА_7 існували боргові зобов`язання перед ОСОБА_1 та ОСОБА_3, тобто між ними існували правовідносини позики, на забезпечення яких спадкодавцем було складено спірний заповіт. Спадкодавець заповів земельну ділянку сільськогосподарського призначення на забезпечення повернення позики, у період існування мораторію на відчуження такої земельної ділянки.

За результатами нового судового розгляду рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на підставі заповіту від 16 травня 2005 року на земельну ділянку площею 1,42 га, що належала ОСОБА_7 . У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 655 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спадкодавець розпорядився частиною належного йому на праві власності майна шляхом вчинення одностороннього правочину (заповіту) на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із власної волі. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про відсутність волевиявлення спадкодавця на вчинення цього правочину позивачем ОСОБА_2 не надано. Заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку складення, особу заповідача встановлено за паспортом із зазначенням у заповіті реєстраційного номеру облікової картки платника податків, заповіт підписаний особисто заповідачем, зазначено місце його складення, вказано дату й місце його посвідчення, він посвідчений уповноваженою на те особою, яка перевірила дієздатність заповідача і з`ясувала його дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок смерті.

Таким чином, місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним як удаваного правочину.

ОСОБА_3 вчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, що вбачається з матеріалів спадкової справи, та отримав у законний спосіб оскаржуване свідоцтво про право на спадщину, на підставі якого йому видано державний акт.

Після смерті ОСОБА_7 ОСОБА_1 у межах шестимісячного строку звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом, проте у видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно за заповітом їй відмовлено через відсутність у спадкоємця оригіналів правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності ОСОБА_7 на спірне майно.

З огляду на викладене, враховуючи, що позивач ОСОБА_1 позбавлена можливості отримати свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку у нотаріальному порядку, суд дійшов висновку про визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку.

Також суд вважав, що не підлягає задоволенню заява ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про застосування строків позовної давності до вимог ОСОБА_1, оскільки остання у межах шестимісячного строку (15 березня 2006 року) звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом. Після відмови нотаріуса з причини відсутності правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності ОСОБА_7 на спірне майно, вона у строки, передбачені Законом, звернулася до суду.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року скасовано, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано заповіт ОСОБА_7, складений 16 травня 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Стойкою Н. М., зареєстрований у реєстрі за № 3186, удаваним правочином - договором забезпечення виконання боргового зобов`язання.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, видане на ім`я ОСОБА_3, зареєстроване в реєстрі № 3-304.

Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року серії ЯЕ № 444800, виданий на ім`я ОСОБА_3 .

Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року серії ЯЕ № 459764, виданий на ім`я ОСОБА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, Тячівської міської ради про визнання права власності на спадкове майно відмовлено.

Стягнуто на користь ОСОБА_2 із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по 6 000,00 грн із кожного у відшкодування судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюваний заповіт складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення на забезпечення повернення позики у період існування мораторію на відчуження такої земельної ділянки, тобто в обхід встановленої законодавством заборони на її відчуження.

Волевиявлення ОСОБА_7 не можна вважати вільним, оскільки заповіт ним був складений для забезпечення виконання позикових зобов`язань перед ОСОБА_1 і ОСОБА_3, внаслідок чого фактично настали юридичні наслідки відчуження землі (переходу права власності) до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Отже, вказаний заповіт, що є удаваним договором забезпечення виконання боргового зобов`язання (договором застави), є нікчемним у силу пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) (в редакції, чинній на час вчинення заповіту).

Встановивши, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не мали права на спадкування, та, крім цього, відпала правова підстава для видачі ОСОБА_1 державного акта від 25 грудня 2008 року, оскільки рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 скасоване рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (удаваного договору забезпечення виконання боргового зобов`язання) та визнання недійсними: свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, виданого на ім`я ОСОБА_3, та скасування його державної реєстрації; державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_3 ; державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 .

При цьому апеляційний суд вважав, що у задоволенні похідної вимоги ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації свідоцтва про право на спадщину, виданого на ім`я ОСОБА_3 слід відмовити, оскільки такий спосіб захисту як визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину є достатнім у цьому спорі та забезпечить поновлення порушених прав ОСОБА_2 .

Щодо вимоги ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації земельних ділянок, то колегія суддів дійшла висновку, що така не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду про визнання недійсними державних актів про право власності на землю є підставою для припинення державної реєстрації речових прав власності (тобто, прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), а також, як наслідок, для Державного кадастрового реєстратора для скасування державної реєстрації земельних ділянок.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 виключає повністю задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 за подання позову в суді першої інстанції було сплачено 3 840,00 грн, за подання апеляційної скарги 5 760,00 грн, за подання касаційної скарги 7 680,00 грн, за подання другої апеляційної скарги 6 720,00 грн, що разом становить 24 000,00 грн. Оскільки три вимоги ОСОБА_2 із шести задоволені, то пропорційно до задоволеної частини вимог (50%) на її користь із відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_3 підлягає стягненню по 6 000,00 грн з кожного на відшкодування судового збору.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

11 березня 2023 року ОСОБА_1, засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року і залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16.

Також вказує, що апеляційним судом до спірних правовідносин не застосовано положення статей 6, 11, 12, 202, 203, 261, 627, 638 ЦК України.

Крім того, заявниця у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України (справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду).

11 березня 2023 року ОСОБА_3, засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року і залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував частину четверту статті 261 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 464/1723/14-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20.

Також вказує, що апеляційним судом до спірних правовідносин не застосовано положення статей 6, 11, 12, 202, 203, 627, 638 ЦК України.

Крім того, у березні 2023 року ОСОБА_3 подав заяву, в якій просив зупинити дію постанови Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року.

17 березня 2023 року ОСОБА_2, засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації земельних ділянок із кадастровими номерами 2124410100:03:004:0060 та 2124410100:03:005:0057, ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким позовні вимоги ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації земельних ділянок з кадастровими номерами 2124410100:03:604:0060 та 2124410100:03:005:0057 задовольнити та скасувати державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 2124410100:03:004:0060 та 2124410100:03:005:0057.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 629/1853/16-ц, від 07 червня 2022 року у справі № 599/1466/19, від 30 червня 2022 року у справі № 452/1079/17, від 02 листопада 2022 року у справі № 477/1713/19-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 540/861/16-ц.

Доводи відзивів на касаційні скарги

У травні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому просила заяву ОСОБА_3 від 09 березня 2023 року про зупинення дії постанови Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 307/624/17 залишити без задоволення, касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в оскарженій ОСОБА_3 частині залишити без змін.

У червні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в оскарженій ОСОБА_1 частині залишити без змін.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, надано строк для подання відзивів на касаційні скарги.

У травні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_7 від першого шлюбу мав двох дочок: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

За час фактичних шлюбних відносин з ОСОБА_16 у нього народилася дочка ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 .

16 травня 2005 року ОСОБА_7 склав заповіт, на підставі якого заповів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 дві земельні ділянки, площею по 1,42 га, розташовані на території Тячівської міської ради Закарпатської області, передані йому для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (том 2, а. с. 11).

20 січня 2006 року ОСОБА_7 та ОСОБА_16 зареєстрували шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, після його смерті залишилося спадкове майно, у тому числі земельна ділянка площею 3,36 га, розташована на території Тячівської міської ради Закарпатської області, з якої 2,84 га спадкодавець заповів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (кожному по 1,42 га), та житловий будинок АДРЕСА_1 .

У державному акті на право приватної власності на землю від 25 червня 1999 року, яким посвідчувалося право власності спадкодавця на земельну ділянку площею 3,36 га, було вказано прізвище, ім`я, по батькові власника - ОСОБА_7 .

04 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області із заявою про прийняття спадщини, отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 отримала постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки у неї, як спадкоємця, відсутні правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності спадкодавця ОСОБА_7 на спадкове майно.

06 вересня 2006 року мати ОСОБА_2 ОСОБА_9 звернулася до приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойки Н. М. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_7 . У цій заяві зазначено, що спадкове майно складається із житлового будинку АДРЕСА_1, відсутні спадкоємці, передбачені статтею 1261 ЦК України.

06 вересня 2006 року ОСОБА_9 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 . Вартість спадкового майна складає 44 199 грн.

12 лютого 2007 року ОСОБА_3 на підставі заповіту ОСОБА_7 від 16 травня 2005 року видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.Вартість спадкового майна складала 8 211,21 грн згідно з довідкою про визначення грошової нормативної оцінки земельної ділянки від 23 листопада 2006 року.

15 липня 2008 року ОСОБА_3 отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської областівід 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 позов ОСОБА_1 було задоволено, визнано за нею право власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської областіу порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_7 .

На підставі цього судового рішення 25 грудня 2008 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 лютого 2017 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської областівід 04 травня 2007 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не зверталася до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину за заповітом та не отримувала відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину; до участі у справі не залучено належних відповідачів, зокрема інших спадкоємців: за заповітом ОСОБА_3 та за законом ОСОБА_2 ; на час відкриття спадщини ОСОБА_2 була неповнолітньою, а відтак при вирішенні питання про визнання права власності на спадкове майно було вирішено питання щодо її права як неповнолітньої спадкоємиці за законом на обов`язкову частку у спадковому майні.

Отже, внаслідок скасування рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 відпала правова підстава для видачі ОСОБА_1 державного акту на право приватної власності на зазначену земельну ділянку від 25 грудня 2008 року.

04 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області із заявою, в якій просила видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 отримала постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки у неї, як спадкоємиці, відсутні правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності ОСОБА_7 на спадкове майно (том 1, а. с. 45).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не підлягають задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вирішення заяви ОСОБА_3 про зупинення дії постанови Закарпатського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року.

У березні 2023 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду заяву, в якій просив зупинити дію постанови Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року.

Заява обґрунтована тим, що зупинення дії оскаржуваної постанови обумовлено можливістю позивача у справі здійснити відповідні реєстраційні дії щодо нерухомого майна та скасувати права ОСОБА_3 на спадщину.

Відповідно до частини восьмої статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.

Згідно з частиною першою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Отже, метою вирішення питання про зупинення виконання судового рішення або зупинення його дії є недопущення порушення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, яка подала касаційну скаргу та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо такі наслідки можуть настати у зв`язку з виконанням (дією) судового рішення.

З урахуванням завдань та основних засад цивільного судочинства, визначених частинами першою, третьою статті 2 ЦПК України, вирішуючи питання про зупинення виконання судового рішення або зупинення його дії, суд касаційної інстанції враховує необхідність у цьому, зокрема, у разі ймовірності утруднення повторного розгляду справи внаслідок можливого скасування судового рішення, забезпечення збалансованості інтересів сторін, запобігання порушенню прав осіб, які брали участь у справі, та які не брали такої участі, але рішенням суду вирішено питання про їх права, свободи чи обов`язки. Клопотання про зупинення виконання судового рішення або зупинення його дії має бути мотивованим та містити обґрунтовані підстави для зупинення виконання судового рішення, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Оскільки ОСОБА_3 не навів обґрунтованих підстав щодо необхідності зупинення дії оскаржуваного судового рішення до закінчення його перегляду в касаційному порядку, у задоволенні заяви слід відмовити.

Щодо вирішення спору по суті

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

За вимогами статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

За частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

До оспорюваних заповітів за змістом частини другої статті 1257 ЦК України належать ті з них, які визнаються недійсними за судовим рішенням на підставі встановлення того факту, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У цьому випадку має місце порушення вимоги дійсності правочину, яка передбачена частиною третьою статті 203 ЦК України.

Отже, оскільки заповіт є правочином, то до нього застосовуються загальні положення про правочини та положення про недійсність правочинів, з особливостями, які передбачені статтею 1257 ЦК України.

У пунктах 16, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) судам роз`яснено, що заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України (435-15) немає відповідного правила.

Згідно із частиною першою статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (частина друга статті 235 ЦК України).

Таким чином, при вирішенні спору щодо недійсності заповіту підлягають застосуванню, як положення статті 1257 ЦК України, так і положення статті 235 ЦК України, яка є спеціальною нормою права у правовідносинах щодо правочину, в якому існували вади волі одної з його сторін.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце.

Отже, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен встановити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки про застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6?133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які надалі послідовно підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та від 28 червня 2023 року у справі № 465/2502/20 (провадження № 61-7742св22).

Крім того, у пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16 (провадження № 14-498цс18) зазначено: "Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним".

Як встановлено апеляційним судом, у ОСОБА_7 існували боргові зобов`язання перед ОСОБА_1 та ОСОБА_3, тобто між ними існували правовідносини позики, на забезпечення яких спадкодавцем ОСОБА_7 було складено оспорюваний заповіт.

За змістом статей 546, 572, 575 ЦК України одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є застава (застава нерухомого майна - земельної ділянки - іпотека), в силу якої кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна.

За частиною першою статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Враховуючи наведене, на підставі належним чином оцінених доказів апеляційний суд дійшов правильного висновку, що оспорюваний заповіт є удаваним правочином, оскільки складений на забезпечення повернення позики, тобто є договором забезпечення виконання боргового зобов`язання (договором застави).

Відповідно до пункту 15 розділу X Перехідних положень ЗК України (2768-14) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 01 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Вказаним положенням ЗК України (2768-14) було встановлено мораторій на відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва.

Заповіт від 16 травня 2005 року, за яким спадкодавець ОСОБА_7 заповів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, складений у період дії мораторію на відчуження такої земельної ділянки.

Усталеним у судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. У ЦК України (435-15) закріплений підхід, за яким оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того чи іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був спрямований до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним.

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Враховуючи наведене, встановивши, що оспорюваний заповіт (договір застави) складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення на забезпечення повернення позики, у період існування мораторію на відчуження такої земельної ділянки, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що такий заповіт є нікчемним у силу пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) (в редакції, чинній на час вчинення заповіту).

Встановивши, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не мали права на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 за складеним ним заповітом, оскільки такий є нікчемним у силу закону, апеляційний суд дійшов правильного висновку про визнання недійсними: свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, виданого на ім`я ОСОБА_3, та скасування його державної реєстрації; державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_3, та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 .

Щодо вирішення позовної вимоги ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації земельних ділянок

Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні такої позовної вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що її задоволення не є ефективним способом захисту порушених прав, оскільки визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, виданих на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_3, є підставою для припинення державної реєстрації речових прав власності.

Колегія суддів Верховного Суду з висновками апеляційного суду у цій частині не погоджується, з огляду на таке.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів (частина третя 152 ЗК України (2768-14) ).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року

у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що "Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження

№ 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98)".

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 просила, зокрема, визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року серія ЯЕ 444800, виданий на ім`я ОСОБА_3, та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:004:0060), а також визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року серії ЯЕ 459764, виданий на ім`я ОСОБА_1, та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:005:0057).

Відповідно до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяження - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з частиною тринадцятою статті 79-1 ЗК України земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі: поділу або об`єднання земельних ділянок; скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації; якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр" (3613-17) , не було зареєстровано протягом року з вини заявника. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Правові, економічні та організаційні основи діяльності у сфері Державного земельного кадастру визначено Законом України "Про Державний земельний кадастр" (3613-17) .

За змістом частини першої статті 24, частини четвертої статті 25 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Поземельна книга закривається у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки.

У частині десятій статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" визначено, що державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі: поділу чи об`єднання земельних ділянок; якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника; ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Частина друга статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року) внормовує порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. За змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" (340-20) , який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

Відповідно до абзацу 3 частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV в редакції, чинній з 26 липня 2022 року, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Отже, в розумінні положень наведеної норми в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення в цій справі, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, за змістом вказаної норми наразі виконанню підлягають судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц (провадження № 61-13586св20), від 06 жовтня 2021 року у справі № 754/8547/19 (провадження № 61-10163св21), від 30 листопада 2022 року у справі № 466/5453/19 (провадження № 61-14528св21).

Тобто одночасне звернення до суду з позовними вимогами про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, є належним способом захисту порушених прав позивача на таке майно.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні заявленої ОСОБА_2 позовної вимоги про скасування державної реєстрації спірних земельних ділянок.

Допущені апеляційним судом порушення норм матеріального права є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації спірних земельних ділянок та ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення вказаних позовних вимог.

Отже, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 знайшли своє підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку.

Щодо доводів касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Доводи касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про неврахуванням судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 464/1723/14-ц, Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що на вимогу про оспорювання свідоцтва про право на спадщину поширюється позовна давність, оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції, оскільки позивач не довів, що звернувся до суду у межах позовної давності з моменту, коли йому з об`єктивних причин могло бути відомо про порушення його спадкових прав. Поважність причин пропуску позовної давності позивач також не довів.

У постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 464/1723/14-ц (провадження № 61-22593св18) суд касаційної інстанції визнав необґрунтованими доводи касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності.

Як встановлено апеляційним судом у справі, яка переглядається, позов подано ОСОБА_2 у квітні 2017 року з дотриманням строку позовної давності, оскільки про заповіт батька вона дізналася лише після смерті матері у червні 2015 року. Такі доводи не спростовані ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Тобто доводи заявників у цій частині зводяться до переоцінки встановлених апеляційним судом обставин початку перебігу позовної давності, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У справі № 755/612/16-ц (постанова Верховного Суду від 18 березня 2020 року, провадження № 61-14687св19) предметом спору є визнання недійсним договору фінансового лізингу, застосування наслідків недійсності правочину та визнання права власності.

У справі № 522/14890/16 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року, провадження № 14-498цс18) предметом спору є визнання припиненим договору позики у зв`язку з виконанням позичальником зобов`язань за цим договором, визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі та визнання права власності на частку у статутному капіталі товариства

У справі № 463/5896/14-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року, провадження № 14-90цс19) предметом спору є визнання нікчемним договору банківського вкладу "Депозитний".

У справі № 6-1026цс16 (постанова Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року) розглянуто спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н. М., Чернівецька філія ПАТ КБ "ПриватБанк", про визнання договору дарування удаваним, визнання квартири спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.

Отже, висновки щодо застосування норм права, що містяться у вказаних постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, на які посилалися заявники в касаційних скаргах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, має місце різне матеріально-правове регулювання правовідносин, а обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у вищезазначених справах.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо розгляду справи неповноважним складом суду є безпідставними з урахуваннями такого.

Частиною другою статті 41 ЦПК України у разі задоволення заяви про відвід одному із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встановленому статтею 33 цього Кодексу.

Пунктом 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженим рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 № 30 (із подальшими змінами та доповненнями) (далі - Положення) визначено, що повторний автоматизований розподіл судових справ між суддями застосовується у випадках визначених законом, а також з метою заміни одного, декількох суддів, всього складу суду, збільшення складу суду в порядку, визначеному підпунктами 2.3.4, 2.3.23 цього Положення.

У разі задоволення відводу або самовідводу заміна судді здійснюється автоматизованою системою на підставі рішення про відвід (самовідвід) у порядку, зазначеному в підпункті 2.3.23 пункту 2.3 цього Положення (пункт 2.3.25 Положення).

Пунктом 2.3.25 Положення визначено, що якщо судова справа підлягає розгляду (перегляду) колегією суддів, при автоматизованому розподілі судових справ автоматизованою системою в місцевому суді визначається головуючий суддя, а в судах апеляційної та касаційної інстанцій - суддя-доповідач із числа всіх суддів відповідного суду з урахуванням їх спеціалізації (за її наявності). Після визначення судді-доповідача (головуючого судді) автоматизованою системою визначається склад колегії суддів із числа всіх суддів відповідного суду з урахуванням їх спеціалізації (за її наявності) та з урахуванням складу судових палат (за їх наявності). Якщо збори суддів визначили склади постійно-діючих колегій, то автоматизована система визначає склад колегії з числа суддів основного складу. У разі неможливості визначити необхідну кількість суддів з числа суддів основного складу, автоматизована система визначає суддів, яких не вистачає, з числа резервних суддів даної колегії. У разі неможливості визначити склад колегії з числа суддів основного складу та резервних суддів, автоматизована система визначає суддів, яких не вистачає, з числа всіх суддів відповідного суду з урахуванням їх спеціалізації (за її наявності) та з урахуванням складу судових палат (за їх наявності).

З матеріалів справи вбачається, що протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 травня 2022 року визначено склад колегії суддів: Куштан Б. П. (суддя-доповідач), Фазикош Г. В., Бисага Т. Ю.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 06 травня 2022 року заяву головуючого судді (судді-доповідача) Куштана Б. П. про самовідвід задоволено. Справу передано до автоматизованого розподілу для визначення складу суду.

Протоколами від 09, 10, 11 та 16 травня 2022 року суддя-доповідач не був визначений у зв`язку з відсутністю необхідної кількості суддів для розподілу справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 травня 2022 року Куштана Б. П. замінено на суддю-доповідача Кожух О. А., інші судді, які входили до складу колегії (Фазикош Г. В. та Бисага Т. Ю.), залишилися незмінними. Справа в суді апеляційної інстанції розглянута колегією суддів у складі: Кожух О. А., Фазикош Г. В., Бисага Т. Ю.

Враховуючи, що такий розподіл судової справи не суперечить зазначеному Положенню, проведений на виконання його вимог, а тому Верховний Суд доходить висновку, що справа розглянута повноважним складом суду. Отже, доводи касаційних скарг з цього приводу не заслуговують на увагу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням того, що ОСОБА_2 у касаційній скарзі просила скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у частині вирішення її позовних вимог до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації земельних ділянок, але при цьому у касаційній скарзі не заявляла про скасування у цій частині рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року, яким їй відмовлено у задоволенні позову в цій частині, колегія суддів Верховного Суду вважає на необхідне вийти за межі вимог касаційної скарги ОСОБА_2 та скасувати рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації земельних ділянок за кадастровими номерами 2124410100:03:004:0060 та 2124410100:03:005:0057 з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову, оскільки доводи касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у згаданій частині не підтвердилися.

В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_3 висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Як убачається з матеріалів справи, позивачка ОСОБА_2 заявила 6 немайнових вимог, а саме:

визнання заповіту від 16 травня 2005 року, складеного ОСОБА_7, удаваним і недійсним;

встановлення нікчемності нотаріально посвідченої довіреності, від 16 травня 2005 року, виданої ОСОБА_7 на ім`я ОСОБА_1 ;

встановлення нікчемності правочину, вчиненого ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_7, який передбачав відчуження та перехід права власності (договір застави, купівлі-продажу) на спірну земельну ділянку та застосування до нього наслідків нікчемності правочину;

визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, видане на ім`я ОСОБА_3, та скасування його державної реєстрації;

визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року серія ЯЕ 444800, виданого на ім`я ОСОБА_3, та скасування державної реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:004:0060);

визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року серії ЯЕ 459764, виданого на ім`я ОСОБА_1, та скасування державної реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:005:0057).

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 за подання позову в суді першої інстанції, виходячи із шести заявлених нею немайнових вимог, було сплачено 3 840,00 грн, за подання апеляційної скарги 5 760,00 грн, за подання касаційної скарги 7 680,00 грн, за подання другої апеляційної скарги 6 720,00 грн, що разом становить 24 000,00 грн (3 840 + 5 760 + 7 680 + 6 720). Оскільки апеляційний суд задовольнив три вимоги ОСОБА_2 із шести, то судовий збір на її користь стягнуто пропорційно до задоволеної частини вимог (50% від 24 000,00 грн становить 12 000 грн), тобто по 6 000,00 грн з кожного відповідача.

Звертаючись до суду з касаційною скаргою, ОСОБА_2 просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні заявлених нею позовних вимог про скасування державної реєстрації земельних ділянок

За результатами касаційного перегляду, касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації земельних ділянок скасовано та задоволено вказані позовні вимоги. Скасовано державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 2124410100:03:004:0060 та 2124410100:03:005:0057.

В іншій частині постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року залишено без змін.

ОСОБА_2, звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року серія ЯЕ 444800, виданого на ім`я ОСОБА_3, та скасування державної реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:004:0060), а також визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року серії ЯЕ 459764, виданого на ім`я ОСОБА_1, та скасування державної реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер 2124410100:03:005:0057) позивачка сплатила судовий збір як за дві немайнові вимоги.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції стягнув з відповідачів на користь позивачки судовий збір, виходячи, зокрема, із задоволення позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки.

Тобто судовий збір за вказані вимоги вже розподілений апеляційним судом, а тому Верховний Суд повторний розподіл таких витрат не проводить.

Зважаючи на те, що постанова апеляційної інстанції ОСОБА_2 оскаржувалася в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації земельних ділянок (дві вимоги немайнового характеру), то нею за подання касаційної скарги сплачено судовий збір в розмірі 2 560,00 грн (1 600 * 0,4 )* 2 * 200 %)

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 та скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та ухвалення нового рішення про задоволення позову в цій частині, то з ОСОБА_20 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сплачений нею за подання касаційної скарги судовий збір у розмірі 2 560,00 грн (по 1 280 грн з кожного).