розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 06 вересня 2022 року у складі судді Леська М. О. та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

На обґрунтування позову посилалася на те, що право власності на спірний будинок вона набула на підставі договору купівлі-продажу. Відповідач є її колишнім чоловіком, зареєстрований в будинку, але не проживає в ньому. Реєстрація відповідача в будинку перешкоджає їй вільно володіти, користуватись та розпоряджатись майном, користуватись пільгами, а також вона несе зайві витрати зі сплати комунальних послуг та інших платежів.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Чуднівського районного суду Житомирської області від 06 вересня 2022 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 . Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач, будучи зареєстрованим в будинку, чинить перешкоди позивачці у здійсненні її права розпорядження своїм майном, тому його необхідно визнати таким, що втратив право користування жилим приміщенням, що є також одним із способів захисту права власності позивачки.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 06 вересня 2022 року в частині розподілу судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким компенсовано понесені ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 840,80 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, у зв`язку з чим позов підлягав задоволенню. Наявність будь-яких поважних причин непроживання у спірному будинку відповідач не довів та не спростував надані позивачкою докази про тривалу відсутність його в цьому будинку.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції помилково стягнув судовий збір з ОСОБА_2, який є особою з інвалідністю II групи та відповідно до Закону України "Про судовий збір" (3674-17) відноситься до переліку осіб, що звільнені від його сплати. Тому суд першої інстанції неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення спору по суті скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково розглянув справу у порядку спрощеного провадження та без належного повідомлення відповідача про розгляд справи та що cуди попередніх інстанцій безпідставно взяли до уваги акт селищної ради від 15 січня 2020 року про те, що він не проживав у спірному будинку з 2010 року. Зазначене не відповідає дійсності, оскільки у спірному будинку він проживав до 2022 року. У зазначеному акті вказаний інший номер будинку.

Син позивачки чинив відповідачеві перешкоди у користуванні майном, тому він вимушений був переїхати до іншого будинку.

Спірний будинок придбаний за спільні кошти з позивачкою, оскільки вони з 1986 року проживали разом, про що не заперечує позивачка. Іншого житла відповідач не має.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 686/436/17, від 16 травні 2022 року у справі № 638/3904/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

розгляд справи за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України);

недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України);

розгляд у порядку спрощеного позовного провадження справи, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 2 частини третьої статті 411 ЦПК України);

встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У червні 2023 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення спору по суті - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що у касаційній скарзі заявник не зазначив, які саме норми матеріального права неправильно застосували суди першої та апеляційної інстанцій. Водночас суди попередніх інстанцій правильно встановили фактичні обставини справи та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову. Відповідач відмовився від отримання ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі, а тому доводи касаційної скарги про неповідомлення відповідача про розгляд справи є безпідставними. Відповідач не надав належних доказів на підтвердження наявності поважних причин непроживання у спірному будинку, а також доказів того, що позивачка чинить йому перешкоди у користуванні спірним майном.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року відкрито провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставах, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 5 частини першої та пунктами 1, 2, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що відповідно до витягу з Державного реєстру про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 06 листопада 2009 року № 24378814 житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 вересня 2001 року АЕВ № 513139, посвідченого приватним нотаріусом Чуднівського районного нотаріального округу Житомирської області Журбей К. В., та зареєстрованого у реєстрі за № 2855 (а. с. 7).

Згідно з довідкою від 17 січня 2020 року № 166/02-31 виданою виконкомом Іванопільської селищної ради Чуднівського району Житомирської області ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, у зазначеному домогосподарстві проживає одна (а. с. 10).

Відповідно до довідки від 17 січня 2020 року № 167/02-31, виданої виконкомом Іванопільської селищної ради Чуднівського району Житомирської області, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, але не проживає за цією адресою з 2010 року (а. с. 10).

Згідно з довідкою від 16 січня 2020 року № 31, виданою Великоп`ятигірським старостинським округом Райгородської сільської ради Бердичівського району Житомирської області ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 9 на звороті).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "McCann v. the United Kingdom" (МакКенн проти Сполученого Королівства)).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року).

Отже, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлений цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що у спірному будинку, який належить на праві власності позивачці, ОСОБА_2 не проживає, а лише має зареєстроване місце проживання.

Також суди встановили, що ОСОБА_2 на праві власності належить інший житловий будинок, який відповідач придбав 27 травня 2000 року за договором купівлі-продажу.

З урахуванням наведеного, встановлених судами обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що є підстави для задоволення позову, оскільки реєстрація місця проживання відповідача у спірному будинку перешкоджає позивачці вільно та на власний розсуд користуватись та розпоряджатись своїм майном.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 22 січня 2020 року у справі № 686/436/17, від 16 травня 2022 року у справі № 638/3904/20.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 686/436/17 зазначено, що "суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки відповідач у спірному приміщенні зареєстрований у встановленому законом порядку, є членом сім`ї позивача, отже, у законний спосіб набув право користування житловим приміщенням. Також, як встановлено судами, відповідач з поважних причин не проживає у спірному житловому приміщенні, а саме через конфлікти та суперечки з позивачкою. Позивачкою не надано доказів того, що відповідач перешкоджає їй користуватись, володіти та розпоряджатись своєю власністю, а також те, що відповідач не проживає у спірному житлову приміщенні без поважних причин, та втратив інтерес до спірного житла".

У постанові Верховного Суду від 16 травня 2022 року у справі № 638/3904/20 зазначено, що "виходячи з недоведеності позивачами факту відсутності відповідачки у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин, та, встановивши, що між сторонами існують конфліктні відносини з приводу користування нею й відповідачка позбавлена можливості проживати за місцем реєстрації та не втрачала інтерес до цього житла, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання її такою, що в силу положень статей 71, 72 ЖК України втратила право користування спірним жилим приміщенням. При цьому поважність причин непроживання відповідачки у спірній квартирі, на які вона посилалася під час розгляду справи, позивачами не спростовано, належних доказів на підтвердження факту непроживання саме без поважних причин матеріали справи не містять і таких обставин під час розгляду справи позивачами не доведено, як і не доведено обставин, що ОСОБА_3 втратила інтерес до спірного житла".

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах Верховного Суду, оскільки висновки у вказаних справах та встановлені судами фактичні обставини є відмінними у порівнянні зі справою, яка переглядається.

У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Однак питання щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи та поданих сторонами доказів.

У цій справі суди першої та апеляційної інстанції надали оцінку наявним у матеріалах справи доказам, врахували, що відповідач тривалий час без поважних причин не проживає у спірному будинку та має на праві власності інший будинок, тому дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника про те, що акт селищної ради від 15 січня 2020 року щодо непроживання відповідача у спірному будинку з 2010 року є неналежним доказом, оскільки відповідно до частини другої статті 89 ЦПК України саме суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суди попередніх інстанцій, діючи в межах наданих їм процесуальним законом повноважень, оцінили наявні у матеріалах справи докази та дійшли правильного висновку про задоволення позову. Крім того відповідач не надав належних доказів на підтвердження того, що він проживав у спірному будинку після 2010 року та що позивачка чинила йому перешкоди у користуванні спірним майном.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суди ухвалили судові рішення на підставі недопустимого доказу, є необґрунтованими, оскільки фактично зводяться до незгоди заявника із здійсненою судами оцінкою наданих сторонами доказів.

Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що спірний будинок придбаний за спільні кошти сторін у справі.

Проте у цій справі відповідач не посилався на правовстановлюючі документи на підтвердження його права власності на спірний будинок, не ініціював вирішення спору, спрямованого на захист чи підтвердження наявності такого права.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження з огляду на таке.

Згідно зі статтею 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Отже, відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України ця справа не відноситься до тієї категорії справ, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.

Верховний Суд також відхиляє доводи заявника про неналежне його повідомлення про розгляд справи у суді першої інстанції з огляду на таке.

Згідно з пунктом 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку.

У справі, що переглядається, встановлено, що відповідач проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 (а. с.15).

На зазначену адресу суд першої інстанції направив відповідачеві копію ухвали про відкриття провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження та копію позовної заяви.

До суду повернулося рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення разом із конвертом, яке містить довідку про причини повернення цього відправлення - "адресат відмовився" (а. с. 25).

Враховуючи зазначене та з урахуванням пункту 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України ОСОБА_2 є таким, що належним чином повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції.

Крім того, ОСОБА_2 брав участь у розгляді справи у суді апеляційної інстанції, а отже, його право на участь у розгляді його справи ним реалізовано, що свідчить про забезпечення йому права на справедливий суд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і які не знайшли свого підтвердження.

Підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги немає.

З огляду на те, що рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.