розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Комунального підприємства "Волинське обласне територіальне медичне об`єднання захисту материнства і дитинства" Волинської обласної ради на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 вересня 2022 року у складі судді Кихтюка Р. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Киці С. І., Шевчук Л. Я., у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Волинське обласне територіальне медичне об`єднання захисту материнства і дитинства" Волинської обласної ради про скасування наказів щодо призупинення трудових відносин,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства "Волинське обласне територіальне медичне об`єднання захисту материнства і дитинства" Волинської обласної ради (далі - КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства") про скасування наказів щодо призупинення трудових відносин.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він тривалий час працює лікарем-хірургом дитячого хірургічного відділення КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства".

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 березня 2022 року у справі № 161/15464/21 його було поновлено на зазначеній вище посаді.

Постановою державного виконавця Першого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) від 11 квітня 2022 року було відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 161/15464/21, виданого на підставі вказаного судового рішення, та зобов`язано адміністрацію відповідача поновити його на роботі протягом 10 робочих днів.

Наказом КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" від 12 квітня 2022 року № 263-ОС/К він був поновлений на посаді лікаря-хірурга дитячого хірургічного відділення, однак його не допустили до роботи, оскільки цього ж дня генеральний директор медичного закладу своїм наказом № 264-ОС призупинив дію укладеного з ним трудового договору до закінчення в Україні періоду воєнного стану.

Вказував, що на час видання зазначеного наказу не існувало обставин, які виключали можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором, оскільки місто Луцьк Волинської області, де розташоване його робоче місце, не було окупованою територією та не належало до зони бойових дій.

Крім того, відсутність умов для організації та виконання виробничого процесу в медичному закладі нічим не підтверджена і спростовується роботою інших працівників у цьому закладі.

Вважаючи дії роботодавця такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та порушують його трудові права, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним і скасувати наказ генерального директора КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" від 12 квітня 2022 року № 264-ОС.

Під час розгляду справи, у зв`язку з тим, що відповідач наказом від 28 липня 2022 року № 455-ОС/К вніс зміни до пункту 1 наказу від 12 квітня 2022 року № 264-ОС, а саме призупинив дію укладеного між сторонами трудового договору з 12 квітня 2022 року до 28 липня 2022 року, ОСОБА_1 збільшив позовні вимоги і просив суд визнати незаконними та скасувати обидва згадані накази.

Вказував, що наказ від 28 липня 2022 року № 455-ОС/К стосується того самого предмета позову, оскільки цим наказом, який відповідач видав після його звернення до суду за захистом трудових прав, змінено лише період зупинення дії трудового договору.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 вересня 2022 року, внесеною до протоколу судового засідання, заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог задоволено.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 вересня 2022 року позов задоволено.

Визнано незаконними та скасовано накази КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" від 12 квітня 2022 року № 264-ОС та від 28 липня 2022 року № 455-ОС/К.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не довів, що на час видання наказу від 12 квітня 2022 року № 264-ОС існували обставини, які виключали можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором, тобто, що існувала абсолютна неможливість роботодавця надати роботу, а працівника виконувати її.

Постановою Волинського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року апеляційну скаргу КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства"залишено без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 вересня 2022 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.

Закон України від 15 березня 2022 року № 2136-ІХ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (далі - Закон № 2136-ІХ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) надав право роботодавцю призупиняти дію трудового договору з працівниками, що не припиняє трудових відносин, та не виплачувати у період призупинення заробітну плату, гарантійні та компенсаційні виплати.

Разом із тим, як вбачається з аналізу положень частини першої статті 13 Закону № 2136-ІХ, таке право роботодавця настає за певних умов. Такими умовами призупинення трудового договору з працівником є абсолютна неможливість через збройну агресію роботодавцем надати роботу, а працівником - виконувати її. До того ж побудова цієї норми закону вказує на те, що законодавець передбачив одночасне настання як неможливості роботодавцем надати роботу, так і неможливість виконувати цю роботу працівником.

Щодо абсолютної неможливості надавати роботу та виконувати її, то роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати роботу працівнику, в свою чергу, працівник - не може виконати роботу.

Отже, за умови, якщо працівник має можливість виконувати роботу, а роботодавець, незважаючи на бойові дії, не позбавлений можливості забезпечити працівника роботою та належними умовами праці, то відсутні правові підстави для призупинення дії трудового договору з працівником.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду справи щодо прийняття заяви позивача про збільшення позовних вимог не впливає на правильність вирішення спору по суті і не може бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення з одних лише формальних міркувань.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

12 січня 2023 року КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 вересня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 та у постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19, від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц, від 25 травня 2022 року у справі № 753/1908/15-ц, від 25 серпня 2022 року у справі № 757/31785/19-ц, від 12 жовтня 2022 року у справі № 723/1233/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 13 Закону № 2136-ІХ у подібних правовідносинах, а саме щодо призупинення роботодавцем дії трудового договору із працівником в умовах воєнного стану (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру, а отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що заява ОСОБА_1 від 02 вересня 2022 року є заявою про збільшення позовних вимог.

Крім того, вказана заява позивача, яка фактично є заявою про зміну предмета позову, подана з пропуском процесуального строку, а тому мала бути залишена судом без розгляду.

Також суди не врахували, що, призупиняючи дію трудового договору з позивачем, підприємство діяло в межах статті 13 Закону № 2136-ІХ, оскільки через збройну агресію більшість пацієнтів були виписані зі стаціонару і надання медичних послуг фактично не здійснювалося.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Луцького міськрайонного суду Волинської області.

20 березня 2023 року справа № 161/7449/22 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

З 22 січня 1990 року ОСОБА_1 перебував з відповідачем у трудових відносинах, з 29 квітня 2021 рокувін працював на посаді лікаря-хірурга дитячого хірургічного відділення КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства".

Наказом КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" від 31 липня 2021 року позивача було звільнено з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ) у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 31 березня 2022 року у справі № 161/15464/21, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 19 липня 2022 року, ОСОБА_1 поновлено на посаді лікаря-хірурга дитячого хірургічного відділення КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" (а. с. 32-37).

Постановою державного виконавця Першого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) від 11 квітня 2022 року було відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 161/15464/21, виданого на підставі вказаного судового рішення, та зобов`язано адміністрацію відповідача поновити позивача на роботі протягом 10 робочих днів (а. с. 10).

Наказом КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" від 12 квітня 2022 року № 263-ОС/К ОСОБА_1 поновлено на посаді лікаря-хірурга дитячого хірургічного відділення (а. с. 11).

Цього ж дня, 12 квітня 2022 року, генеральний директор КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" видав наказ № 264-ОС, яким призупинив дію укладеного з ОСОБА_1 трудового договору з 12 квітня 2022 року і до закінчення в Україні періоду дії воєнного стану, посилаючись на особливості роботи медичного закладу у період воєнного стану, зменшення кількості пацієнтів та статтю 13 Закону № 2136-ІХ (а. с. 12).

Також встановлено, що 28 липня 2022 року, тобто під час розгляду цієї справи судом першої інстанції, відповідач видав наказ № 455-ОС/К про внесення змін до наказу від 12 квітня 2022 року № 264-ОС, виклавши пункт 1 цього наказу в такій редакції: "З ОСОБА_1, лікарем-хірургом дитячого хірургічного відділення КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства", призупинити дію трудового договору з 12 квітня 2022 року до 28 липня 2022 року" (а. с. 40).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) . В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30- 34, 38, 39, 41- 44, 53 Конституції України.

15 березня 2022 року прийнято Закон № 2136-ІХ, яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" (389-19) .

Частинами першою та другою Закону № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України (322-08) під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" (389-19) , діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом № 2136-ІХ.

Відповідно до статті 13 Закону № 2136-ІХ призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23) викладено правовий висновок щодо застосування статті 13 Закону № 2136-ІХ та зазначено, що наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою. Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливе.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Призупиняючи дію трудового договору з позивачем на підставі статті 13 Закону № 2136-ІХ, відповідач виходив з відсутності в нього умов для організації лікування пацієнтів у медичному закладі, кількість яких значно зменшилася в період воєнного стану.

Разом із тим суди встановили, що як на час видання оспорюваного наказу про призупинення дії трудового договору, так і на час розгляду справи КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" надавало медичні послуги (доказів щодо призупинення діяльності підприємства матеріали справи не містять).

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що призупинення дії трудового договору з позивачем є незаконним, оскільки в цій справі не встановлено обставин неможливості відповідача у зв`язку з військовою агресією проти України надати позивачу роботу, а останнього її виконувати.

При цьому сама по собі обставина зменшення кількості пацієнтів медичного закладу після введення воєнного стану на території України не свідчить про неможливість відповідача забезпечити позивача, який обіймав посаду лікаря-хірурга дитячого хірургічного відділення КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства", роботою.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального права.

Аргументи заявника, наведені в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 13 Закону № 2136-ІХ у подібних правовідносинах, колегія суддів не бере до уваги, оскільки у наведеній постанові від 21 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23) Верховний Суд вже сформулював правові висновки з цього питання і оскаржувані судові рішення відповідають таким висновкам.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні спору по суті судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 та у постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19, від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц, від 25 травня 2022 року у справі № 753/1908/15-ц, від 25 серпня 2022 року у справі № 757/31785/19-ц, від 12 жовтня 2022 року у справі № 723/1233/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) вказано, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Отже, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 (провадження № 61-9545сво21) зазначено, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно з пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 49 ЦПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову. При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України (1618-15) .

У постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19, від 25 травня 2022 року у справі № 753/1908/15-ц (провадження № 61-5815св21) та від 12 жовтня 2022 року у справі № 723/1233/17 (провадження № 61-8418св22) вказано, щозміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви.

У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц (провадження № 61-19440св21) зазначено, що зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин. […] Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо повернення заяви про зміну предмета позову і вважає, що позивач має право на уточнення позовних вимог, враховуючи приписи статей 13, 175, 197 ЦПК України, якими передбачено виключне право позивача на визначення предмета та підстав спору, а також способу захисту порушеного права та інтересу. У цьому випадку суди не врахували вимоги статті 189 ЦПК України, за якими одним із завдань підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

У постанові Верховного Суду від 25 серпня 2022 року у справі № 757/31785/19-ц (провадження № 61-275св22) вказано, що за правилами статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом; документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Встановивши, що в уточненій позовній заяві позивач фактично не тільки збільшила позовні вимоги про стягнення пені/процентів, а також заявила нові вимоги (про повернення безпідставно списаних грошових коштів), чим змінила предмет позову, при цьому ця заява подана 03 лютого 2021 року, тобто після закінчення підготовчого засідання (ухвала Печерського районного суду м. Києва від 19 лютого 2020 року), апеляційний суд дійшов законного та обґрунтованого висновку про залишення такої заяви без розгляду з огляду на положення статті 126 ЦПК України.

З огляду на викладене позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Отже, зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/обраних способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Необхідність у зміні предмета позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не повною мірою забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

Зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

При цьому збільшити або зменшити розмір позовних вимог можна лише тоді, коли вони виражені у певному цифровому еквіваленті, наприклад, у грошовому розмірі. Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмета позову, а не через збільшення розміру позовних вимог.

Предметом позову в цій справі у первісній редакції позовної заяви була вимога немайнового характеру про визнання незаконним і скасування наказу генерального директора КП "ВОТМО захисту материнства і дитинства" від 12 квітня 2022 року № 264-ОС щодо призупинення дії укладеного між сторонами трудового договору до закінчення в Україні періоду воєнного стану.

Під час розгляду справи, у зв`язку з тим, що відповідач наказом від 28 липня 2022 року № 455-ОС/К вніс зміни до пункту 1 наказу від 12 квітня 2022 року № 264-ОС, а саме - призупинив дію укладеного між сторонами трудового договору з 12 квітня 2022 року до 28 липня 2022 року, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконними та скасувати обидва згадані накази.

Зокрема, позивач зазначав, що наказ від 28 липня 2022 року № 455-ОС/К стосується того ж предмета позову, оскільки цим наказом, який відповідач видав після його звернення до суду за захистом трудових прав, змінено лише період зупинення дії трудового договору.

Отже, первісні основні підстави позову позивач залишив незмінними та лише доповнив їх новими обставинами, які безпосередньо пов`язані з основними підставами позову.

Як вбачається зі змісту прохальної частини згаданої заяви, позивач доповнив позовні вимоги новою вимогою немайнового характеру, тобто змінив предмет позову, про що правильно зазначив заявник у касаційній скарзі.

Водночас Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Недобросовісна поведінка особи, яка полягає в учиненні дій, що можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право, що, на переконання Верховного Суду, і мало місце у цій справі - відповідач, будучи обізнаним про оскарження позивачем наказу від 12 квітня 2022 року № 264-ОС в судовому порядку, вніс до нього зміни своїм наказом від 28 липня 2022 року № 455-ОС/К, причому вже після відкладення судом першої інстанції підготовчого судового засідання вдруге.

Отже, саме недобросовісні дії відповідача призвели до необхідності змінити предмет позову в цій справі, оскільки початкова вимога позивача не повною мірою забезпечувала захист його порушених прав та інтересів.

При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи викладене, Верховний Суд виходить із того, що визначення позивачем своїх процесуальних дій саме як збільшення позовних вимог, а не зміна предмета позову, та вирішення судом першої інстанції питання про прийняття до розгляду такої заяви є формальним порушенням норм процесуального права, яке не вплинуло на правильність правового результату вирішення справи та висновків суду, а тому не може бути підставою для скасування правильного по суті і законного рішення (частина друга статті 410 ЦПК України).

Таким чином, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, оскільки обставини, встановлені в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах, на які посилався заявник.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.