розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 травня 2023 року в складі колегії суддів: Тимченко О. О., Мірути О. А., Хейло Я. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його розподіл.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 06 червня 2009 року до 15 жовтня 2015 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох неповнолітніх дітей та під час якого за спільні кошти подружжя на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу на ім`я ОСОБА_2 придбали трикімнатну квартиру, загальною площею 100,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира).

Оскільки відповідач відмовляється у добровільному порядку поділити вказане нерухоме майно, яке є їх спільною власністю, позивач просив суд визнати спільною сумісною власністю подружжя, його та ОСОБА_2, трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 та в порядку поділу майна подружжя визнати за ним право власності на частину вказаної квартири.

У березні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.

Позов мотивувала тим, що до реєстрації шлюбу із ОСОБА_1 на її ім`я було придбано квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .

Із 2009 року вона не працювала, оскільки перебувала у декретній відпустці по догляду за дітьми. ОСОБА_1 також не мав стабільного доходу, з лютого 2011 року до вересня 2013 року займався підприємницькою діяльністю (роздрібна торгівля побутовими електротоварами), яка не приносила йому прибуток.

На початку березня 2012 року вона дізналась про продаж спірної квартири за ціною 557 668,00 грн, що на той час було еквівалентно 69 500,00 доларів США.

З огляду на відсутність у подружжя коштів вона прийняла рішення про відчуження належної їй на праві особистої приватної власності житлової квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, разом із меблями та побутовою технікою.

Водночас вона досягла домовленості із потенційним покупцем квартири - ОСОБА_3, що 15 березня 2012 року ОСОБА_3 надає їй в позику грошові кошти в сумі 400 000,00 грн, еквівалентні 50 000,00 доларам США, на строк до 01 квітня 2012 року, а вона або повертає йому грошові кошти, або проводить переоформлення на нього у вказаний строк належної їй квартири шляхом укладення договору купівлі-продажу, що буде свідчити про повернення позики.

15 березня 2012 року між нею та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу меблів та побутової техніки за 158 000 грн, що на той час було еквівалентно 19 000,00 доларів США.

Таким чином, станом на 16 березня 2012 року, у неї були в наявності грошові кошти, необхідні для придбання спірної квартири, а 31 березня 2012 року вона виконала взяті на себе зобов`язання перед ОСОБА_3 та відчужила йому належну їй квартиру. Після придбання спірної квартири, вона зареєструвала у ній своє місце проживання та згодом почала здавати її у найм. Таким чином, вказала, що спірна житлова квартира була придбана за рахунок грошових коштів, виручених від продажу належного їй на праві особистої приватної власності майна, оскільки у ОСОБА_1 не було грошових коштів для придбання квартири, адже його дохід за 2011 рік склав 15 000,00 грн, а за період із 2012 року до часу придбання квартири - 33 333,33 грн.

Враховуючи зазначене, ОСОБА_2 просила суд визнати її особистою приватною власністю трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка належить їй на підставі договору купівлі-продажу квартири від 16 березня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Літвіновою І. І. за реєстровим номером № 599.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 січня 2023 року в складі судді Попова В. В. в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 надала суду докази, які підтверджують джерело походження грошових коштів, за які було придбано спірне нерухоме майно. Зокрема, суд узяв до уваги ті обставини, що в особистій приватній власності ОСОБА_2 перебувала житлова квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_3 ; між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 15 березня 2012 року було укладено договір позики грошових коштів, відповідно до якого ОСОБА_2 одноосібно позичила у ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 400 000,00 грн; свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтвердили в суді те, що вказані грошові кошти надавались ними в позику ОСОБА_2 для придбання житлової квартири. Водночас суд врахував й інші докази, пов`язані із реалізацією ОСОБА_2 цієї квартири.

У той же час суд врахував, що ОСОБА_1 не надав до суду жодних доказів, які б обґрунтовували його заперечення проти зустрічного позову, а саме належних, допустимих доказів, які б підтверджували факт існування у нього грошових коштів, достатніх для придбання спірної житлової квартири.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 травня 2023 року скасовано рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 січня 2023 року та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 . В порядку поділу майна подружжя, визнано за ОСОБА_1 право власності на частину вказаної квартири.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд в порядку поділу спільного майна подружжя та з огляду на презумпцію спільності майна подружжя визнав право власності по 1/2 частці за кожним з подружжя на спірне нерухоме майно.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно не підлягає визнанню об`єктом права особистої приватної власності ОСОБА_2, в тому числі внаслідок недоведеності обставин, на які вона посилалася в обґрунтування своїх вимог, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження того, що джерелом набуття цього помешкання були її особисті грошові кошти, суду не надано.

Водночас суд звернув увагу на те, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, суд установив, що під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_2 не заперечувала щодо обставин, викладених в заяві її чоловіка, якою він надав згоду на придбання цієї нерухомості за сумісні кошти подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У червні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просила її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року справа № 607/22543/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору в цій справі не звернув уваги на те, що спірна житлова квартира була придбана за рахунок грошових коштів, виручених від продажу належного ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності майна. Разом із тим суд безпідставно не врахував, що договір позики, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як покупцем належної їй на праві особистої приватної власності квартири, є дійсним. ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт існування у нього грошових коштів, достатніх для придбання спірної квартири. ОСОБА_2 не була обізнана із заявою, у якій ОСОБА_1 надав їй як своїй дружині згоду на придбання спірного житла. На переконання заявника вона надала належні та допустимі докази на спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, яку суд апеляційної інстанції помилково поклав в основу свого рішення.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від13 липня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Відзив не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 06 червня 2009 року до 15 жовтня 2015 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох неповнолітніх дітей та під час якого за спільні кошти подружжя на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 16 березня 2012 року на ім`я ОСОБА_2 придбали трикімнатну квартиру, загальною площею 100,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2.2. договору купівлі-продажу квартири ціна продажу квартири за договором склала 557 668,00 грн з урахуванням ПДВ.

Згідно із пунктом 7.3 договору чоловік покупця - ОСОБА_1 надав свою письмову заяву про згоду на укладання цього договору до його підписання.

Згідно із заявою від 16 березня 2012 року, наявною у матеріалах нотаріальної справи, ОСОБА_1 дає згоду своїй дружині - ОСОБА_2 на купівлю квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за 557 668,00 грн, яку вони набувають за сумісні кошти в період перебування у зареєстрованому шлюбі. Одночасно стверджує, що з 06 червня 2009 року проживає однією сім`єю та перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Шлюбний договір (контракт) вони не укладали. У фактичних шлюбних відносинах з іншими особами з 06 червня 2009 року не перебував та не перебуває. Вищевказана квартира буде об`єктом права їх з дружиною спільної сумісної власності як така, що набувається ними за час шлюбу за сумісні кошти. Зміст статей 65, 74 СК України нотаріусом роз`яснено.

Відповідно до довідки, виданої Криворізькою північною ОДПІ від 10 січня 2018 року, ОСОБА_1 як фізична особа-підприємець за період з 01 січня 2011 року до 31 грудня 2012 року здійснював діяльність на спрощеній системі оподаткування. Згідно із звітом суб`єкта малого підприємництва - фізичної особи - платника єдиного податку за період із 01 січня 2011 року до 31 грудня 2011 року обсяг виручки від реалізації товарів (робіт, послуг) наростаючим підсумком з початку року склав 15 000,00 грн. Відповідно до податкової декларації фізичної особи-підприємця за період із 01 січня 2012 року до 31 грудня 2012 року загальна сума доходу за звітний період склала 110 000,00 грн.

Згідно із договором позики від 15 березня 2012 року, укладеним між ОСОБА_3 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником, позикодавець надав у власність позичальника грошові кошти в сумі 400 000,00 грн на строк до 01 квітня 2012 року. Відповідно до пункту 3 договору позики у випадку неможливості повернути грошові кошти, отримані у позику, в розмірі, обумовленому договором, позичальник зобов`язується передати у власність позикодавця шляхом укладення договору купівлі-продажу, належну їй на праві особистої приватної власності житлову квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідно до договору купівлі-продажу меблів та побутової техніки від 15 березня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем, продавець передала у власність покупця, а покупець прийняв меблі та побутову техніку, зазначені в додатку № 1 до договору. Вартість товару за договором становить 158 000,00 грн пункту 1.2.

Згідно із договором купівлі-продажу квартири від 31 березня 2012 року, укладеним між ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем, ОСОБА_2 продала належну їй житлову квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржуване судове рішення відповідає з таких підстав.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення міститься у статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Верховний Суд виходить з того, що у справах про поділ спільного майна подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що відповідач ОСОБА_2 в порядку статті 81 ЦПК України не надала належних та допустимих доказів, які б безспірно свідчили про придбання спірної квартири за її особисті кошти, а тому не спростувала презумпцію спільності майна, придбаного у період шлюбу.

Згідно із положенням пункту 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Водночас суд апеляційної інстанції підставно звернув увагу на те, що надані відповідачем докази на спростування презумпції спільності майна подружжя не дають підстав для висновку про те, що набуття спірної квартири у період перебування її у шлюбі з ОСОБА_1 відбулось виключно за кошти, отримані від реалізації належної їй на праві особистої приватної власності квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Матеріали справи свідчать, що під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_2 не заперечувала щодо обставин, викладених в заяві її чоловіка, якою він надав згоду на придбання цієї нерухомості за сумісні кошти подружжя та зазначив, що квартира буде об`єктом права їх з дружиною спільної власності. Водночас при нотаріальному посвідченні договору ОСОБА_2 не повідомляла нотаріуса, що купує квартиру як особисту приватну власність за кошти, отримані нею в позику від ОСОБА_3 та кошти, отримані в результаті продажу її особистого майна (меблів та побутової техніки), не просила визначити статус вказаного майна у договорі, який не містить жодних застережень з цього приводу.

Разом із тим колегія суддів відхиляє як необґрунтовані аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про необізнаність із заявою, у якій ОСОБА_1 надав їй як своїй дружині згоду на придбання спірного житла, оскільки про наявність такої письмової згоди, посвідченої приватним нотаріусом Літвіновою І. І. 16 березня 2012 року за реєстровим № 598, зазначено у пункті 7.3. договору купівлі-продажу спірної квартири, підписаного ОСОБА_2 як покупцем.

З огляду на зазначене, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції правильно керувався тим, що спірне нерухоме майно не підлягає визнанню об`єктом права особистої приватної власності ОСОБА_2, у тому числі внаслідок недоведеності обставин, на які вона посилалася в обґрунтування своїх вимог, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження того, що джерелом набуття цього помешкання були її особисті грошові кошти, суду не надано.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на те, що дохід позивача від здійснюваної ним підприємницької діяльності станом на час придбання спірної квартири є незначним, що на її переконання свідчить про те, що джерелом придбання спірного нерухомого майна є виключно кошти, отримані від продажу належної їй квартири.

Вказані аргументи заявника суперечать положенням статті 60 СК України, згідно із якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Водночас суд апеляційної інстанції обґрунтовано звернув увагу відповідача на те, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд в порядку поділу спільного майна подружжя та з огляду на презумпцію спільності майна подружжя підставно визнав право власності по 1/2 частці за кожним з подружжя на спірне нерухоме майно.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 607/22543/21, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справі відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Так, у вказаній справі суди у становили, що особа, яка спростовує презумпцію спільного сумісного майна подружжя надала відповідні належні докази, які свідчать про набуття спірної квартири за її особисті кошти. Такими доказами суди вважали інвестиційний договір на придбання квартири та анкету щодо джерела походження коштів на її придбання, у якій відповідач вказала одним із таких джерел особисті кошти, отримані від продажу належної їй на праві власності квартири. Крім того, суди врахували, що відповідач за 5 днів до придбання спірної квартири реалізувала належну їй на праві особистої приватної власності квартиру, тоді як у справі, що переглядається такі обставини не були установлені судами.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом апеляційної інстанції обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.