Позов мотивований тим, що постановою апеляційного суду Закарпатської області від 29 січня 2018 року у справі № 303/1557/15-ц позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 27 серпня 2014 року на будинок АДРЕСА_1, виданого державним нотаріусом Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М. Ю. на ім`я ОСОБА_4, зареєстрованого в реєстрі № 1-476; витребувано в ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 7\8 частин спадкового майна, що за залишилося після смерті ОСОБА_5 і складається з житлового будинку, позначеного в плані літерою "А", загальною площею 240,10 кв. м, житловою площею 64,30 кв. м та належних до нього надвірних споруд і прибудов; "Г" - сарай, "Ж" - вбиральня, № 1-3 - споруди, Н - колодязь, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувано в ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 7\8 частин спадкового майна, що залишилось після смерті ОСОБА_5, і складається з житлового будинку позначеного на плані літерою "Б", загальною площею 46,4 кв. м, житловою площею 18,7 кв. м, та належних до нього надвірних споруд і прибудов: літ. "В" - сарай; літ. "Г" - вбиральня; літ. "Д" - сарай. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Верховного Суду від 10 червня 2020 року постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 29 січня 2018 року залишено без змін.

Під час розгляду цивільної справи № 303/1557/15-ц ОСОБА_6 незаконно оформив договір купівлі-продажу від 01 жовтня 2020 року на житловий будинок вказаний під літерою "Б" загальною площею 46,4 кв. м та будівельні споруди вказані під літерою "В" - сарай, літерою "Г" - вбиральня, літерою "Д" - сарай. Цим договором ОСОБА_6 передав у власність все домоволодіння з усіма спорудами ОСОБА_2 . Перед продажем указаної частини домоволодіння ОСОБА_6 розділив та виділив частину земельної ділянки, площею 0.0257 га, від основного домоволодіння і отримав на неї кадастровий номер 2122781800:10:101:0011 та здійснив на своє ім`я державну реєстрацію земельної ділянки 10 липня 2013 року. Виділену земельну ділянку з житловим будинком вказаному в технічній документації під літерою "Б" та всіма спорудами ОСОБА_6 зареєстрував під АДРЕСА_1 і після того продав. Він зареєстрував право власності на все виділене домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1, в той час в Мукачівському міськрайонному суді розглядався позов ОСОБА_1 до нього про витребування цього спадкового майна.

Відповідно до інформаційної довідки Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 13 січня 2021 року земельній ділянці присвоєний кадастровий номер - 2122781800:10:101:0011; форма власності приватна, місце розташування: АДРЕСА_1 ; власник земельної ділянки за договором купівлі-продажу від 01 жовтня 2020 року - ОСОБА_2 ; дата державної реєстрації - 01 жовтня 2020 року; номер запису про право в державному реєстрі прав - 384686614; орган, що здійснив державну реєстрацію - приватний нотаріус Бугар Н. Й., Мукачівський районний нотаріальний округ.

ОСОБА_1 просив суд витребувати в ОСОБА_2 на його користь житловий будинок, позначений під літерою "Б", загальною площею 46,4 кв. м, житловою площею 18,7 кв. м та належних до нього надвірних споруд і прибудов: літ. "В"- сарай; літ. "Г" - вбиральня; літ. "Д" - сарай та земельну ділянку розташовану в АДРЕСА_1, кадастровий номер - 2122781800:10:101:0010, площею 0,691 га.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 09 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7/8 частин спадкового майна, що залишилося після смерті ОСОБА_5, і складається з житлового будинку в АДРЕСА_1, позначеного на плані літерою "Б", загальною площею 46,4 кв. м, житловою площею 18,7 кв. м, та належних до нього надвірних споруд і прибудов: літ. "В" - сарай, літ. "Г" - вбиральня, літ. "Д" - сарай.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 908,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час розгляду цивільної справи №303/1557/15-ц ОСОБА_7 оформив договір купівлі-продажу від 01 жовтня 2020 року на спірний житловий будинок та передав у власність все домоволодіння з усіма спорудами відповідачу ОСОБА_2 . Предметом спору у справі № 303/1557/15-ц був будинок в АДРЕСА_1, а тому слід витребувати від відповідача 7/8 частин спадкового майна, що залишилося, після смерті ОСОБА_5 і складається з цього житлового будинку та належних до нього надвірних споруд і прибудов. На підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Апеляційний суд зазначив, що під час розгляду справи №303/1557/15-ц ОСОБА_6 розділив та виділив частину земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_1 площею 0,0257 га яке складалося з двох житлових будинків під літ. "А" площею 217,9 кв. м. та літ. "Б" площею 46,4 кв. м з надвірними будівлями і отримавши на неї кадастровий номер 2122781800:10:101:0011 та здійснив на своє ім`я державну реєстрацію цієї земельної ділянки. Виділена земельна ділянка з житловим будинком у технічній документації значиться під літ. "Б" та всіма спорудами ОСОБА_6 зареєстрував під АДРЕСА_1 і після цього така неодноразово змінювала свого власника на підставі договорів купівлі-продажу. Останнім власником спірного житлового будинку та належних до нього надвірних споруд і прибудов на підставі договору купівлі-продажу є ОСОБА_2 . Добросовісним повинен вважається той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. Тому апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

У квітні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив рішення судів скасувати, справу направити на новий апеляційний розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що крім договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 була придбана і земельна ділянка, площею 0,691 га, на якій розміщено житловий будинок (договір купівлі-продажу житловою будинку та земельної ділянки від 01 жовтня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівською районного нотаріального округу Бугар Н. Й.). Матеріали справи не містять інших доказів щодо предмету спору (домоволодіння АДРЕСА_2 ). Рішення судів ґрунтуються на припущеннях, а не з обставин справи, які містяться в матеріалах цієї справи або встановлені у справі № 303/1557/15-ц. Оскільки, жодних доказів на підтвердження виділу/поділу домоволодіння АДРЕСА_2, присвоєння поштової адреси, приватизації земельної ділянки та утворення нового об`єкту нерухомого майна - садиби за адресою АДРЕСА_1 не було подано ОСОБА_1 . Докази неправомірності вибуття поза волею ОСОБА_1 з його володіння садиби № АДРЕСА_2 в матеріалах справи відсутні. Тому судом не підтверджено доказами обставини, що домоволодіння за поштовою адресою АДРЕСА_1, яке придбане ОСОБА_2 від ОСОБА_8, та 7/8 житлового будинку літ. Б за адресою АДРЕСА_1, яке належить на праві власності в порядку спадкування ОСОБА_1, є тотожними і ідентичними; що ОСОБА_2 придбав житловий будинок АДРЕСА_3 якого вибули із володіння ОСОБА_1 поза його волею. Як на доказ суди посилаються на постанову апеляційного суду Закарпатської області від 29 січня 2018 року, однак в цій постанові не описано обставин створення нового індивідуально визначеного об`єкту нерухомого майна садиби за адресою: АДРЕСА_1, а тільки описується та обґрунтовуються підстави набуття права власності в порядку спадкування ОСОБА_1 7/8 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

А тому ОСОБА_2 придбав новостворене індивідуально визначене майно - садибу (житловий будинок, господарські будівлі з земельною ділянкою відповідно до статті 381 ЦК України), є добросовісним набувачем, це майно не вибуло з володіння ОСОБА_1 поза його волею, а отже вимога витребувати 7/8 із власності ОСОБА_2 об`єкту нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 не підлягають задоволенню, а рішення судів першої і апеляційної інстанції підлягають скасуванню. Так само не було перевірено вибуття цього будинку з володіння ОСОБА_1 поза його волею, добросовісність набуття права власності ОСОБА_2 . Тому суди формально та ґрунтуючись тільки на припущеннях прийняли рішення, які підлягають скасуванню.

Суди не врахували, що на підставі віндикаційного позову може бути витребувано з чужого незаконного володіння майно, яке є індивідуально визначеним.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права, встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів; застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 694/1726/18, від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволеної позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування 7/8 часток у праві спільної власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 та належних до нього надвірних споруд і прибудов. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що постановою апеляційного суду Закарпатської області від 29 січня 2018 року у справі № 303/1557/15-ц позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 27 серпня 2014 року на будинок АДРЕСА_1, виданого державним нотаріусом Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М. Ю. на ім`я ОСОБА_4, зареєстрованого в реєстрі № 1-476; витребувано від ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 7\8 частин спадкового майна, що за залишилося після смерті ОСОБА_5, і складається з житлового будинку, позначеного в плані літерою "А", загальною площею 240,10 кв. м, житловою площею 64,30 кв. м, та належних до нього надвірних споруд і прибудов; Г-сарай, Ж-вбиральня, № 1-3- споруди, Н- колодязь, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувано від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 7\8 частин спадкового майна, що залишилося, після смерті ОСОБА_5, і складається з житлового будинку, позначеного на плані літерою "Б", загальною площею 46,4 кв. м, житловою площею 18,7 кв. м, та належних до нього надвірних споруд і прибудов: літ. В - сарай; літ. Г - вбиральня; літ. Д - сарай. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 10 червня 2020 року постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 29 січня 2018 року залишено без змін.

Під час розгляду справи № 303/1557/15-ц ОСОБА_6 розділив та виділив частину земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_1 площею 0,0257 га яке складалося з двох житлових будинків під літ. "А" площею 217,9 кв.м. та літ. "Б" площею 46,4 кв. м з надвірними будівлями, отримавши на неї кадастровий номер 2122781800:10:101:0011 та здійснив на своє ім`я державну реєстрацію цієї земельної ділянки. Виділена земельна ділянка з житловим будинком у технічній документації значиться під літ. "Б" та всіма спорудами ОСОБА_6 зареєстрував під АДРЕСА_1 і після цього така неодноразово змінювала свого власника на підставі договорів купівлі-продажу.

Останнім власником спірного житлового будинку, який значиться під літ. "Б", загальною площею 46.4 кв.м. житловою 18.7 кв.м. та належних до нього надвірних споруд і прибудов на підставі договору купівлі-продажу є ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача в разі, якщо майно, зокрема вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справа № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що:

"стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Велика Палата Верховного Суду відзначає, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

У цій справі суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, а натомість його добросовісність не поставив під сумнів. Щодо висновків суду апеляційної інстанції, то Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що на момент набуття ним права власності на спірне майно (25 липня 2018 року) було скасовано судове рішення, на підставі якого майно було зареєстроване за ОСОБА_2 (постановою Апеляційного суду Черкаської області від 2 грудня 2016 року скасовано рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2018 року у справі № 2-705/2008), що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність ОСОБА_1 під час набуття спірного нерухомого майна у власність. Так, ОСОБА_1 не був учасником справи

№ 2-705/2008, і суди не встановили, що йому було відомо про наявність спору, який розглядався у зазначеній справі, та про результати розгляду справи. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу від 25 липня 2018 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, судові рішення у цій справі слід скасувати, а в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку статей 387, 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають".

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року по справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що:

"ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження

№ 12-14звг19)). Належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі".

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК Україниу мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У справі, що переглядається:

суди не встановлювали обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, його добросовісність не поставили під сумнів, вважали можливим витребувати у нього спірне майно на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК Українияк у добросовісного набувача, і позивач в частині цих мотивів судові рішення не оскаржує;

суди не врахували, що за відсутності в державному реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень; конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар;

суди встановили обставини вибуття майна з володіння позивача (за обставинами справи № 303/1557/15-ц), проте не врахували, що для вирішення питання про можливість витребування нерухомого майна у добросовісного набувача підлягають встановленню також і обставини набуття ним цього майна, зокрема і з метою оцінки пропорційності втручання у права добросовісного набувача;

суди, з урахуванням усіх встановлених обставин,не визначили критеріїв пропорційності втручання у право на мирне володіння майном відповідача, що набув спірне нерухоме майно за відплатним договором, разом із земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване, і у витребуванні якої суди відмовили.

За таких обставин оскаржені судові рішення не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Разом з тим колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо недоведеності того, що домоволодіння АДРЕСА_1, яке придбане ОСОБА_2 від ОСОБА_8, і житловий будинок адресою АДРЕСА_1, яке належить на праві власності в порядку спадкування ОСОБА_1, є ідентичними, враховуючи обставини, встановлені у цій справі та у справі № 303/1557/15-ц. На докази, що домоволодіння АДРЕСА_2 є новоствореним нерухомим майном відповідно до статті 381 ЦК України, відповідач не вказував і такі докази не надавав, а зміна характеристик нерухомого майна, зокрема внаслідок поділу, виділу, з присвоєнням нової поштової адреси, зміни інших подібних характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб, зокрема і шляхом витребування майна.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) та від 20 червня 2023 року по справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22), дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.