Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що йому на підставі рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 24 липня 2014 року та свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Голосківської сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області від 14 червня 2012 року належало 1/2 частини нежитлового приміщення кафе та туристичного притулку, розташованого на АДРЕСА_1, загальною площею 705, 2 кв. м. Інша частина цього нежитлового приміщення належала ОСОБА_3 .

Вказане нерухоме майно, право власності на яке було зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 752886968224, знаходилось на земельній ділянці 0,1442 га, кадастровий номер 6822481000:01:001:0180.

22 червня 2016 року тимчасово виконуючий обов`язки нотаріуса нотаріального округу Санкт-Петербурга Іванов І. Б. посвідчив довіреність, зареєстровану за реєстровим номером 2-5823, якою ОСОБА_1 уповноважив відповідача ОСОБА_2 на відчуження частини спірного нежитлового приміщення.

Позивач вказував, що відповідач, реалізовуючи повноваження, визначені виданою ним довіреністю, від його імені 10 липня 2017 року уклала договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого відчужила належну йому частину нежитлового приміщення, розташованого на АДРЕСА_1 .

Також позивач зазначав, що відповідно до умов цього договору вказане нежитлове приміщення було відчужене за ціною 1 200 000 грн, з яких 1/2 частини, що належала йому на праві приватної власності, продана за 487 000 грн, які покупцем були перераховані на картковий рахунок відповідача. Пунктом 5 цього договору передбачено, що відповідач зобов`язалась після отримання коштів за продану частину приміщення передати їх йому. Проте, відповідач всупереч умов цього договору вказані грошові кошти йому не повернула.

Позивач вважав, що оскільки відповідач не повернула йому грошові кошти в сумі 487 000 грн, одержаних у зв`язку з виконанням доручення, ці кошти підлягають стягненню з ОСОБА_2 з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних на підставі статей 1003, 1004, 1006, 625 ЦК України.

З урахуванням збільшених позовних вимог, позивач просив стягнути з відповідача борг за договором доручення в розмірі 487 000 грн, інфляційних втрат в сумі 106 988, 07 грн, три проценти річних в сумі 43 870 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Кам`янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області своїм рішенням від 15 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 487 000 грн, три проценти річних в сумі 13 369 грн, інфляційні втрати в сумі 39 238,84 грн та 5 396 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач свій обов`язок передати позивачеві кошти в розмірі 487 000 грн, отримані нею як його представником за продаж належної йому 1/2 частини нежитлового приміщення кафе та туристичного притулку на підставі договору купівлі?продажу від 10 лютого 2017 року, не виконала.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відсутні, оскільки з моменту пред`явлення позивачем вимоги про повернення відповідачем грошових коштів і до моменту звернення до суду з цим позовом пройшло менше трьох років.

У зв`язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов`язання суд першої інстанції вважав, що стягненню з відповідача також підлягають інфляційні втрати за період з 01 червня 2020 року до 01 червня 2021 року в сумі 39 238, 84 грн та три проценти річних в сумі 13 369 грн.

Хмельницький апеляційний суд своєю постановою від 27 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 15 червня 2022 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог, виходячи з того, що відповідач не виконала свій обов`язок передати позивачеві грошові кошти в розмірі 487 000 грн, отримані нею як його представником внаслідок відчуження належної йому 1/2 частини нежитлового приміщення кафе та туристичного притулку на підставі договору купівлі-продажу від 10 лютого 2017 року.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що з огляду на те, що від моменту пред`явлення вимоги про повернення грошових коштів і до моменту звернення до суду з цим позовом пройшло менше ніж три роки, тому підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відсутні. У виданій позивачем довіреності, а також договорі купівлі-продажу від 10 лютого 2017 року не вказано, у який строк відповідач мала передати позивачеві отримані від продажу приміщення грошові кошти, тому відповідно до частини другої статті 530 ЦК України вона повинна була передати їх ОСОБА_1 у семиденний строк від дня пред`явлення ним вимоги. Така вимога відповідачеві була направлена 30 квітня 2020 року, що нею не спростовано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала

У листопаді 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 15 червня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року, у якій вона просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, не врахували висновків, викладених у: постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61?16849св19) щодо відсутності обов`язку повертати кошти, якщо довіреністю не зазначено такого обов`язку, а договору доручення матеріали справи не містять і його укладення заперечується відповідачем; постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 320/4274/16-ц (провадження № 61?25696св18), від 16 лютого 2001 року у справі № 726/2211/18 (провадження № 61-16407св19) щодо застосування частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України; постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 щодо застосування частини першої статті 261 ЦК України.

Заявник у касаційній скарзі вказує на те, що суди не звернули уваги на відмінності у виникненні прав та обов`язків, які виникають за довіреністю та договором доручення. Так, обґрунтовуючи свої позовні вимоги щодо виникнення боргу, позивач вказував, що укладав з нею договір доручення, і відповідно з підстав виконання зобов`язань за договором доручення просив позов задовольнити. Проте не надав жодних доказів укладення такого договору доручення між сторонами. Натомість, відповідно до змісту довіреності, виданої 22 червня 2016 року, позивач уповноважив її самостійно визначати долю усього належного йому рухомого та нерухомого майна. Будь?яких умов чи застережень щодо подальших дій відповідача після реалізації (продажу) майна, довіреність не містить, як і не містить обов`язку чи умови повернення коштів за реалізоване (продане) майно позивачеві.

Також заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо виникнення обов`язку відповідача повернути позивачеві грошові кошти за договором купівлі-продажу від 10 липня 2017 року. Заявник звертає увагу на те, що з урахуванням статей 509, 510 ЦК України продавці (вона та ОСОБА_1 ) виступали кредиторами щодо покупця - Гуменецької сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, яка отримала нерухоме майно та зобов`язалась сплатити за вказану нерухомість грошові кошти, виступаючи при цьому як боржник. Отже, тільки кредитори і боржник мають право вимагати виконання зобов`язань, встановлених договором купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу не регулює та не визначає відносин між сторонами (продавцем та його довіреною особою), не встановлює прав та обов`язків між ними, відповідно сторони не можуть бути кредитором та боржником один відносно одного згідно зі змістом цього договору. Суд першої інстанції на вказану обставину уваги не звернув та помилково визначив обов`язок повернення коштів саме за договором купівлі-продажу, а апеляційний суд помилковості таких висновків не спростував.

Крім того, заявник вказує на наявність, на час відчуження спірного майна, фактичних шлюбних відносин між сторонами, які незважаючи на розірвання шлюбу тривали, але без реєстрації шлюбу, на підтвердження чого посилається на постанову Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 06 травня 2021 року у справі № 676/1816/21 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 173?2 КУпАП (80731-10) . Проте суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що вказані обставини не мають істотного значення для вирішення цього спору. Водночас саме фактичні шлюбні відносини між сторонами, які тривали після розірвання шлюбу, на думку заявника, створили передумову у наданні позивачем довіреності на розпорядження всім його рухомим та нерухомим майном на час перебування його за кордоном, на умовах, що визначатимуться нею самостійно.

Заявник вважає, що до вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за зобов`язанням суди повинні були застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не просив суд поновити позовну давність та не навів поважних причин пропуску цього строку.

У касаційній скарзі заявник посилається на порушення судом норм процесуального права, яке виразилось у недослідженні належним чином поданих нею доказів, ненадання їм відповідної оцінки, що вплинуло, на її переконання, на правильність винесених рішень.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Гуменюк О. М., засобом електронного зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, де просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

У відзиві позивач вказує на те, що наявні у матеріалах справи докази, відображають здійснення послідовних дій, направлених на виконання відповідачем своїх обов`язків за договором доручення і кожен із вказаних документів підтверджує окремий етап виконання та кореспондується з іншим, а тому наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності підтверджують наявність між сторонами правовідносин, які свідчать про зобов`язання виконання відповідачем умов договору купівлі-продажу щодо передання позивачеві отриманого майна на його виконання.

Позивач вважає, що судами було правильно надано оцінку спірним правовідносинам та враховано норми права, які їх регламентують, в тому числі і підстави виникнення обов`язку ОСОБА_2 передати грошові кошти ОСОБА_1, отриманих від продажу майна згідно з договором купівлі-продажу.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд своєю ухвалою від 12 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі і витребував її з Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області.

У грудні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд своєю ухвалою від 09 серпня 2023 року призначив справу до розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідно до рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 24 липня 2014 року у справі № 676/2124/13-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк", ОСОБА_4, про визнання права спільної сумісної власності на нежитлове приміщення та свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Голосківської сільської ради від 14 червня 2012 року ОСОБА_1 належала 1/2 частки нежитлового приміщення кафе та туристичного притулку загальною площею 705, 2 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 жовтня 2015 року за № 45874769 ОСОБА_3, колишній дружині позивача, на праві приватної спільної часткової власності на підставі рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 24 липня 2014 року у справі №676/2124/13-ц належала 1/2 частка нежитлового приміщення кафе та туристичного притулку загальною площею 705, 2 кв. м на АДРЕСА_1 .

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 10 лютого 2017 року за № 80065602 вбачається, що право власності ОСОБА_3 на спірне нежитлове приміщення кафе та туристичного притулку загальною площею 705, 2 кв. м, на АДРЕСА_1 зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 752886968224.

22 червня 2016 року ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої Алікбєровим Р. К., тимчасово виконуючим обов`язки ОСОБА_5, нотаріуса нотаріального округу Санкт-Петербурга, Російська Федерація та зареєстрованою в реєстрі за номером 2-5823 уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатися (обміняти, продати, здати в оренду) належним йому нежитловим приміщенням, що знаходиться в АДРЕСА_1 або будь-яким іншим належним йому рухомим та нерухомим майном на умовах, які будуть визначені нею самостійно, виходячи з розумної доцільності, а також представляти його інтереси у взаємовідносинах з усіма без виключення установами та органами, пов`язаними із укладенням, належним оформленням договорів відчуження та інших договорів. Повноваження за цією довіреністю не можуть бути передані іншим особами. Вказана довіреність видана строком на десять років.

10 лютого 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_2, яка діяла від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої Алікбєровим Р. К., тимчасово виконуючим обов`язки Іванова І. Б., нотаріуса нотаріального округу Санкт-Петербурга, Російська Федерація від 22 червня 2016 року і зареєстрованою в реєстрі за № 2?5823 (продавці), та Голосківська громада сіл Гуменці, Вербка, Колубаївці, Слобідка-Гуменецька, Лисогірка, Привороття Друге, Голосків, Пудлівці, Улянівка, Великозалісся, Малозалісся, Киселівка, Залісся Друге, Дубинка, Нігин, Сахкамінь, Думанів, Абрикосівка, Корчівка, Супрунківці, Тернавка в особі Гуменецької сільської ради (покупець) уклали договір купівлі-продажу нежитлового приміщення кафе та туристичного притулку загальною площею 705, 2 кв. м на АДРЕСА_1, відповідно до умов якого продавці передали у власність покупцеві вказане нежитлове приміщення. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Кам`янець?Подільського районного нотаріального округу Хмельницької області Саварчук В. М., зареєстрований в реєстрі за № 829.

Згідно зі змістом пункту 5 цього договору купівлі-продажу, спірне нежитлове приміщення продано за 1 200 000 грн, з яких за домовленістю сторін: 1/2 частини приміщення, яка належить ОСОБА_3 продана за 713 000 грн, які покупець має сплатити на картковий рахунок протягом 14 днів з моменту укладення цього договору; 1/2 частини приміщення, яка належить ОСОБА_1 продано за 487 000 грн, які покупець мав сплатити на картковий рахунок протягом 14 днів з моменту укладення цього договору (реквізити поповнення рахунку: банк: ПАТ КБ "Приват Банк", розрахунковий рахунок НОМЕР_1, МФО 305299, ЗКПО 14360570. В призначенні платежу вказати: прізвище, ім`я, по батькові: ОСОБА_2, номер карти НОМЕР_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ). Представник ОСОБА_2 зобов`язується після отримання коштів за продану частину приміщення передати їх ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою Гуменецької сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області від 10 лютого 2017 року № 112/01-24 земельна ділянка, на якій розташована нежитлова будівля загальною площею 705, 2 кв. м (що знаходиться на АДРЕСА_1 ) перебуває у комунальній власності.

Суди першої та апеляційної інстанції встановили, що 30 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з вимогою про виконання зобов`язання, відповідно до змісту якої, керуючись статтями 526, 610, 625, 1003, 1004, 1006 ЦК України просив передати йому грошові кошти в сумі 487 000 грн, які отримані нею за довіреністю в рахунок продажу належної йому 1/2 частини нежитлового приміщення кафе та туристичного притулку загальною площею 705,2 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції повністю відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, виходив з наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в розмірі 487 000 грн, а також інфляційних втрат та три проценти річних. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову, погодився з такими висновками суду.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке.

Щодо суті спору

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Сутність та правова природа загальноцивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України (435-15) .

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).

Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. При цьому здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Згідно з частиною першою статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Відповідно до положень статей 1003, 1004, 1006 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності чітко визначаються юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. До обов`язків повіреного відноситься: повідомлення довірителю на його вимогу всіх відомостей про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання повірений зобов`язаний негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.

Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, від 01 лютого 2023 року у справі № 930/2199/21 (провадження № 61-11376св22), від 19 липня 2023 року у справі № 458/413/18 (провадження № 61-9106св22).

Довіреність та договір доручення належать до правочинів одного виду.

Договір доручення є більш широким поняттям, який визначає умови уповноваження, необхідні для його виконання.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Схожий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2023 року у справі № 388/353/20 (провадження № 61-7839св23).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18 (провадження № 61-246св20) вказано, що за своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19). Згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення "у своїх інтересах" слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

В постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19 зазначено, що представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам з собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу, інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. По суті, положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Варто зауважити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо, суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (зазначений правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору (схожий за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, визначився правильно з характером спірних правовідносин, встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, та надав відповідну оцінку наданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Незважаючи на посилання позивача у позовній заяві на норми, якими врегульовано правовідносини, які виникають з договору доручення, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норму права до правовідносин, які справді склались між сторонами справи, адже предметом спору у цій справі є зобов`язання відповідача повернути грошові кошти позивачеві на виконання умов договору купівлі-продажу, який ОСОБА_2 уклала від імені позивача саме на підставі виданої ним довіреності, що свідчить про неприйнятність аргументів заявника щодо неправильно застосованої судами норми права.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності у відповідача обов`язку повернення зазначених коштів є правильними та не суперечать пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України, адже відповідач зобов`язана була передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням довіреності, чого відповідачем зроблено не було.

Відповідач не виконала обов`язку щодо передачі позивачеві одержаних, у зв`язку з виконанням представницьких функцій на підставі довіреності від 22 червня 2016 року, коштів у розмірі 487 000 грн, які вона отримала внаслідок відчуження частки належного позивачеві майна.

Крім того, відповідно до змісту довіреності, виданої ОСОБА_1 22 червня 2016 року, ОСОБА_2 уповноважувалась розпоряджатися (обміняти, продати, здати в оренду) належним йому нежитловим приміщенням, що знаходиться в АДРЕСА_1 або будь-яким іншим належним йому рухомим та нерухомим майном на умовах, які будуть визначені нею самостійно, виходячи з розумної доцільності, а також представляти його інтереси у взаємовідносинах з усіма без виключення установами та органами, пов`язаними із укладенням належним оформленням договорів відчуження та інших договорів.

Отже, відповідач, укладаючи договір купівлі-продажу вказаного об`єкту нерухомості та діючи від імені та в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 22 червня 2016 року, самостійно визначила умови цього договору, зокрема, які викладені у пункті п`ятому про те, що представник ОСОБА_2 зобов`язується після отримання коштів за продану частину приміщення передати їх ОСОБА_1 .

Відтак, укладаючи договір купівлі-продажу від імені ОСОБА_1, відповідач розуміла умови, за яких вона мала відчужити належне позивачеві майно, а також наслідки такого представництва, зокрема, передати довірителю грошові кошти, отримані нею від продажу нерухомого майна в розмірі 487 000 грн.

Отримання коштів від продажу належної частини ОСОБА_1, перерахованих Голосківською громадою сіл Гуменці, Вербка, Колубаївці, Слобідка-Гуменецька, Лисогірка, Привороття Друге, Голосків, Пудлівці, Улянівка, Великозалісся, Малозалісся, Киселівка, Залісся Друге, Дубинка, Нігин, Сахкамінь, Думанів, Абрикосівка, Корчівка, Супрунківці, Тернавка в особі Гуменецької сільської ради, відповідач не заперечувала.

Таким чином, надані сторонами, зокрема, довіреність ОСОБА_1 від 22 червня 2016 року, договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 10 лютого 2017 року, платіжне доручення від 21 лютого 2017 року про перерахування продавцем на розрахунковий рахунок ОСОБА_2 грошових коштів в розмірі 487 000 грн (а. с. 3, т. 2), відображають здійснення послідовних дій, направлених на виконання відповідачем своїх обов`язків, а саме: отримати від покупця на виконання умов договору грошові кошти за продану частину приміщення, надалі передати їх позивачеві, а довіритель, в свою чергу, має прийняти від представника все майно, одержане нею у зв`язку з виконанням представницьких функцій.

Не мають істотного значення для вирішення цього спору і наявність чи відсутність між сторонами фактичних шлюбних відносин, на що посилалася заявник у апеляційній скарзі.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

З огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки відповідача залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала відповідач реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка відповідача до та в момент укладення договору купівлі-продажу, але й після його укладення, зокрема необхідно встановити, чи виконала відповідач свої обов`язки за договором, у який спосіб у подальшому вона розпорядилася одержаним за таким договором майном тощо.

Отже, відповідач, на виконання виданої позивачем довіреності, повинна була діяти добросовісно, розуміючим наслідки її представництва, зокрема, передати ОСОБА_1 грошові кошти, отримані за частину належного йому відчуженого майна, зазначивши ці обставини в умовах договору купівлі?продажу, підписаного нею особисто як представником позивача.

Доказів отримання ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу коштів в розмірі 487 000 грн, які відповідач зобов`язувалась йому передати, матеріали справи не містять, отже доводи касаційної скарги щодо виконання відповідачем зобов`язань позивача за рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна є необґрунтованими.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що договір купівлі-продажу не регулює та не визначає відносин між сторонами (продавцем та його довіреною особою), не встановлює прав та обов`язків між ними, не заслуговують на увагу, оскільки укладення договору купівлі?продажу нерухомого майна, належного позивачеві, свідчить про усвідомлення ОСОБА_2 наслідків вчинення такого правочину від імені позивача, а саме: передання йому грошових коштів отриманих за відчужене майно, тому остання мала діяти добросовісно.

За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в розмірі 487 000 грн, отриманих ОСОБА_2 за відчуження належного позивачеві нерухомого майна.

Водночас, незважаючи на зміст прохальної частини касаційної скарги, де відповідач просить судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, касаційна скарга не містить доводів щодо оскарження цих судових рішень в частині вирішення позовних вимог про стягнення трьох процентів річних в сумі 13 369 грн та інфляційних втрат в сумі 39 238,84 грн на підставі частини другої статті 625 ЦК України, отже судові рішення в цій частині у касаційному порядку не переглядаються.

Щодо застосування позовної давності

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 12 травня 2020 року, в якому зазначав, що про факт відчуження нерухомого майна він дізнався у березні 2020 року, оскільки до цього часу працював за межами України.

Під час розгляду справи відповідач заявила про застосування до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності (а. с. 64-67, т. 3).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Водночас відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зробила висновок, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Згідно з частиною другою статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь?який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року в справі № 320/4274/16-ц (провадження № 61-25696св18), на яку заявник посилається у касаційній скарзі, зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України та вказано, що "у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України".

Видаючи відповідачу довіреність від 22 червня 2016 року, позивач уповноважив відповідача розпоряджатися (обміняти, продати, здати в оренду) належним йому нежитловим приміщенням, що знаходиться в АДРЕСА_1 або будь-яким іншим належним йому рухомим та нерухомим майном на умовах, які будуть визначені нею самостійно, виходячи з розумної доцільності, а також представляти його інтереси у взаємовідносинах з усіма без виключення установами та органами, пов`язаними із укладенням, належним оформленням договорів відчуження та інших договорів. Вказана довіреність видана строком на десять років, тобто до 22 червня 2026 року, що свідчить про те, що тільки в межах строку дії довіреності відповідач мала право діяти в інтересах позивача та обов`язок виконати доручення.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, зауважив, що надання права користуватись грошовими коштами, не породжує право власності на такі кошти.

Не отримавши від відповідача коштів, одержаних за відчуження нерухомого майна, позивач 05 травня 2020 року звернувся до неї засобом поштового зв`язку з вимогою про виконання зобов`язання (а. с. 7, т. 1).

Суди керувались тим, що з дня пред`явлення вимоги (05 травня 2020 року) та до дня звернення до суду (12 травня 2020 року) минуло менше трьох років, отже підстав для застосування позовної давності суд не має.

Колегія суддів не бере до уваги доводи заявника, наведені нею у касаційній скарзі щодо пропуску позивачем позовної давності, адже, незважаючи на те, що договір купівлі-продажу щодо відчуження належного позивачеві майна укладений 10 лютого 2017 року, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач про факт відчуження нерухомого майна та зміст договору дізнався у березні 2020 року, повернувшись до України, водночас з відповідною вимогою звернувся до ОСОБА_2 05 травня 2020 року, тобто в межах позовної давності. Відповідач вказані обставини під час розгляду справи не спростувала.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) задля юридичної визначеності в застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Заявник у касаційній скарзі, посилаючись на неврахування судами правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 726/2211/18 (провадження № 61?16407св19) щодо застосування частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України, вказала на те, що право вимоги у позивача, у справі, що переглядається, виникло не з моменту пред`явлення вимоги, а з моменту отримання нею коштів на рахунок. Натомість у кожній із цих справ, судами розглянуті спори, де встановлені інші фактичні обставини справи, ніж у цій справі, яка переглядається, різні за змістом позовні вимоги, у вказаних справах різне матеріально-правове обґрунтування позову.

У постанові Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 726/2211/18 (провадження № 61?16407св19) зазначено, що, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову з огляду на те, що отримання повіреною особою грошових коштів від продажу квартири обумовило виникнення у неї передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України обов`язку передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення, проте матеріали справи не містять, і відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження виконання нею вказаного обов`язку перед позивачем.

Відповідно до змісту цієї постанови суди не встановили наявності у довіреності чи договорі купівлі-продажу умови щодо зобов`язання повіреної особи передати довірителю грошові кошти, отримані нею від відчуження нерухомого майна, порядку та строку виконання.

Водночас, у справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій керувались тим, що відповідно до частини другої статті 530 ЦК України ОСОБА_2 повинна була передати ОСОБА_1 грошові кошти, одержані нею на виконання договору купівлі-продажу, у семиденний строк від дня пред`явлення ним вимоги, оскільки у виданій позивачем довіреності, якою він уповноважив відповідача від свого імені розпоряджатись належним йому майном, та договорі купівлі-продажу від 10 лютого 2017 року, не вказано, у який строк відповідач має передати ОСОБА_1 ці кошти, натомість чітко передбачено умовою договору зобов`язання відповідача передати такі кошти позивачеві після їх отримання.

Також у касаційній скарзі заявник наводить аргументи щодо неврахування судами правової позиції Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 щодо застосування частини першої статті 261 ЦК України. Варто зауважити, що у цій справі правовідносини виникли щодо користування землями водного фонду, крім того вказана правова позиція є неактуальною, адже Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) відступила від її висновків.

Отже, у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини та інші підстави позову, що у свою чергу призводить до іншого матеріально?правового регулювання спірних відносин.

Щодо доводів касаційної скарги про порушення норм процесуального права

У касаційній скарзі заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, яке виразилось у недослідженні належним чином поданих нею доказів та ненаданні їм відповідної оцінки, що вплинуло на правильність винесених рішень, а саме:

не досліджено чи зараховані на вказаний у договорі купівлі-продажу (абзац З пункту 5 договору купівлі-продажу) картковий рахунок відповідача НОМЕР_4 кошти (усі чи частково) від продажу нерухомого майна в сумі 487 000 грн;

не надано оцінки квитанціям від 10 лютого 2017 року № 225710004 про сплату податку на доходи з фізичних осіб в сумі 24 389,52 грн та від 10 лютого 2017 року № 225710005 про сплату військового збору в сумі 7 316,86 грн, які вона сплатила 10 лютого 2017 року (в період укладення договору купівлі?продажу, але до сплати коштів за його реалізацію в сумі 487 000 грн, які мали б надійти на протязі 14 днів з моменту його укладання);

не надано оцінки довідці приватного нотаріуса Саварчук В. М. від 10 лютого 2017 року за посвідчення договору купівлі-продажу за реєстраційним номером 360 в сумі 14 671 грн;

не надано оцінки доказам сплати нею заборгованості за кредитами та іншими платежами, які здійснювались з метою погашення боргів позивача, і як наслідок розблокування процедури реалізації нерухомого майна (згідно з договором купівлі-продажу), адже таке майно перебувало під арештом через борги позивача;

не надано оцінки доказам сплати відповідачем за зобов`язаннями за розписками та поясненнями свідків, які позичали позивачеві кошти, повернення яких відбувалось від реалізації спірного нерухомого майна.

Перевіряючи обґрунтованість доводів касаційної скарги в цій частині, судом встановлено наявність у матеріалах справи письмових пояснень відповідача, а також доказів, які були надані нею на обґрунтування її позиції щодо заперечень проти позову.

Відповідно до приписів статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на зазначені положення ЦПК України (1618-15) , обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами.

Аналіз оскаржуваних судових рішень дає підстави для висновку про неприйнятність таких аргументів заявника. Незважаючи на відсутність посилання на вказані докази у тексті судових рішень, ці доводи були предметом перевірки як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, і таким доводам надана належна оцінка у сукупності з іншими доказами. Суди, перевіряючи доводи заявника, узагальнено дійшли висновку про порушення відповідачем умов договору купівлі-продажу в частині повернення позивачеві коштів.

Водночас суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України").

Ураховуючи викладене, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.