розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Сулковський Богдан Павлович, на рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 10 лютого 2022 рокуу складі судді Комзюк А. Ф. та постанову Рівненського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., Боймиструка С. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

На обґрунтування позовних вимог вказувала, що із 31 серпня 1996 року вона перебувала із відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 вересня 2018 року.

За період шлюбу у 2003 році ними за спільні кошти був придбаний об`єкт нерухомості - садибний (індивідуальний) житловий будинок з надвірними будівлями, житловою площею 51,3 кв.м та загальною площею 108,4 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1, вартість якого становила 15 750,00 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 06 серпня 2003 року, посвідченим державним нотаріусом Рокитнівської державної нотаріальної контори Рівненської області Вітічак А. М. та зареєстрованим в реєстрі за № 1638. Даний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки домовитися з відповідачем про порядок поділу нерухомого майна не вдалося, ОСОБА_2, уточнивши в подальшому позовні вимоги, просила суд: 1) визнати за нею право власності на частину садибного (індивідуального) житлового будинку з надвірними будівлями, загальною площею 108.4 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; 2) провести поділ садибного (індивідуального) житлового будинку з надвірними будівлями, загальною площею 108.4 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 за варіантом № 2 висновку експерта № EУ-21/20 від 30 жовтня 2020 року судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи; 3) виділити позивачці наступні приміщення: 1-1 - коридор площею 9,5 кв.м; 1-2 - котельня площею 8,2 кв.м; 1-3 - коридор площею 11,4 кв.м; 1-4 - туалет площею 2,5 кв.м; 1-5 - ванна площею 3,6 кв.м; 1 -6 - житлова, площею 11,0 кв.м; 1-9 - коридор, площею 4,3 кв.м, а також надвірні будівлі і споруди: колодязь (Б), що становить 47,3 %; 4) стягнути з відповідача на її користь компенсацію за відхилення від ідеальних часток в сумі 21 438,00 грн; 5) припинити право власності ОСОБА_1 на частку житлового будинку з надвірними будівлями, загальною площею 108,4 кв.м, житловою площею 51,3 кв.м, який знаходиться в АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області від 10 лютого 2022 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на частку житлового будинку з надвірними будівлями, загальною площею 108,4 кв.м, житловою площею 51,3 кв.м, який знаходиться в АДРЕСА_1 .

Проведено поділ житлового будинку з надвірними будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_1 за варіантом № 2 висновку експерта № EУ-21/20 від 30 жовтня 2020 року.

Виділено позивачу ОСОБА_2 частину житлового будинку, виділену на рис. 2 висновку експерта зеленим кольором (співвласник ІІ), до якої входять приміщення: 1-1 - коридор площею 9,5 кв.м; 1-2 - котельня площею 8,2 кв.м; 1-3 - коридор площею 11,4 кв.м; 1-4 - туалет площею 2,5 кв.м; 1-5 - ванна площею 3,6 кв.м; 1 -6 - житлова, площею 11,0 кв.м; 1-9 - коридор, площею 4,3 кв.м, а також надвірні будівлі і споруди: колодязь (Б), що становить 47,3 %.

Виділено відповідачу ОСОБА_1 частину житлового будинку, виділену на рис. 2 висновку експерта синім кольором (співвласник І), до якої входять приміщення: 1-7 - житлова площа 26,2 кв.м;1-8 - житлова площа 14,1 кв.м; 1-10 - кухня, площею 17,6 кв.м, що становить 52,7%.

Припинено право власності ОСОБА_1 на частку житлового будинку з надвірними будівлями, загальною площею 108,4 кв.м, житловою площею 51,3 кв.м, який знаходиться в АДРЕСА_1 .

Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 компенсацію за відхилення від ідеальних часток в сумі 21 438,00 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із його доведеності та обґрунтованості.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 10 лютого 2022 року змінено.

Викладено абзац шостий резолютивної частини в наступній редакції:

"Припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на житловий будинок із надвірними будівлями, загальною площею 108,4 кв.м, житловою площею 51,3 кв.м, який знаходиться в АДРЕСА_1".

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що спірне домоволодіння до виділення часток кожного з колишнього подружжя є спільним сумісним майном подружжя, а тому при здійсненні поділу будинковолодіння в натурі це право обох сторін підлягає припиненню.

В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

10 квітня 2023 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Сулковського Б. П. засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 10 лютого 2022 рокута постанову Рівненського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року.

В касаційній скарзі представник відповідача просить судскасувати оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове про відмову у позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

28 квітня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 серпня 1996 року. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 вересня 2018 року.

Згідно договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 06 серпня 2003 року, ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_1 . Будинок цегляний, житловою площею 51,3 кв.м та загальною площею 108,4 кв.м. Договір посвідчений державним нотаріусом Рокитнівської державної нотаріальної контори Рівненської області Вітічак А. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1638.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 зареєстровано на праві приватної власності на ім`я ОСОБА_1, реєстрація права власності здійснена 26 серпня 2003 року на підставі договору купівлі-продажу.

Згідно висновку експерта № EУ-21/20 від 30 жовтня 2020 року судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи судовим експертом визначена вартість спірного житлового будинку в розмірі 794 000,00 грн та запропоновано два варіанти його поділу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені норми, у цій справі повинні застосовуватися положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме - Кодекс про шлюб та сім`ю України (2006-07) (далі - КпШС України (2006-07) ), який був чинним до 01 січня 2004 року.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України).

Таким чином, на момент придбання спірного житлового будинку діяли норми КпШС України (2006-07) , відповідно до частини першої статті 22 якого, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Вказане кореспондується зі статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ), чинного з 01 січня 2004 року, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Рівність прав подружжя на майно, набуте під час перебування у шлюбі, передбачено також статтею 70 СК України.

Відповідно до частини другої статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі, в судовому порядку. Позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Отже, вирішуючи спори між подружжям про майно, виходячи із аналізу зазначених норм, судам необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Судами встановлено, що під час перебування в зареєстрованому шлюбі за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу ОСОБА_1 придбав спірний житловий будинок, право власності на який було зареєстровано за відповідачем.

При таких обставинах, з огляду на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, суд першої інстанції з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обгрунтованого висновку про визнання за ОСОБА_2 права власності на частку спірного житлового будинку з надвірними будівлями.

Наведені у касаційній скарзі доводи стосовно придбання спірного житлового будинку відповідачем за власні кошти були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Щодо поділу майна в натурі

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаної статті випливає, що право кожного із співвласників пов`язується з часткою у праві спільної власності, і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Питання щодо поділу майна, що є у спільній частковій власності, врегульовано статтею 367 ЦК України, у відповідності до якої майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття "поділ" та "виділ" не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19), від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20).

Крім того, Верховний Суд України у своїй постанові від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 також дійшов висновку, що у разі виділу співвласник отримує свою частку в майні в натурі й вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності в разі поділу (стаття 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.

При цьому слід ураховувати, що після поділу майна, що є у спільній частковій власності (в порядку статтею 367 ЦК України), так і після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України (у разі, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам) право спільної часткової власності припиняється, кожному із співвласників має бути визначена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. Таким чином, суд повинен зазначити в рішенні, яка частка із спірного майна надається відповідачу, тим самим визначивши конкретний окремий об`єкт нерухомого майна, який залишається у власності відповідача.

При цьому, загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати інтереси обох сторін.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України (2947-14) ).

Виходячи з планування і розмірів приміщень, експерт запропонував два варіанти розподілу спірного житлового будинку з надвірними будівлями з компенсацією за відступ від частки.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, вважав що виділ частки, належної позивачеві, можливий відповідно до варіанту № 2 висновку експерта № EУ-21/20 від 30 жовтня 2020 року, який є найбільш прийнятний та ураховує інтереси обох сторін спору.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

При таких обставинах, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Верховний Суд встановив, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанцій в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.