розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Шипіцин Олександр Володимирович, на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., від 27 жовтня 2022 року та касаційну скаргу ОСОБА_3 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року у тому ж складі суду,

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевченко І. Л., про поділ спільного майна подружжя та визнання недійсним договору іпотеки.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 29 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_2 було укладено шлюб.

30 липня 2014 року він надав ОСОБА_2 письмову згоду на укладення в інтересах сім`ї інвестиційного договору № 6268/039-8-В3 від 30 липня

2014 року із ТОВ "Компанія з управління активами "ІФК", яке діяло від імені в інтересах та за рахунок пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Аргос".

Предметом вказаного договору була інвестиційна участь у будівництві будинку та придбання у власність двокімнатної квартири в житловому будинку за будівельним АДРЕСА_1 . Усі платежі за договором та ремонтні роботи всередині квартири були здійснені за рахунок спільних коштів подружжя.

26 травня 2015 року закінчилось будівництво комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2, третя черга, перший пусковий комплекс.

Зобов`язання інвестора за інвестиційним договором щодо сплати грошових коштів за договором були виконані у повному обсязі, а саме подружжя сплатило 1 030 625,08 грн за придбання квартири.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 жовтня

2016 року у справі № 761/36957/15-ц шлюб між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 розірвано.

20 квітня 2018 року ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, а 17 травня 2018 року договір іпотеки із ОСОБА_3, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І. Л. та зареєстровано в реєстрі під № 602. Одночасно із посвідченням договору іпотеки нотаріусом внесено заборону на відчуження вказаної квартири, проте позивач не надавав письмової нотаріальної згоди на укладення договору іпотеки.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину цієї квартири; визнати недійсним укладений між ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 договір іпотеки від 17 травня 2018 року.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва, у складі судді

Шум Л. М., від 04 листопада 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковим рішенням Солом`янського районного суду м. Києва

від 04 листопада 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь

ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі

Суд першої інстанцій виходив з того, що договір купівлі-продажу спірної квартири укладений після розірвання шлюбу і позивачем не надано доказів на підтвердження належності квартири до об`єктів спільної сумісної власності подружжя. Укладаючи договір іпотеки, ОСОБА_2 використала своє особисте право.

Короткий зміст судових рішень апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 29 листопада 2021 року скасовано та ухвалене нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_3 . Визнано недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір іпотеки

від 17 травня 2018 року. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового в сумі 27 446,53 грн.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 02 лютого

2023 року стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_1 судові витрати по 25 580 грн з кожного.

Колегія суддів, задовольняючи позов, виходила з того, що внески за інвестиційним договором були сплачені подружжям, а набуття ОСОБА_2 права власності на проінвестовану сторонами квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 20 квітня 2018 року не свідчить про відсутність прав на неї у позивача, оскільки квартира є спільним сумісним майном колишнього подружжя. При цьому договір іпотеки укладено без згоди позивача.

Приймаючи додаткову постанову, апеляційний суд виходив з того, що позивачем документально доведено що ним понесені витрати на правову допомогу у розмірі 51 159,83 грн, а клопотань про зменшення розміру витрат на правову допомогу відповідачами не заявлено.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Шипіцин О. В. просить постанову апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить додаткову постанову апеляційного суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

05 січня 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шипіцин О. В. подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду

від 27 жовтня 2022 року у цивільній справі № 759/5806/20.

Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Шипіцина О. В. та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

22 березня 2023 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 .

У квітні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду представник ОСОБА_2 - адвокат Шипіцин О. В. вказує те, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 22 вересня 2022 року у справі № 214/6174/15-ц, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17,

від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 13 березня

2019 року у справі № 490/6024/16-ц, від 13 травня 2019 року у справі

№ 638/1962/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 688/1979/17,

від 21 жовтня 2021 року у справі № 761/20899/19, від 02 листопада

2022 року у справі № 140/6115/21, від 03 липня 2019 року у справі

№ 554/14662/15-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц,

від 08 квітня 2020 року у справі № 638/9020/14, у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц,

від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що виявилось у не дослідженні зібраних у справі доказів (пункт 4

частини другої статті 389 ЦПК України).

Наголошує, що відповідно до договору купівлі-продажу від 20 квітня

2018 року ОСОБА_2 придбала спірну квартиру в особисту власність, оскільки на момент набуття права власності не перебувала з позивачем у шлюбі та нею було сплачено остаточний платіж за інвестиційним договором у розмірі 16 881,30 грн.

Вважає, що позивачем у розглядуваній справі пропущено строк позовної давності, оскільки спір щодо квартири виник у 2015 році, а із позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише у квітні 2020 року.

Стверджує, що апеляційний суд помилково врахував обставини встановлені у справі № 759/4747/16. Зауважує, що позовні вимоги обґрунтовані лише перебуванням сторін у шлюбі з 29 грудня 2012 року по 13 жовтня 2016 року, тоді як інших доказів позивачем не надано. При цьому ОСОБА_1 з липня 2012 року по грудень 2016 року не мав доходів, що було встановлено у справі № 761/20899/19.

Зазначає, що на купівлю квартири були витрачені запозичені кошти, які ОСОБА_2 повертала за рахунок власних коштів.

Крім того, вважає позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними, оскільки розподіл спірної квартири між співвласниками в рівних частках є неможливим у зв`язку з відсутністю технічної можливості створення двох відокремлених виходів у квартирі.

Підставою касаційного оскарження додаткової постанови апеляційного суду ОСОБА_3 зазначає порушення апеляційним судом норм процесуального права.

Вказує, що апеляційний суд постановив додаткову постанову за її відсутності, належним чином не повідомивши про дату, час та місце судового засідання.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Науменко О. Г. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому, посилаючись на обґрунтованість та законність постанови апеляційної суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Вважає, що факт перебування спірної квартири у спільній сумісній власності подружжя підтверджено преюдиційним рішенням суду у справі

№ 759/4747/16-ц та доказами, що містяться в матеріалах справи, а спірна квартира повністю профінансована під час перебування сторін у шлюбі.

Стверджує, що строк позовної давності має обраховуватись з дати укладення договору купівлі-продажу квартири, тобто з 20 квітня 2018 року.

Звертає увагу, що у розглядуваній справі він звернувся з позовом про визнання права на частку в праві спільної сумісної власності без вимог щодо поділу такого майна в натурі.

Крім того вважає, що ОСОБА_2 не в повному розмірі сплатила судовий збір за подання касаційної скарги.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі із

29 грудня 2012 року, який рішенням Шевченківського районного суду

м. Києва від 14 березня 2016 року у справі № 761/36957/15-ц було розірвано.

30 липня 2014 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Компанія з управління активами "ІФК", в інтересах та за рахунок Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду "Аргос", укладено інвестиційний договір № 6268/039-8-В3, предметом якого є інвестиційна участь інвестора у будівництві будинку.

Згідно із пунктом 1.1.2 інвестиційного договору, об`єкт договору - житлова квартира в будинку, будівельний № 39, поверх 6, кількість кімнат 2, загальна проектна площа 71,43 кв. м.

Відповідно до пункту 4.2 інвестиційного договору, розмір загального інвестиційного внеску, що складає вартість об`єкта на момент укладення договору, становить 918 591,80 грн, без ПДВ. Вказаний розмір загального інвестиційного внеску підлягає коригуванню Фондом, у несплаченій інвестором частині, на момент оплати в порядку, встановленому

пунктом 4.3 розділу 4 цього договору. Після повної сплати інвестором загального інвестиційного внеску (повної оплати вартості об`єкта) відповідно до умов цього договору, вартість об`єкта не може бути змінена Фондом крім випадку, передбаченого пункту 4.5 договору.

ОСОБА_1 у формі заяви надав згоду на укладення та підписання ОСОБА_2 з ТОВ "Компанія з управління активами "ІФК" інвестиційного договору щодо інвестування 2 кімнатної квартири будівельний АДРЕСА_4 на

6 поверсі, що знаходиться в житловому будинку за будівельним № 8, черги № 3, в складі комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення по

АДРЕСА_2, а також додатків, додаткових договорів до вказаного договору, на умовах на її розсуд.

03 лютого 2015 року ОСОБА_2, на виконання інвестиційного договору від 30 липня 2014 року, сплатила 1 030 625,08 грн, що відповідає 71,43 кв. м загальної площі квартири, будівельний № 39, черги № 3 в складі комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення по

26 травня 2015 року закінчено будівництва "Комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2, третя черга, перший пусковий комплекс".

20 квітня 2018 року на виконання умов інвестиційного договору

ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_3, загальною площею

72,6 кв. м, жилою площею 28,9 кв. м, із ТОВ "Компанія з управління активами "ІФК".

Згідно з пунктом 4 договору купівлі-продажу від 20 квітня 2018 року продаж квартири здійснено за 1 047 506,38 грн, з яких: 1 030 625,08 грн сплачено покупцем до підписання цього договору на умовах інвестиційного договору № 6268/039-8-В3 від 30 липня 2014 року; 16 881,30 сума остаточного платежу, сплачено покупцем в день підписання цього договору.

20 квітня 2018 року квартира

АДРЕСА_3, загальною площею 72,6 кв. м, жилою площею 28,9 кв. м, зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 .

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, в якому просив визнати спільною сумісною власністю подружжя майнові права на об`єкт будівництва згідно з інвестиційним договором від 30 липня 2014 року № 6268/039-8-B3 про будівництво об`єкта нерухомого майна (квартира

АДРЕСА_3 ) на загальну суму 918 591,80 грн; здійснити поділ боргових вимог за вказаним інвестиційним договором; визнати недійсним право власності ОСОБА_2 на квартиру та визнати за сторонами по 1/2 частині майнових прав на спірну квартиру (справа № 759/4747/16-ц).

У червні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, у якому просила встановити факт припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1 із 30 квітня 2014 року; визнати її особистою приватною власністю об`єкт інвестування - квартиру

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 24 жовтня

2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року та постановою Верховного Суду від 18 серпня

2021 року, у справі № 759/4747/16-ц, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_5 .

Суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту, оскільки на день звернення до суду спірна квартира була добудована, а ОСОБА_1 не заявляв вимог про визнання квартири спільною сумісною власністю та у порядку її поділу визнання за ним права власності на частину квартири. Позовні вимоги ОСОБА_4 суди вважали недоведеними.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Шипіцин О. В. не підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 .

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказаний висновок викладений, зокрема у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Згідно із пунктами 1-3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)

(стаття 89 ЦПК України).

У розглядуваній справі апеляційний суд, встановивши, що вартість квартири за інвестиційним договором внесена ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 та за відсутності доказів здійснення платежів за рахунок особистих коштів ОСОБА_2, дійшов обґрунтованого висновку про придбання спірної квартири за спільні кошти подружжя і, відповідно, набуття нерухомого майна у спільну сумісну власність подружжя.

Колегія суддів також погоджується з висновками апеляційного суду про те, що обставини, на які посилається ОСОБА_2 у цій справі вже були предметом дослідження у справі № 759/4747/16-ц, де було відмовлено у задоволенні вимог про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги в цій частині спрямовані на переоцінку доказів та ревізію судових рішень, які набрали законної сили, у справі № 759/4747/16-ц у непередбачений процесуальним законом спосіб.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_2 після розірвання шлюбу не є підставою для її визнання особистою приватною власністю ОСОБА_2, оскільки спірне майно набуте за рахунок коштів, сплачених під час шлюбу.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано вказав, що сплата ОСОБА_2 остаточного платежу 20 квітня 2018 року у розмірі 16 881,30 грн в контексті загальної вартості квартири не впливає на порядок поділу спільного майна а, у разі заявлення відповідних вимог, може бути підставою для стягнення компенсації.

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги щодо придбання спірної квартири за рахунок запозичених ОСОБА_2 коштів, які були нею повернуті за рахунок її особистих коштів, оскільки у розглядуваній справі не було заявлено відповідних вимог і правовідносини щодо відшкодування таких коштів наразі не є предметом спору.

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постанові

від 26 березня 2021 року в справі № 524/10257/15-ц.

Доводи касаційної скарги про те, що позов не підлягає задоволенню з огляду на неможливість поділу квартири в натурі в рівних частках, є безпідставними, оскільки поділ майна здійснено без виділу часток в натурі.

Колегія суддів не погоджується з твердженнями ОСОБА_2 щодо спливу строку позовної давності, адже з 20 квітня 2018 року об`єкт інвестування, майнові права з приводу яких був спір у справі № 759/4747/16-ц, змінив свій правовий статус, тоді як з позовом у розглядуваній справі щодо поділу спірної квартири позивач звернувся в квітні 2020 року, тобто в межах трирічного строку, визначеного приписами статті 72 СК України.

При цьому звертаючись до суду із новим позовом ОСОБА_1 фактично керувався висновками викладеними у рішенні Святошинського районного суду міста Києва від 24 жовтня 2019 року та постанові Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в справі № 759/4747/16-ц.

Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права, що виявилось у недослідженні зібраних у справі доказів, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки апеляційним судом надано оцінку доказам відповідно до положень статті 89 ЦПК України.

Незгода заявника із постановою апеляційного суду, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

За встановлених обставин, висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 22 вересня 2022 року у справі № 214/6174/15-ц, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 490/6024/16, від 13 травня 2019 року у справі № 638/1962/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 688/1979/17, від 21 жовтня 2021 року у справі № 761/20899/19,

від 02 листопада 2022 року у справі № 140/6115/21, від 03 липня 2019 року у справі № 554/14662/15-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 638/9020/14, у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц,

від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц, на які посилалась заявник в касаційній скарзі.

Доводів щодо неправильного вирішення апеляційним судом позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору іпотеки касаційна скарга ОСОБА_2 не містить.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі "Пономарьов проти України") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Оскаржувана постанова апеляційного суду є достатньо вмотивованою та містить висновки суду щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що апеляційний суд ухвалив оскаржуване судове рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскарженої постанови апеляційного суду - без змін.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи відзиву ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 сплачено судовий збір за подання касаційної скарги не в повному розмірі, оскільки нею сплачено судовий збір, з врахуванням ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2020 року, якою визначено загальну вартість спірного майна.

Викладене у відзиві ОСОБА_1 на касаційну скаргу клопотання про розгляд справи з викликом сторін задоволенню не підлягає, оскільки за змістом частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 .

Частиною першою статті 368 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно з пунктом 3 частини першої, частиною третьою статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Апеляційним судом справа розглядалась з повідомленням учасників справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Згідно з частинами другою, четвертою, п`ятою, шостою статті 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення (частина восьма статті 128 ЦПК України).

За змістом частини першої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (стаття 372 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 зазначала, що у випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, поданої на підставі статті 246 ЦПК України, слід прийняти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалось на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів.

Отже, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.

Положення частини четвертої статті 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов`язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).

При розгляді цієї заяви суд повинен забезпечити сторонам дотримання принципів змагальності, рівності в судочинстві, реалізацію права сторони "бути вислуханою" як передумови того, що вона була "почута", що є складовою права на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справі "Серявін проти України", заява №4909/04 від 10 лютого 2010 року).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (рішення від 17 січня 1970 року у справі "Делькур проти Бельгії", пункт 25 та рішення від 11 жовтня 2001 року у справі "Гофман проти Німеччини", пункт 65).

Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі "GUREPKA v. UKRAINE

(No. 2)", заява № 38789/04, § 23).

Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2011 року у справі "TRUDOV v. russia", заява № 43330/09).

З матеріалів справи вбачається, що 03 листопада 2022 року до Київського апеляційного суду надійшла заява представника ОСОБА_1 - адвоката Науменка О. Г. про ухвалення додаткового судового рішення в частині розподілу судових витрат.

В матеріалах справи наявний супровідний лист апеляційного суду

від 06 грудня 2022 року щодо призначення на 02 лютого 2023 року розгляд заяви представника ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення, проте відсутні відомості як про направлення такого повідомлення, так і про вручення його ОСОБА_3 або повернення листа до суду без вручення.

За таких обставин, з урахуванням позиції ОСОБА_3, яка категорично заперечувала факт отримання вказаного повідомлення, наявний в матеріалах справи супровідний лист, в розумінні приписів статті 128 ЦПК України, сам по собі не підтверджує ні надсилання ОСОБА_3 судової повістки-повідомлення, ні її вручення адресату.

Таким чином, додаткова постанова була ухвалена апеляційним судом за відсутності ОСОБА_3, належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання 02 лютого 2023 року.

Відповідно до пункту 5 частини першої, частини четвертої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про наявність обов`язкових підстав для скасування оскаржуваної додаткової постанови від 02 лютого 2023 року з направленням справи в частині вирішення питання про ухвалення додаткового рішення за заявою представника ОСОБА_1 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 401, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Шипіцин Олександр Володимирович, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року скасувати, а справу в частині вирішення питання про ухвалення додаткового рішення за заявою представника ОСОБА_1 - адвоката Науменка Олексія Григоровичанаправити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.