розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду міста Одеси від 09 червня 2021 року у складі судді Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Базіль Л. В., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Косюк Олена Петрівна, ОСОБА_3, про визнання договору дарування квартири недійсним,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася з вищевказаним позовом, який змінила у процесі розгляду справи, і остаточно просила визнати недійсним договір дарування від 20 березня 2019 року 3/4 часток квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П. та зареєстрований у реєстрі під № 33.

Позов мотивований тим, що 20 березня 2019 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування 3/4 часток квартири АДРЕСА_2, який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П. та зареєстровано в реєстрі за номером 33.

ОСОБА_1, як співвласниця 3/4 часток квартири, яка є її єдиним житлом, не мала наміру її відчуження шляхом укладення безвідплатного договору та помилялась стосовно природи правочину уклавши замість договору довічного утримання договір дарування. Оскільки після укладення оспорюваного договору позивач зрозуміла, що помилилася щодо природи правочину, так як мала на меті укладення договору довічного утримання (оскільки позивачу обіцяли доглядати за нею та допомагати фінансово), а не договору дарування (який таких умов не передбачав). Позивач неправильно сприйняла предмет та інші умови договору, що вплинуло на її волевиявлення. Мотивом укладення договору з боку позивача було отримання матеріального забезпечення, уваги й пошани, а тому вона помилялася стосовно істотних умов та змісту договору дарування.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Київський районний суд міста Одеси рішенням від 09 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав недійсним договір дарування від 20 березня 2019 року 3/4 часток квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П. та зареєстрований у реєстрі під № 33.

Визначив, що дане рішення є підставою суб`єктам реєстраційних дій для скасування у державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 3/4 часток квартири загальною площею 62,7 кв. м, житловою 37 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка внесена приватним нотаріусом Косюк О. П. 20 березня 2019 року 15:50:04 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46048599 від 20 березня 2019 року 13:00:02 та поновлення запису про реєстрацію прав власності на 3/4 часток квартири АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності р. № НОМЕР_1, 12 грудня 2007 року, Управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради а також свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Барановою О. В. 15 березня 2019 року за реєстровим № 2-146, та яке було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за реєстраційним номером 1023951851101.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що предметом розгляду справи є встановлення наявності або відсутності доведеності факту помилки позивача під час укладення нею договору дарування належної їй частки квартири та визначення суттєвості такої помилки у випадку її встановлення, а також дотримання балансу інтересів поновлення прав позивачки та втручання у права відповідача. Спірна квартира є єдиним житлом позивачки, а оспорюваним договором дарування вона безоплатно та без будь-яких умов майнового або немайнового характеру здійснила відчуження свого житла. Зазначені обставини з урахуванням факту продовження, без окремого укладання дарувальником договору оренди або іншого договору який підтверджує її права користування даною квартирою, проживання позивачки у відчуженій квартирі, продовження нею оплати комунальних послуг (доказів зворотного сторона відповідача не надала), відсутність будь яких доказів поданих стороною відповідача які б підтвердили знайомство дарувальника з обдаровуваною особою (у судовому засіданні позивач стверджувала що ОСОБА_2 їй невідома), дають суду можливість прийти до висновку, що позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним з мотивів помилки дарувальника у правовому мотиві правочину, які мають істотне значення є доведеним, так як при укладенні договору довічного отримання особа яка лишається права власності отримує замість цього право користування квартирою при житті та обговорене сторонами утримання замість відчуженого майна (у грошовому визначенні або натурі).

Суд першої інстанції також врахував не лише похилість віку позивача як основну підставу визнання договору недійсним, враховуючи правову позицію Верховного Суду, а й те, що відповідач не спростував обставин того, що людина безоплатно та без будь-яких умов та гарантій здійснила відчуження єдиного житла фактично незнайомої особі.

Також суд врахував безоплатність договору, відсутність втручання у права відповідача на житло, так як відповідач не використовувала дану квартиру як місце проживання (не були надані докази намагання такого використання), у зв`язку з чим дійшов висновку, що таке втручання у права відповідача не завдасть їй суттєвого фінансового тягаря.

Суд першої інстанції зазначив, що належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Враховуючи обставини справи та обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, суд вважає, що критеріям ефективності юридичного захисту права порушеному фактом відчуження права власності, а також перереєстрація права власності на об`єкт нерухомості належний позивачці за іншою особою (обдаровуваною) окрім самого факту визнання договору дарування недійним є визначення такого порядку виконання рішення, який стане належним механізмом відновлення, поновлення порушеного права з точки зору практичності механізму захисту, а тому визначає порядок виконання рішення, зазначивши що рішення є підставою суб`єктам реєстраційних дій для скасування у державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 3/4 часток спірної квартири та поновлення запису про реєстрацію прав власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_3 за ОСОБА_1

Київський районний суд міста Одеси додатковим рішенням від 07 липня 2021 року заяву представника ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 11 340,80 грн, з яких 840,80 грн - витрати по сплаті судового збору, 10 500 грн - витрати на оплату професійної правничої допомоги.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при постановленні рішення у справі не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом даної справи, які документально підтверджені, суд вважає, що заява підлягає частковому задоволенню, а саме в частині відшкодування судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу, які були заявлені у попередньому орієнтовному розрахунку судових витрат, та підлягає стягненню судовий збір.

Одеський апеляційний суд постановою від 28 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року залишив без змін.

Одеський апеляційний суд постановою від 28 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 залишив без задоволення, а додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 липня 2021 року залишив без змін.

Одеський апеляційний суд додатковою постановою від 08 липня 2022 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у цій справі задовольнив частково.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 6 965 грн.

Верховний Суд постановою від 26 жовтня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_4, задовольнив частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року скасував та передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд при залишенні без змін рішення суду першої інстанції вважав, що оскільки спірна квартира є єдиним житлом позивачки, яка за оспорюваним договором безоплатно її відчужила без будь-яких умов майнового або немайнового характеру, то такі обставини, з урахуванням факту продовження, без окремого укладання дарувальником договору оренди або іншого договору, який підтверджує її права користування даною квартирою, як проживання позивачки у відчуженій квартирі, продовження нею оплати комунальних послуг, відсутність будь-яких доказів, поданих стороною відповідача, які б підтвердили знайомство дарувальника з обдаровуваною особою (у судовому засіданні суду першої інстанції позивач стверджувала, що ОСОБА_2 їй невідома), дають підстави зробити висновок про те, що позов про визнання договору дарування недійсним з мотивів помилки дарувальника у правовому мотиві правочину, який має істотне значення, є доведеним.

Апеляційний суд не звернув увагу, що поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчиняє правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі проте, таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

Апеляційний суд не врахував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки; не звернув уваги, що суд першої інстанції не встановив обставин, які б свідчили про помилку щодо природи оспорюваного договору дарування.

За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Одеський апеляційний суд постановою від 05 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, рішення Київського районного суду міста Одеси від 09 червня 2021 року та додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 липня 2021 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання наслідків, обумовлених договором дарування, оскільки вона вважала, що укладає договір довічного утримання, змісту якого саме і притаманне збереження за відчужувачем права користування житлом.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд вважає, що про реальні наміри позивача на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування свідчать обставини того, що вона продовжувала проживати у спірній квартирі та нести обов`язки власника, тоді як договір дарування не містить відповідних застережень на право проживання дарувальника в житловому приміщенні після його дарування.

Позивач довела, що під час укладення договору дарування діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання.

Розглядаючи спір, суд першої інстанції на підставі наявних у справі письмових доказів, встановив, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, їй на час укладання спірного договору було 92 роки, вона є одиноко проживаючою особою, через свій вік потребувала допомоги, яку очікувала отримати від відповідачки, внаслідок чого підписала оспорюваний правочин.

Отже, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 при укладенні оспорюваного договору помилилася відносно правової природи правочину, оскільки вважала, що при його укладенні було узгоджено з відповідачем, надання останньою їй догляду, як особі похилого віку.

Також апеляційний суд зазначив, що рішенням суду від 09 червня 2021 року, яким вирішено спір по суті, не було вирішено питання про судові витрати, тому суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що такий процесуальний недолік допущений судом першої інстанції може бути виправлений шляхом ухвалення у справі додаткового рішення, що відповідає змісту статті 270 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно поклав на відповідача вартість участі адвоката у судовому засіданні, виходячи із вартості зазначеній в орієнтованому розрахунку судових витрат, оскільки це стосується адміністративної справи № 947/32485/20, колегія суддів відхилила тому, що вартість участі адвоката в судовому засіданні зазначена в попередньому (орієнтованому) розрахунку відповідає вартості зазначеній у договорі про надання правової (правничої) допомоги № 50-2020 від 28 жовтня 2020 року, який укладений між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням "Філіппов та партнери".

Одеський апеляційний суд додатковою постановою від 16 січня 2023 року заяву адвоката Гриценка В. Є., який діє від імені ОСОБА_1, про розподіл судових витрат задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 833 грн витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. У задоволенні іншої частини вимог відмовив.

Додаткова постанова мотивована тим, що наявні підстави для часткового задоволення заяви адвоката Гриценка В. Є. та стягнення з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивачки ОСОБА_1 4 833 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції. Витрати на професійну правничу допомогу на цю суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Гриценком В. Є. обсягом послуг у суді апеляційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Представник ОСОБА_2 - адвокат Якових Є. В. подав у грудні 2022 року до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду міста Одеси від 09 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 522/16978/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 червня 2022 року у справі № 133/1804/20, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 661/1925/16, від 27 листопада 2019 року у справі № 490/8021/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 742/4636/15, від 14 січня 2020 року у справі № 305/1660/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 604/459/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 645/3205/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16, від 27 лютого 2020 року у справі № 643/6032/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 640/6698/17, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 червня 2022 року у справі № 133/1804/20, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17, від 06 березня 2019 року у справі № 697/654/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/879/18.

Суд апеляційної інстанції безпідставно не надав правової оцінки та не досліджував заповіт від 06 березня 2019 року, проігнорував відеозаписи, що були долучені до матеріалів справи представником ОСОБА_2

ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, зокрема тих, які б свідчили, що на час укладення оспорюваного договору дарування вона мала намір укласти інший договір - довічного утримання.

Касаційна скарга не містить доводів незаконності додаткового рішення Київського районного суду міста Одеси від 07 липня 2021 року.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 09 січня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Київського районного суду міста Одеси.

Справа № 947/32485/20 надійшла до Верховного Суду 11 квітня 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_4 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та члену її сім`ї ОСОБА_5 у рівних частках, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_2 від 12 грудня 2007 року, виданим Управлінням житлово-комунального господарства та паливно енергетичного комплексу Одеської області. Право власності на квартиру зареєстровано Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" 21 лютого 2008 року, номер запису 324 в книзі: 656пр-143.

ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 березня 2019 року отримала спадщину у 1/4 частки вказаної квартири після смерті сина ОСОБА_5 .

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 20 березня 2019 року було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П. та зареєстрований в реєстрі за № 33, за яким дарувальник безоплатно передав у власність, а обдаровувана прийняла як дарунок 3/4 часток квартири АДРЕСА_3, що в цілому складається з трьох житлових кімнат загальною площею 62,7 кв. м, житловою площею 37,0 кв. м.

У договорі зазначено, що сторони, укладаючи вказаний договір, діють добровільно, на власний розсуд, розуміючи значення своїх дій, за відсутності будь-якого примусу, як фізичного так і психічного, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений сторонами правочин (зокрема, вимогами недійсності правочину), вільно володіють українською мовою, перебувають при здоровому розумі, ясній пам`яті.

Згідно з пунктом 3.1 договору дарування сторони стверджують, що вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами, їм роз`яснено нотаріусом у повному обсязі, зміст прочитаний їм нотаріусом уголос, а також договір прочитаний ними особисто. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного, уявного та удаваного правочину, вільно володіють українською мовою, вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, з відповідальністю ознайомлені.

Відповідно до пункту 3.8 договору право власності обдарованої на дарунок виникає з дня державної реєстрації договору у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Прийняття дарунка вважатиметься одержання оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення, що відповідає статті 722 ЦК України (пункт 2.2 договору).

Згідно з копією паспорта громадянки України ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Судами також встановлено, що ОСОБА_1 проживала в квартирі одна, у неї відсутнє у власності інше нерухоме майно та вона продовжила проживати в квартирі після вчинення договору дарування на час розгляду справи, що не заперечувалося відповідачем.

Відповідно до квитанцій, які містяться у матеріалах справи, ОСОБА_1 сплачувала комунальні послуги.

Спірна квартира є єдиним житлом позивача.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Частиною першою статті 229 ЦК України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (частина перша статті 744 ЦК України).

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки ОСОБА_1 довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилилася стосовно правової природи укладеного нею правочину, відповідно існують підстави, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним. Укладаючи оспорюваний договір, ОСОБА_1 сподівалася на те, що відповідач буде її довічно утримувати, а тому під час укладення оспорюваного договору дарування вона помилилася щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, що вплинуло на її волевиявлення, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, передаючи належне їй майно ОСОБА_2, оскільки потребувала постійного догляду (на час укладення оспорюваного договору ОСОБА_1 було 92 роки), є одинокою проживаючою особою, потребувала фінансової підтримки для придбання ліків та продуктів харчування.

Спірне нерухоме майно є єдиним житлом ОСОБА_1, іншого житла позивач не має, сторони не заперечували факт, що після укладення договору дарування остання залишилася зареєстрованою та проживає у спірній квартирі, сплачує комунальні послуги. Будь-яких дій на виконання умов договору щодо звільнення нерухомого майна сторонами не здійснювалося.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, врахувавши встановлені обставини щодо віку позивача на момент укладення договору дарування, а також відсутності іншого житла, дійшов обґрунтованого висновку про наявність помилки у діях позивача під час підписання нею цього договору.

Доводи касаційної скарги про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 522/16978/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 червня 2022 року у справі № 133/1804/20, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 661/1925/16, від 27 листопада 2019 року у справі № 490/8021/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 742/4636/15, від 14 січня 2020 року у справі № 305/1660/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 604/459/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 645/3205/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16, від 27 лютого 2020 року у справі № 643/6032/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 640/6698/17, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 червня 2022 року у справі № 133/1804/20, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17, від 06 березня 2019 року у справі № 697/654/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/879/18, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд повинен визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас Верховний Суд, проаналізувавши наведені заявником постанови, дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі "Пономарьов проти України") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.