провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 9 грудня 2019 року, ухвалене у складі судді Галагана В. І., та постанову Київського апеляційного суду від 2 червня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Крижанівської Г.В., Оніщука М.І., Шебуєвої В.А.,

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чижиков О.О. (далі - приватний нотаріус КМНО Чижиков О.О.) про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

З метою догляду за вказаною квартирою 11 січня 2018 року вона видала ОСОБА_3 довіреність на управління її майном.

28 серпня 2019 року їй стало відомо, що на підставі договору купівлі-продажу від 7 серпня 2019 року ОСОБА_3 відчужила ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру.

12 листопада 2018 року приватним нотаріусом КМНО Палагутою Л.О. на підставі поданої нею заяви, яка зареєстрована а реєстрі за № 1647, скасовано довіреність на управління її майном від 11 січня 2018 року.

Розпоряджень на відчуження належної їй на праві власності квартири вона не давала, умови договору купівлі-продажу не погоджувала та їй не відомі, вибір і погодження покупця не здійснювала, ціну договору не погоджувала, коштів від продажу квартири не отримувала.

Вважає, що договір купівлі-продажу від 7 серпня 2019 року вчинено внаслідок зловмисної домовленості відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2, тому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 7 серпня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Чижиковим О.О., та повернути їй квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 4 листопада 2019 року заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову та витребування доказів у цій справі задоволено частково.

Заборонено державним реєстраторам та будь-якім третім особам, у тому числі ОСОБА_2, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо квартири АДРЕСА_1 .

Заяву в частині забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 повернуто заявнику.

Зобов`язано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чижикова О.О. надати суду у строк до 2 грудня 2019 року належним чином завірену копію матеріалів нотаріальної справи щодо посвідчення оскаржуваного договору купівлі-продажу серія та номер 37142 від 7 серпня 2018 року квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 9 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Скасовано заборону державним реєстраторам та будь-яким третім особам, у тому числі ОСОБА_2, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо квартири АДРЕСА_1 .

Рішення мотивовано тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири від 7 серпня 2018 року укладено ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченої довіреності на розпорядження майном від 11 січня 2018 року строком три роки, якою позивач добровільно, без тиску з боку сторонніх осіб, уповноважила ОСОБА_3 керувати та розпоряджатися всім своїм майном, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, заключати всі правочини, що дозволені законом, з керування та розпорядження майном, купувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, заставляти та приймати в заставу будівлі та інше майно, за ціну та на умовах, які будуть визначатися нею самостійно, виходячи із розумної доцільності, проводити розрахунки за укладеними угодами.

ОСОБА_3 на час укладення оспорюваного договору була наділена повноваженнями на продаж належної позивачу квартири; видаючи довіреність, позивач мала усвідомлювати, що наділила ОСОБА_3 правом продажу квартири будь-якій особі за ціною і на умовах, визначених повіреною на власний розсуд, вказана довіреність позивачем не оспорювалась.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів вчинення оспорюваного правочину внаслідок зловмисної домовленості повіреної особи із покупцем квартири, оскільки докази умисного зговору між ними та докази отримання власної або обопільної вигоди внаслідок укладення цього правочину відсутні.

Позовна вимога про повернення квартири на підставі статті 387 ЦК України також не підлягає задоволенню, оскільки позивач та відповідач ОСОБА_2 є сторонами договору, за яким вибуло з власності позивача спірне нерухоме майно, а відповідач ОСОБА_2 є останнім власником, яким набуто право на це майно; у позивача відсутні правові підстави звернення із віндикаційним позовом про витребування майна, в той час як способом захисту порушеного права власника майна як сторони недійсного правочину до набувача права власності як другої сторони цього правочину є реституція (стаття 216 ЦК України).

Постановою Київського апеляційного суду від 2 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 9 грудня 2019 року без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки ОСОБА_3 на час укладення оспорюваного договору була наділена повноваженнями продати належну ОСОБА_1 квартиру. Видаючи довіреність, позивач повинна була усвідомлювати, що наділила ОСОБА_3 правом продажу квартири будь-якій особі, за ціну і на умовах, визначених повіреною на власний розсуд, та не оспорювати вказану довіреність.

ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів вчинення оспорюваного правочину внаслідок зловмисної домовленості повіреної особи із покупцем квартири, доказів умисного зговору між ними та доказів отримання власної або обопільної вигоди внаслідок укладення цього правочину позивачем не надано.

Неповернення повіреним виручених коштів від продажу майна довірителю не є підставою для визнання правочину недійсним, однак може бути підставою для звернення до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх прав у зв`язку із неналежним виконання договору доручення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

30 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 9 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 2 червня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 9 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 2 червня 2020 року ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц та у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зазначаючи, що суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження, проте справа підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

У січні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просила залишити касаційну скаргу без задоволення.

У січні 2021 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просила залишити касаційну скаргу без задоволення.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 1 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

26 липня 2002 року ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Максимовою О.О. 26 січня 2001 року, та ОСОБА_1 було укладено договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_1 прийняла в дар належну ОСОБА_5 на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

Того ж дня ОСОБА_1 надано нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважено ОСОБА_3 управляти і розпоряджатися всім майном ОСОБА_1, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, а в зв`язку з цим укладати всі дозволені законом угоди, а саме: купувати, продавати, дарувати, приймати подароване майно, обмінювати, здавати в оренду, заставляти і приймати під заставу будови та інше майно.

27 липня 2010 року ОСОБА_1 надано нотаріально посвідчену довіреність на розпорядження всім майном, якою уповноважено ОСОБА_3 керувати та розпоряджатися всім майном ОСОБА_1, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, укладати всі правочини, що дозволені законом по керуванню та розпорядженню майном і цінними паперами, купувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, заставляти та приймати в заставу будівлі та інше майно.

18 березня 2014 року ОСОБА_1 надано нотаріально посвідчену довіреність на розпорядження всім майном, якою уповноважено ОСОБА_3 керувати та розпоряджатися всім майном ОСОБА_1, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, укладати всі правочини, що дозволені законом, з керування та розпорядження майном і цінними паперами, купувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, заставляти та приймати в заставу будівлі та інше майно.

11 січня 2018 року ОСОБА_1 надано нотаріально посвідчену довіреність, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Палагутою Л.О., зареєстровану в реєстрі за № 27, на розпорядження всім майном, якою уповноважено ОСОБА_3 керувати та розпоряджатися всім майном ОСОБА_1, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, укладати всі правочини, що дозволені законом по керуванню та розпорядженню майном і цінними паперами, купувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, заставляти та приймати в заставу будівлі та інше майно, за ціною та на умовах, визначеними нею самостійно, виходячи із розумної доцільності, проводити розрахунки за укладеними угодами. Довіреність видана без права передоручення повноважень третім особам та дійсна протягом трьох років, тобто до 11 січня 2021 року.

7 серпня 2018 року ОСОБА_1, від імені якої діяла ОСОБА_3 на підставі довіреності на розпорядження майном від 11 січня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Палагутою Л.О. та зареєстрованої в реєстрі за № 27, та ОСОБА_2 зі згоди її чоловіка ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Чижиковим О.О. та зареєстрований у реєстрі за № 37142.

Згідно з пунктом 1 вказаного договору ОСОБА_1, в особі представника ОСОБА_3, продала, а ОСОБА_2 купила квартиру АДРЕСА_1 .

Квартира належить продавцю на підставі дублікату договору дарування квартири, посвідченого державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Аленік Л.О. 17 червня 2011 року за реєстровим № 8-1083, виданого замість втраченого договору дарування квартири, посвідченого державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Прядко Т.А. 26 липня 2002 року за реєстровим № 5-1793. Право власності продавця на квартиру зареєстровано Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна", що підтверджується Витягом про державну реєстрацію прав, виданим Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна" 4 серпня 2011 року. Номер витягу: 30863381, реєстраційний номер: 34315505, номер запису: 182/31871 в книзі: 19-257 (пункт 2 договору купівлі-продажу).

Пунктом 3 договору купівлі-продажу передбачено, що продаж цей вчинено за 700 698 грн, які продавець одержала від покупця до підписання цього договору. Підписання цього договору продавцем є підтвердженням факту повного розрахунку за продану за цим договором квартиру та свідчить про відсутність у неї по відношенню до покупця будь-яких претензій майнового характеру. Продавець свідчить, що зазначена у цьому договорі ціна продажу вважається вигідною, її розмір не пов`язаний зі збігом якихось важких для нього обставин та повністю його задовольняє. Сторони свідчать, що вони ознайомлені з правовими наслідками приховування реальної вартості квартири.

20 листопада 2018 року ОСОБА_1 складено заяву, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Палагутою Л. О. та зареєстровану в реєстрі за № 1647, згідно з якою заявник анулює (скасовує) довіреність, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Палагутою Л.О. від 11 січня 2018 року за реєстровим № 27, на ім`я ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року№ 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзиви на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з положеннями частин першої, третьої статті 237, частини першої статті 238 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (стаття 239 ЦК України).

Частинами першою, третьою статті 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Згідно з частиною першою статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Відповідно до положень статей 1003, 1004, 1006 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим. Повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України).

Верховний Суд України у пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз`яснив, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Встановивши, що ОСОБА_3 на час укладення оспорюваного договору була наділена повноваженнями щодо укладення договору купівлі-продажу квартири, належної ОСОБА_1 на праві власності, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Також судами правильно зазначено, що, видаючи довіреність, ОСОБА_1 мала усвідомлювати, що наділила ОСОБА_3 правом продажу квартири будь-якій особі, за ціною і на умовах, визначених повіреною на власний розсуд.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18) зроблено висновок по застосуванню статті 232 ЦК України та вказано, що "під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють".

Укладення договору купівлі-продажу в ситуації, коли від імені продавця діє представник, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем.

Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про ненадання позивачем належних та допустимих доказів вчинення оспорюваного правочину внаслідок зловмисної домовленості повіреної особи із покупцем квартири, за відсутності доказів умисного зговору між ними та доказів отримання власної або обопільної вигоди внаслідок укладення цього правочину.

Доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц та у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15, суд касаційної інстанції відхиляє.

У постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц Верховний Суд виклав висновок про те, що, не встановивши наявність зловмисної домовленості представника, суди зробили неправильний висновок про визнання недійсним з цієї підстави договору купівлі-продажу квартири.

Верховний Суд у постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц виклав висновок про те, що встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову в цій частині. Посилання позивача на те, що він не схвалював оспорюваний договір і не отримував коштів за його продаж, колегія суддів відхилила, оскільки при вчинені оспорюваного правочину представник діяв в межах повноважень, наданих позивачем. Неповернення позивачу коштів, отриманих від продажу спірного приміщення, не є підставою для визнання правочину недійсним, однак не позбавляє позивача права звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх прав у зв`язку із неналежним виконання договору доручення.

Верховний Суд України у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15 виклав висновок про те, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачі не довели належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ними фактичних обставин правочину, що вплинуло на їх волевиявлення. При цьому апеляційний суд установив, що при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка неодноразово запитувала продавців чи вони розуміють зміст угоди, та роз`яснювала правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував, що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20),на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Враховуючи викладене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать практиці Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеній у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження, проте справа підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, суд касаційної інстанції також відхиляє.

Ухвалою від 4 листопаді 2019 року Дніпровський районний суд міста Києва прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у цій справі; ухвалив розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Згідно з частиною четвертою статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

У частині шостій статті 19 ЦПК України зазначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частин першої-третьої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

За змістом частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).

Верховний Суд дійшов переконання, що суд першої інстанції дотримався наведених норм процесуального права, оскільки в ухвалі про відкриття провадження зробив висновок про те, що при вирішенні питання про визначення порядку розгляду справи суддею враховано предмет позову, який не належить до переліку справ, що підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 274 ЦПК України), враховано немайновий характер справи та належність справи до категорії незначної складності, тому дану справу відніс до категорії малозначних справ, яку за правилами статей 19, 274, 279 ЦПК України доцільно розглянути у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику сторін, роз`яснивши учасникам судового розгляду їх процесуальні права, відповідно до статті 274 ЦПК України.

Отже, суд першої інстанції правильно врахував, що зазначений спір не входить до переліку спорів, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.

Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2020 року у справі № 705/1279/18, від 24 червня 2021 року у справі № 552/1030/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 466/10577/20.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказав.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.