треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Біляєв Володимир Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Ліана Володимирівна,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2019 року, ухвалене у складі судді Волошина В. О., та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Іванової І. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Біляєв В.О., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та вселення до квартири.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 5 листопада 2014 року у справі № 761/11237/14-ц її позов до ОСОБА_3 про визнання права власності на спадкове майно задоволено частково.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 16 грудня 2008 року ОСОБА_3 на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1, яка належала померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 29 червня 2000 року Відділом приватизації державного житлового фонду Печерського району міста Києва, згідно з розпорядженням від 29 червня 2000 року № 476, в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/4 частку вказаної після смерті ОСОБА_5 .

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 16 грудня 2008 року ОСОБА_3 на 1/3 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, що належала померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації державного житлового фонду Печерського району м. Києва 29 червня 2000 року, згідно з розпорядженням від 29 червня 2000 року № 476, в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/6 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, після смерті ОСОБА_6 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 і залишилась після смерті ОСОБА_5 .

Зазначене рішення набрало законної сили 30 січня 2015 року, проте 1/4 частка зазначеної квартири перебуває у незаконному володінні ОСОБА_2, який є її набувачем за безвідплатним договором дарування.

Вважає, що 1/4 частка спірної квартири підлягає витребуванню і вилученню на її користь з незаконного володіння ОСОБА_2, а рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В. індексний номер: № 13104763 від 16 травня 2014 рокута рішення від 24 грудня 2012 року, вчинене на підставі договору купівлі-продажу № 1946 від 21 грудня 2012року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим В.О., - скасуванню.

Крім того вказала, що вселення її до спірної квартири є необхідним з міркувань поновлення прав володіння, користування та розпорядження спадковим майном, оскільки як власник квартири вона не має можливості потрапити до квартири, оскільки вхідні замки змінені, проживати в квартирі, користуватися нею та розпоряджатися своєю часткою вона не має можливості, що грубо порушує її права.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила:

- витребувати від відповідача на свою користь 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_2 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно - спірну квартиру - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., індексний номер: № 13104763 від 16 травня 2014 року, та рішення від 24 грудня 2012 року, вчинене на підставі договору купівлі-продажу № 1946 від 21 грудня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим В.О.;

- вселити її до квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2019 року позов залишено без задоволення.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що твердження позивача про наявність правових підстав для задоволення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння є помилковим.

Позовні вимоги про скасування державної реєстрації речових прав та вселення не ґрунтуються на вимогах закону.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог є правильним, оскільки позивач не довела заявлених позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

26 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2013 року у справі № 6-164цс12, від 11 лютого 2015 року

у справі № 6-1цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

У жовтні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Веліканов К.С. подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 4 вересня 2020 року звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року

Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 5 листопада 2014 року у справі № 761/11237/14-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на спадкове майно задоволено частково.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 16 грудня 2008 року ОСОБА_3 на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 і належала померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації державного житлового фонду Печерського району м. Києва 29 червня 2000 року, згідно з розпорядженням від 29 червня 2000 року за № 476, в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/4 частку вказаної квартири після смерті ОСОБА_5 .

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 16 грудня 2008 року ОСОБА_3 на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1, яка належала померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації державного житлового фонду Печерського району м. Києва 29 червня 2000 року, згідно з розпорядженням від 29 червня 2000 року за № 476, в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/6 частку цієї квартири після смерті ОСОБА_6 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 і залишилась після смерті ОСОБА_5 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, і залишилась після смерті ОСОБА_5 .

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 4 квітня 2018 року скасовано в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та закрито провадження в частині позовних вимог про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 16 грудня 2008 року ОСОБА_3 на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1, після смерті ОСОБА_5, про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 16 грудня 2008 року ОСОБА_3 на 1/3 частку цієї квартири, після смерті ОСОБА_6, про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку вказаної квартири, яка залишилась після смерті ОСОБА_5 .

В іншій частині рішення залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що є рішення, яке набрало законної сили, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, яким встановлено, що позивач не надала суду жодного доказу щодо фактичного вступу нею в управління та володіння спадковим майном. Викладені нею обставини щодо ремонту спірної квартири судом оцінено критично, оскільки вони нічим не підтверджені відповідними доказами. Крім того, заяву про прийняття спадщини в установленому законом строк позивач не подала, у визначенні додаткового строку для прийняття спадщини їй було відмовлено судом через відсутність поважних причин пропуску зазначеного строку, у зв`язку з чим суд вважав, що єдиним спадкоємцем за законом став відповідач.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року№ 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Згідно з статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статті 387 ЦК Українивласник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. ЦК України (435-15) передбачено як один із способів захиступорушених прав віндикація або реституція.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконної володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Подібний за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19), відповідно до статті 387 ЦК України та частини третьої статті 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Встановивши, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 5 листопада 2014 року визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку спірної квартири, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належно оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині витребування майна з чужого незаконного володіння.

Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та вселення є похідними від позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння і також ґрунтуються на рішенні Шевченківського районного суду міста Києва від 5 листопада 2014 року, яке скасовано постановою Київського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року, тому не підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 23 березня 2013 року у справі № 6-164цс12, від 11 лютого 2015 року

у справі № 6-1цс15, суд касаційної інстанції відхиляє.

У постанові від 23 березня 2013 року у справі № 6-164цс12 Верховний Суд України виклав висновок про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України (435-15) . Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема, у разі якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Верховний Суд України у постанові від 11 лютого 2015 року

у справі № 6-1цс15 виклав висновок про те, що у відповідності до вимог статей 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справах, на які заявник посилається у касаційній скарзі, встановлені інші фактичні обставини справи, ніж у цій справі, яка переглядається, різні за змістом позовні вимоги, стосуються різного майна, у вказаних справах різне матеріально-правове обґрунтування позову.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказав.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.