провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2019 року, ухвалене у складі судді Чебан В.М., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 березня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Лисака І.Н., Височанської Н.К., Владичана А.І.,

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Київського національного торговельно-економічного університету в особі Чернівецького торговельно-економічного інституту (далі - Чернівецький торговельно-економічний інститут) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що в період з 1 вересня 2000 року до 31 серпня 2018 року він працював на різних посадах в Чернівецькому торговельно-економічному інституті.

31 серпня 2018 року у зв`язку з закінченням контракту його звільнено з посади старшого викладача кафедри соціально-гуманітарних наук та права Чернівецького торговельно-економічного інституту, а 03 вересня 2018 року - вручена трудова книжка.

Згідно із записами у трудовій книжці за 18 років роботи в Чернівецькому торговельно-економічному інституті відповідач періодично порушував його трудові права.

У періоди з 30 червня 2009 року до 1 вересня 2009 року, з 30 червня 2012 року до 1 вересня 2012 року, з 30 червня 2013 року до 1 вересня 2013 року, з 30 червня 2015 року до 1 вересня 2015 року з ним заключали контракт чи строковий договір, однак жодного разу трудову книжку не вручали і не надали її для ознайомлення, при тому, що із кожним записом, який вноситься до трудової книжки про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення, власник трудової книжки повинен бути ознайомлений під розписку в особовій картці працівника за формою № П-2, затвердженою наказом Державного комітету статистики України та Міністерства оборони України від 25 грудня 2009 року № 495/656.

Відповідач жодного разу не проводив процедуру повного розрахунку з ним за вказані періоди, внаслідок чого виникли 8 місяців вимушеного прогулу, за котрі повинна бути нарахована та виплачена заробітна плата, яка згідно з розрахунком заборгованості за період вимушеного прогулу в 2009, 2012, 2013, 2015 роках роботи в Чернівецькому торговельно-економічному інституті складає 77 374,29 грн.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 77 374,29 грн та зобов`язати відповідача внести зміни у записи до трудової книжки за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що відповідач щоразу після закінчення строкових трудових договорів з позивачем проводив повний розрахунок, в тому числі виплачував компенсацію за 56 днів невикористаної щорічної відпустки як педагогічному працівникові.

Управлінням Держпраці у Чернівецькій області не було зафіксовано порушень щодо невиплати позивачу допомоги на оздоровлення.

Відповідач виконав належним чином вимоги чинного законодавства, здійснив з позивачем повний розрахунок при звільненні, що не призвело до порушення прав позивача.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 19 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, який діє в інтересах ОСОБА_1, залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог. Апеляційна скарга не спростовує висновків суду першої інстанції та не містить посилань на обставини, з якими законодавство пов`язує підстави для скасування чи зміни судового рішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

6 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 березня 2020 року і прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2019 року та постанови Чернівецького апеляційного суду від 19 березня 2020 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 1 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц, від 7 лютого 2018 року у справі № 359/4100/16-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 804/938/16, від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17, від 20 серпня 2018 року у справі № 758/4924/17, від 18 червня 2020 року у справі № 808/1083/17, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-76цс14, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16, від 3 листопада 2017 року у справі № 308/8168/15-ц, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 у період з 1 вересня 2000 року до 31 серпня 2018 року працював на різних посадах в Чернівецькому торговельно-економічному інституті.

Наказом № 581 від 8 грудня 2008 року ОСОБА_1 переведений за строковим договором за конкурсом на посаду старшого викладача кафедри економічної теорії Чернівецького торговельно-економічного інституту з 10 грудня 2008 року до 30 червня 2009 року.

Наказом № 242 від 30 червня 2009 року позивач звільнений з 30 червня 2009 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Наказом № 354 від 1 вересня 2009 року позивач прийнятий на посаду старшого викладача кафедри економічної теорії Чернівецького торговельно-економічного інституту з 1 вересня 2009 року.

Наказом № 209 від 30 червня 2011 року ОСОБА_1 переведений за строковим договором на посаду старшого викладача кафедри економічної теорії Чернівецького торговельно-економічного інституту з 1 липня 2011 року та звільнений наказом № 135 від 20 червня 2012 року з 30 червня 2012 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Наказом № 187 від 31 серпня 2012 року позивач прийнятий з 1 вересня 2012 року до 30 червня 2013 року на посаду старшого викладача кафедри економічної теорії Чернівецького торговельно-економічного інституту за строковим трудовим договором, а наказом № 120 від 20 червня 2013 року - звільнений з 30 червня 2013 року.

Наказом № 175 від 30 серпня 2013 року ОСОБА_1 призначений на умовах контракту як такий, що обраний за конкурсом на посаду старшого викладача кафедри економічної теорії строком на один рік до 31 серпня 2014 року.

Наказом № 138 від 27 червня 2014 року позивач переведений на умовах контракту на посаду старшого викладача кафедри соціально-гуманітарних наук, економічної теорії та права Чернівецького торговельно-економічного інституту з 1 липня 2014 року до 31 серпня 2014 року.

Наказом № 183 від 1 вересня 2014 року позивачу продовжено термін роботи на умовах строкового договору на посаді старшого викладача кафедри соціально-гуманітарних наук, економічної теорії та права Чернівецького торговельно-економічного інституту з 1 вересня 2014 року до 30 червня 2015 року.

Наказом № 145-к від 22 червня 2015 року позивач звільнений з 30 червня 2015 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Наказом № 201-к від 31 серпня 2015 року позивач прийнятий на посаду старшого викладача кафедри економічної теорії Чернівецького торговельно-економічного інституту за строковим трудовим договором з 1 вересня 2015 року.

Наказом № 196-к від 31 серпня 2016 року ОСОБА_1 переведено та продовжено трудові відносини на умовах контракту як такого, що обраний за конкурсом на посаді доцента кафедри соціально-гуманітарних наук та права Чернівецького торговельно-економічного інституту.

Наказом № 156-к від 31 серпня 2018 року ОСОБА_1 звільнений у зв`язку із закінченням терміну дії контракту на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України.

Крім того, судами встановлено, що відповідач неодноразово укладав строкові трудові договори з позивачем як з педагогічним працівником закладу вищої освіти на підставі конкурсного відбору, що відповідає вимогам Закону України "Про вищу освіту" (1556-18) .

Зміст підписаного сторонами контракту з науково-педагогічним працівником, за яким ОСОБА_1 був прийнятий на посаду доцента кафедри соціально-гуманітарних наук та права строком з 1 вересня 2016 року до 31 вересня 2018 року, оформлений наказом № 196-к від 31 серпня 2016 року, не суперечить законодавству, позивач після ознайомлення з наказом працював та не мав щодо цього заперечень.

Крім цього, обов`язковою умовою продовження трудових відносин на посаді педагогічного працівника є проходження конкурсного відбору.

З листа Управління Держпраці у Чернівецькій області від 28 грудня 2018 року № 3897/о/04-зв-2/18 судами встановлено, що відповідачем як роботодавцем було порушено вимоги трудового законодавства в частині невидачі трудової книжки в останній день роботи при закінченні окремих строкових договорів (відсутні дані в книзі руху трудових книжок щодо видачі трудової книжки, а при звільненні з 31 серпня 2018 року ОСОБА_1 видана трудова книжка 3 вересня 2018 року, чим порушено вимоги пункту 4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників.

Разом з тим, відсутні відомості про притягнення Управлінням Держпраці у Чернівецькій області до адміністративної відповідальності посадових осіб Чернівецького торговельно-економічного інституту за порушення трудового законодавства, а саме за несвоєчасну видачу ОСОБА_1 трудової книжки.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року№ 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши дотримання судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.

Частинами першою, третьою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України встановлено, що підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення, тобто звільнення позивача відбулося на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, а не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Статтею 39-1 КЗпП України визначено, що у випадку якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. Трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Частинами першою, другою статті 55 Закону України "Про вищу освіту" від 21 грудня 2016 року № 1798-VІІІ визначено, що до основних посад науково-педагогічних і педагогічних працівників закладів вищої освіти належить, зокрема, посада викладача. Частиною одинадцятою цієї ж статті встановлено, що під час заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників-завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою закладу вищої освіти.

Такі ж положення були закріплені у частині третій статті 54 Закону України "Про освіту" від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ.

Встановивши, що відповідач неодноразово укладав строкові трудові договори з позивачем як з педагогічним працівником закладу вищої освіти на підставі конкурсного відбору, суди дійшли правильного висновку про додержання Чернівецьким торговельно-економічним інститутом вимог Закону України "Про вищу освіту" (1556-18) .

Також суди правильно зазначили про те, що зміст підписаного між сторонами контракту з науково-педагогічним працівником, за яким ОСОБА_1 був прийнятий на посаду доцента кафедри соціально-гуманітарних наук та права строком з 1 вересня 2016 року до 31 вересня 2018 року, оформлений наказом № 196-к від 31 серпня 2016 року, не суперечить законодавству; позивач після ознайомлення з наказом працював та не мав заперечень.

Крім цього, обов`язковою умовою для продовження трудових відносин на посаді педагогічного працівника є проходження конкурсного відбору.

Відповідно до положень частин дев`ятої, одинадцятої статті 55 Закону України "Про вищу освіту" посади науково-педагогічних працівників можуть займати особи, які мають науковий ступінь або вчене звання, а також особи, які мають ступінь магістра. Під час заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників - завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою вищого навчального закладу.

Згідно з розділом 4 Рекомендацій щодо проведення конкурсного відбору при заміщенні вакантних посад науково-педагогічних працівників та укладення з ними трудових договорів (контрактів), затверджених наказом Міністерства науки і освіти України 5 жовтня 2015 року № 1005, конкурс на заміщення посади науково-педагогічного працівника в порядку обрання за конкурсом рекомендовано оголошувати не пізніше, ніж за три місяці до закінчення терміну дії трудового договору (контракту) з науково-педагогічним працівником.

Статтею 235 КЗпП України встановлена обов`язкова умова для виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі затримки видачі трудової книжки - вина власника або уповноваженого ним органу.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про додержання Чернівецьким торговельно-економічним інститутом вимог чинного законодавства в частині виплати позивачу у день звільнення належних виплат.

Відповідно до пункту 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29 липня 1993 року № 58 (далі - Інструкція) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Приписи пункту 4.2 Інструкції регламентують, що якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки; пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, під час проведення Управлінням Держпраці у Чернівецькій області перевірки встановлено, що відповідачем як роботодавцем порушено вимоги трудового законодавства в частині видачі трудової книжки в останній день роботи при закінченні окремих строкових договорів (відсутні дані в книзі руху трудових книжок щодо видачі трудової книжки), а при звільненні з 31 серпня 2018 року - ОСОБА_1 видана трудова книжка 3 вересня 2018 року, чим порушено вимоги пункту 4 Інструкції.

Разом з тим, судами встановлено, що відомості про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності посадових осіб Чернівецького торговельно-економічного інституту відсутні.

Крім того, суди правильно зазначили про те, що трудову книжку може бути не отримано працівником як з вини його самого, так і з вини роботодавця. Порядок видачі трудових книжок при звільненні порушують як роботодавці, затримуючи чи відмовляючи у видачі належним чином оформлених трудових книжок, так і працівники, зловживаючи та перекручуючи надані їм законодавством права, зокрема положення пункту 4.1. Інструкції, який встановлює, що при затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

При цьому однією з проблем невидачі трудової книжки роботодавцем для працівника є можливі проблеми з подальшим працевлаштуванням.

В матеріалах справи відсутні докази того, що позивач у зазначені періоди звільнення мав намір працевлаштуватись на іншу роботу, однак його стримувало чи створювало перешкоди відсутність в нього трудової книжки.

У матеріалах справи наявні докази того, що щоразу після закінчення строку дії контракту та звільнення позивач укладав новий строковий контракт, зокрема, у вересні 2009 року, у вересні 2012 року, у вересні 2013 року та у вересні 2015 року.

Встановивши, що між сторонами виникли правовідносини, які носили сталий та систематичний характер протягом тривалого часу, наявність у позивача фактичного бажання в подальшому продовжувати трудові відносини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність вини відповідача як роботодавця у відмові видачі трудової книжки та підстав для стягнення компенсації за час вимушеного прогулу.

Згідно зі статтею 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. У разі звільнення керівних, педагогічних, наукових, науково-педагогічних працівників, спеціалістів навчальних закладів, які до звільнення пропрацювали не менш як 10 місяців, грошова компенсація виплачується за не використані ними дні щорічних відпусток з розрахунку повної їх тривалості.

Відповідно до статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Встановивши на підставі наявних у матеріалах справи доказів проведення з позивачем повного розрахунку, в тому числі компенсації за 56 днів невикористаної щорічної відпустки як педагогічному працівникові, суди дійшли правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог у вказаній частині.

Доводи касаційної скарги про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 1 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц, від 7 лютого 2018 року у справі № 359/4100/16-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 804/938/16, від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17, від 20 серпня 2018 року у справі № 758/4924/17, від 18 червня 2020 року у справі № 808/1083/17, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-76цс14, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16, від 3 листопада 2017 року у справі № 308/8168/15-ц, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), не знайшли свого підтвердження.

Верховний Суд, направляючи справу на новий апеляційний розгляд, у постанові від 1 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц виклав висновок про те, що апеляційний суд не врахував, що роботодавець не вправі самостійно змінювати визначену працівником причину звільнення з роботи.

У постанові від 7 лютого 2018 року у справі № 359/4100/16-ц Верховний Суд виклав висновок про те, що за будь-яких умов при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться у день звільнення; а також не врахували, що і сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності за невиплату всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації на день звільнення, не виключає вину власника або уповноваженого ним органу за затримку розрахунку при звільненні у розумінні статті 117 КЗпП України.

У постанові від 18 липня 2018 року у справі № 804/938/16 Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про порушення відповідачем визначених законодавством порядку та строку повідомлення позивача про звільнення з посади та можливість отримання трудової книжки та, як наслідок, необхідність стягнення з відповідача середнього заробітку за час такої протиправної бездіяльності.

Скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення місцевого суду, Верховний Суд у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 виклав висновок про те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з комунального підприємства на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу. Разом з тим, місцевий суд правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк звернення до суду, оскільки його вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими до суду не обмежене будь-яким строком.

Верховний Суд у постанові від 18 червня 2020 року у справі № 808/1083/17, залишаючи без змін судові рішення про відмову в задоволенні позову про скасування постанови про накладення штрафу, виклав висновок про те, що оскаржувана постанова винесена у спосіб, передбачений законом, та скасуванню не підлягає.

У постанові від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц Верховний Суд виклав висновок про те, що відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП України настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені статтею 116 КЗпП України. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця (власника або уповноважений ним орган).

Верховний Суд України у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-76цс14 виклав висновок про те, що порушення процедури про банкрутство роботодавця, наявність тривалого періоду здійснення виконавчих дій органами державної виконавчої служби, незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті компенсації за невикористану відпустку порівняно із сумою середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів і не є підставою для звільнення роботодавця від обов`язку сплатити зазначені кошти.

У постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16 Верховний Суд України виклав висновок про те, що позивачу, яка була звільнена 16 червня 2014 року, трудову книжку видали лише 28 вересня 2015 року, під час розгляду даної справи в суді, що свідчить про вину відповідача у затримці видачі трудової книжки і є порушенням вимог статті 235 КЗпП України. Однак не можна погодитись із тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе одночасне стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Верховний Суд України у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17 вважав, що суди дійшли передчасного висновку про безстроковий характер трудового договору позивача. У наказі дошкільного навчального закладу зазначалось, що позивач переведена з посади старшого лаборанта кафедри міжнародних відносин на посаду викладача кафедри політології 0,25 ставки з 1 вересня 2013 року до проведення конкурсу. Судами не дано оцінки тій обставині, що у подальшому позивач брала участь у конкурсному обранні за власним волевиявленням, однак її кандидатура не пройшла конкурсний відбір.

Верховний Суду в ухвалі від 20 серпня 2018 року у справі № 758/4924/17 відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою товариства, оскільки подано касаційну скаргу на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню; випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не встановлено.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не релевантні до спірних правовідносин та не обов`язкові для застосування у справі, що переглядається.

Інші доводи касаційної скарги стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статте 400 ЦПК України (1618-15) .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанови апеляційного суду, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.