Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах яких діє адвокат Блонський Денис Миколайович, на постанову Херсонського апеляційного суду від 21 січня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Орловської Н.В., Кутурланової О.В., Майданік В.В.,

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

В обґрунтування позову зазначили, що їм на праві власності належать земельні ділянки площею 190 кв. м та 300 кв. м, розташовані на АДРЕСА_1 .

Відповідачі є власниками суміжної земельної ділянки, на якій побудований житловий будинок, частина якого розташована на земельних ділянках, що належать їм.

Частина житлового будинку ОСОБА_3 фактично розташована на земельній ділянці ОСОБА_1, а також на земельній ділянці ОСОБА_2 .

Згідно з пунктом 3.25* Містобудування. Планування і забудова міських та сільських поселень ДБН 360-92**, затвердженого наказом Державного комітету України у справах містобудування і архітектури від 17 квітня 1992 року № 44, для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту відстань до межі сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше 1,0 м.

Враховуючи, що знесення самочинного будівництва є крайнім заходом реагування, у випадку неможливості здійснити перебудову, позивачі з посиланням на статтю 391 ЦК України просили усунути їм перешкоди у користуванні земельними ділянками площею 190 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 6522384300:02:065:0200, що належить ОСОБА_1, та площею 300 кв. м, кадастровий номер 6522384300:02:065:0015, за тією ж адресою, що належить ОСОБА_2, шляхом зобов`язання відповідачів знести частину житлового будинку за адресою АДРЕСА_2, яка знаходиться на належних їм земельних ділянках, та на відстані один метр від межі земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 21 листопада 2018 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 30 листопада 2018 року, позов задоволено частково.

Усунено перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою у АДРЕСА_1 площею 190 кв. м, кадастровий номер 6522384300:02:065:0200, яка належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом зобов`язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно знести частину житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_2, яка (частина) фактично знаходиться (побудована) на вказаній земельній ділянці, належній ОСОБА_1 .

Усунено перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою у АДРЕСА_1 площею 300 кв. м, кадастровий номер 6522384300:02:065:0015, яка належить на праві власності ОСОБА_2, шляхом зобов`язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно знести частину житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_2, яка (частина) фактично знаходиться (побудована) на вказаній земельній ділянці, належній ОСОБА_2, та на відстані 1,0 м від межі суміжних земельних ділянок, належних ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 .

Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 600 грн судових витрат за проведення судової експертизи, а на користь ОСОБА_2 - 320 грн судового збору.

Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1 600 грн судових витрат за проведення судової експертизи, а на користь ОСОБА_2 - 320 грн судового збору.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що відповідачами порушено права позивачів, оскільки частина належного відповідачам житлового будинку фактично побудована з порушенням норм ДБН на відстані, меншій 1,0 м від межі суміжних земельних ділянок, що належать ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Житлові будинки, які належать кожній зі сторін на праві власності, розміщені на суміжних земельних ділянках майже по суміжній межі ділянки, торцеві фасади змуровані впритул один до одного. На рівні першого поверху встановлено порушення межі суміжного землекористування з боку ОСОБА_3 .

Згоду ОСОБА_3 на будівництво споруд на суміжній межі надала лише ОСОБА_1, тому за відсутності порушень норм ДБН, суд не встановив порушення будівельних норм з боку відповідачів через зведення належного їм будинку на відстані, меншій 1,0 м від суміжної межі.

Належний відповідачам житловий будинок зведений з порушенням норм ДБН та фактично знаходиться на суміжній земельній ділянці, яка належить ОСОБА_2, тому підлягає знесенню.

Суд встановив технічну можливість розбирання цегляної огорожі та частини житлової будівлі № 81/49, належній ОСОБА_3, що розміщена на частині земельної ділянки на відстані 1,0 м від проектної лінії суміжної межі та на відстані 5,45 м від лінії проектної суміжної межі, що належить ОСОБА_1 .

Постановою Херсонського апеляційного суду від 21 січня 2020 року апеляційну скаргу адвоката Вуйка В. А., діючого від імені ОСОБА_3, задоволено.

Рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 21 листопада 2018 року скасовано і постановлено нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витати у сумі 14 444,20 грн, тобто по 7 222,10 грн з кожного.

Постанова апеляційного суду мотивована неврахуванням судом першої інстанції, що при проведенні експертизи не досліджувалась землевпорядна документація на належну ОСОБА_2 земельну ділянку через її відсутність. Також не досліджувались геодезичні вимірювання спірних земельних ділянок, які є необхідними згідно з приписами статей 79-1, 198 ЗК України при формуванні земельних ділянок як об`єкта цивільних прав та відтворюють геодезичне встановлення меж земельних ділянок, тому експертне дослідження не відповідає вимогам законодавства і не може бути прийнято як належний та допустимий доказ порушення прав позивачів і можливості їх поновлення запропонованим експертом способом.

Доводи позивачів та їх представника про те, що житловий будинок ОСОБА_3 у найбільш виступаючих конструктивних елементах першого і другого поверхів перетинає межу земельних ділянок позивачів та спричиняє перешкоди у користуванні ними, спростовані висновком експерта № 67-19/1504 додаткової комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 14 серпня 2019 року, складеним на виконання ухвали Херсонського апеляційного суду від 2 квітня 2019 року.

Вирішуючи цю справу, апеляційний суд керувався принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах та враховував домовленість позивачів і відповідачів на стадії початку здійснення ними будівництва за взаємною згодою із відступом від вимог будівельних норм в частині додержання належної відстані між спорудами на сусідніх земельних ділянках.

Також апеляційний суд врахував, що кожний із зведених житлових будинків при введенні в експлуатацію відповідав встановленим будівельним нормам. На такі порушення, що відбулись після завершення будівництва, позивачі не посилались.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала

27 лютого 2020 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Блонський Д.М. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Херсонського апеляційного суду від 21 січня 2020 року і залишити в силі рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 21 листопада 2018 року.

Підставою касаційного оскарження постанови Херсонського апеляційного суду від 21 січня 2020 року заявник вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 303/3338/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також підставою касаційного оскарження судового рішення заявник визначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 12 ЦК України, яка регулює питання відмови від майнового права (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зазначаючи, що суд не дослідив зібрані у справі докази і необґрунтовано відхилив клопотання про визнання недопустимим доказом додаткової комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 2 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Судами встановлено, що ОСОБА_2 на підставі державного акта від 22 січня 2009 року серії ЯД № 732626 належала на праві власності земельна ділянка площею 190 кв. м, кадастровий номер 6522384300:02:065:0200, розташована у АДРЕСА_1, яка зареєстрована відділом Держгеокадастру у Голопристанському районі Херсонської області 22 січня 2009 року.

У подальшому право власності на зазначену земельну ділянку набула ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30 липня 2010 року приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Маршаловою М.В.

ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, розташованої у АДРЕСА_1, кадастровий номер 6522384300:02:065:0015.

Згідно з інформацією ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 21 лютого 2019 року технічна документація зі складання державних актів про право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 6522384300:02:065:0015), зареєстровану за ОСОБА_2, відсутня.

За інформацією ДП "Херсонгеоінформ" Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 18 листопада 2019 року відомості про цю ж земельну ділянку у базі даних ДГК відсутні.

Під час здійснення державного архітектурно-будівельного контролю Управлінням ДАБІ у Херсонській області, проведеного 9 вересня 2016 року, встановлено, що ОСОБА_1 збудувала двоповерховий житловий будинок без отримання дозвільних документів та на виконання припису подала повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 28 березня 2017 року і отримала будівельний паспорт № 14\01-19 від 13 березня 2017 року на будівництво житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1, які після проведеної перевірки дотримання вимог містобудівного законодавства під час їх видачі були скасовані.

Апеляційним судом також встановлено, що житловий будинок і господарські споруди, право власності на які зареєстровані за ОСОБА_1, завершені будівництвом та набули статусу нерухомого майна згідно з декларацією про готовність об`єкта до експлуатації від 11 грудня 2018 року, і зареєстровані у Державному реєстрі речових прав 21 січня 2019 року. Вказаний об`єкт нерухомості розміщений на земельній ділянці площею 190 кв. м, кадастровий номер 6522384300:02:065:0200, власником якої є ОСОБА_1 .

За схематичним зображенням меж вказаної земельної ділянки із зазначенням поворотних точок та розміщення на ній зведеного житлового будинку, який введений у експлуатацію, судом встановлено, що зазначена споруда розміщена частково поза межами вказаної земельної ділянки.

Відповідач ОСОБА_3 є власником земельних ділянок кадастровий номер 6522384300:02:067:0013 та кадастровий номер 6522384300:02:065:0263 загальною площею 200 кв. м, на якій розташований житловий будинок (адреса АДРЕСА_2 ).

Даний будинок є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4

11 вересня 2015 року проведено технічне обстеження та видано технічний паспорт.

Відповідно до технічної документації на житловий будинок декларація про готовність об`єкта до експлуатації подана забудовником 9 жовтня 2015 року та затверджена УДАБІ в Херсонській області 28 жовтня 2015 року ХС182152951029.

ОСОБА_1 підтвердила відсутність заперечень щодо будівництва ОСОБА_3 споруди на межі земельних ділянок на АДРЕСА_1, що підтверджується наданою нею розпискою.

Згідно з висновком експерта № 17/374 від 3 жовтня 2017 року житлові будинки, належні ОСОБА_1 та ОСОБА_3, зведені на суміжних земельних ділянках, конструктивно розміщенні майже по суміжній межі. Торцеві фасади змуровані упритул один до одного.

На рівні першого поверху встановлено порушення межі суміжного землекористувача ОСОБА_3 . Частина її житлового будинку розміром 0,55 х 12,96, площею 7,1 кв. м, та на рівні другого поверху частина будинку розміром 0,06 х 12,96, площею 0,8 кв. м розташовані на земельній ділянці, що належить ОСОБА_1, кадастровий номер 6522384300:02:065:0200. Інша частина цього ж житлового будинку на рівні першого поверху розміром 0,55 х 2,04, площею 1,1 кв. м, та на рівні другого поверху розміром 0,06 х 2,04, площею 0,1 кв. м розміщені на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_2 (кадастровий номер 6522384300:02:065:0015).

Висновком експерта № 67-19-1504 додаткової комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 14 серпня 2019 року встановлено, що згідно з представленими кресленнями кадастрового плану ДП "Херсонгеоінформ", даних Держгеокадастру спірні земельні ділянки, які перебувають у власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, не мають суміжної межі, оскільки між земельними ділянками встановлена земельна ділянка загальною площею 17,53 кв. м, або 0,00173 га, кадастровий номер якої не визначався.

Забудови кожної зі сторін по торцевій стіні перетинають межі відведених для будівництва земельних ділянок та розміщені на земельній ділянці, яка жодному із сторін не надавалась у встановленому порядку. Експертним дослідженням встановлено порушення меж з боку власника земельної ділянки к/№6522384300:02:067:0013 ( ОСОБА_3 ), вздовж правої бічної межі (від фасаду у бік задньої межі) загальною площею 10,98 кв. м.

Також виявлені порушення меж земельної ділянки № 6522384300:02:065:0200, виділеної під будівництво ОСОБА_1, а також частина належного їй будинку розміщена на земельній ділянці кадастровий номер № 6522384300:02:065:0015, яка належить ОСОБА_2, що під будівництво і обслуговування житлового будинку ОСОБА_1 не виділялась, проте частина вказаної забудови розміщена поза межами цієї ділянки. Загальна площа зайнятої з порушенням меж забудови становить площу 6,18 га.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року№ 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судом апеляційної інстанції норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 319 ЦК України врегульовані питання здійснення права власності, згідно з частинами першою, другою, сьомою якої власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Зміст права власності на земельну ділянку, встановлений статтею 78 ЗК України передбачає право володіти, користуватись і розпоряджатись нею.

Відповідно до частини третьої статті 79 ЗК України право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Частиною першою статті 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок, зокрема, зобов`язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, та дотримуватися правил добросусідства.

Частинами першою та другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

За змістом частини першої статті 107 ЗК України основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

На підставі статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку встановленому законом.

Згідно з частиною третьою статті 375 ЦК України, право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Одним із способів захисту прав на земельну ділянку, визначених частиною третьою статті 152 ЗК України, є відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, а також застосовування інших, передбачених законом, способів.

Європейській суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Іванова і Черкезов проти Болгарії" (Ivanova and Cherkezov v. Bulgaria, скарга № 46577/15) роз`яснив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, врахувавши висновок експерта № 67-19-1504 додаткової комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 14 серпня 2019 року, апеляційний суд правильно зазначив, що у разі встановлення недотримання забудовником необхідної відстані від суміжної межі із земельною ділянкою, яка перебуває у володінні іншої особи, суд має визначити можливі негативні наслідки знесення частини капітальної забудови, яка прийнята в експлуатацію у встановленому порядку, а також встановити чи не змінить таке знесення властивостей житлового будинку за яких він може використовуватись власником згідно з цільовим призначенням.

Встановивши, що кожний із зведених житлових будинків при введенні у експлуатацію відповідав встановленим будівельним нормам, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки знесення частини житлового будинку є крайною мірою.

Судом апеляційної інстанції було вжито всі процесуальні заходи в межах ЦПК України (1618-15) на встановлення обставин, які мають суттєве значення для вирішення спору у цій справі.

Таким чином, посилання в касаційній скарзі на те, що судом застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 303/3338/17, є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначеній справі та у справі, яка переглядається не є подібними.

Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 12 ЦК України, яка регулює питання відмови від майнового права, суд касаційної інстанції також відхиляє.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо наслідків невиконання судом обов`язків оцінювати кожен доказ або мотивувати його відхилення.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази і необґрунтовано відхилив клопотання про визнання недопустимим доказом додаткової комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, Верховний Суд відхиляє.

Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 89 ЦПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 2 березня 2021 року у справі № 922/2319/20, від 16 лютого 2021 року у справі № 913/502/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 916/1168/17, від 16 березня 2021 року у справі № 905/1232/19, від 21 липня 2022 року у справі № 922/3308/20.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як свідчить зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, суд, зважаючи на положення статті 367 ЦПК України, перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції, з`ясував обставини справи, дослідив наявні у ній справі докази та надав оцінку аргументам учасників справи, застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права, якими вони регулюються, та актуальну судову практику, ухвалив законне судове рішення про скасування рішення суду першої інстанції та прийняв нове - про відмову в задоволенні позовних вимог.

Водночас висновок суду апеляційної інстанції, покладений в основу судового рішення, був зроблений судом за результатами оцінки наявних у справі доказів та встановлених судом фактичних обставин справи.

Інші доводи касаційної скарги стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статте 400 ЦПК України (1618-15) .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Україниє підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.